Як ми Сходом мандрували

0 211

Ми вже розповідали, що в рамках благодійної акції св. Миколая для військових в АТО «Миколай про тебе не забуде», у зону антитерористичної операції 19 грудня із Золочівщини вирушив черговий волонтерський екіпаж. Хтось їхав вперше, а хтось вже збився з ліку, скільки разів, тільки за цей рік, подолав відстань у 1165 кілометрів, щоб словом, піснею, дитячим малюнком підтримати тих, хто стоїть на захисті, хто ні на крок не поступається ненависному загарбникові, який намагається розшматувати нашу багатостраждальну землю.

День змінює ніч, а потім знову сонце сходить, «Мерседес» і «Фольсваген» залишають обабіч Рівне, Житомир, Київ, підкорюється їм і батько ­Дніпро, а далі – Полтавщина, Харківщина і… у світлі фар, нарешті, бачимо палаткове містечко, де розташувались українські військовослужбовці. Райцентр Ізюм, на околицях якого базуються наші гвардійці, відомий, по-­перше, своїм вишуканим іменем, а по-­друге, тим, що на місцевому склозаводі було виготовлено зірку, яка і досі височить над Кремлем (москаль нам ще довго винуватий буде).

Півгодини пішло на зустріч, бо хоч Україна і велика, але всі ми у якійсь мірі друзі чи знайомі. Службу Божу відправили військові капелани: декан Золочівський УГКЦ о.Михайло Сукмановський, о.Віталій Барабаш та о.Юрій Галабуда. Хто мав бажання і потребу – сповідався і причастився. А палаткове містечко, яке почала вже накривати ніч, розбудив дзвінкий голосочок єдиної в нашому екіпажі представниці прекрасної статі Ірини Лукаш: «Рота, на концерт!». Здається, що коли лунає: «Рота, підйом!» – солдати не так скоро підхоплюються… А коли під акомпанемент гітари Ігоря Войтовича залунало:

«За столицю нашу златоглаву,
що по груди в каштанах стоїть,
і за мову твою калинову,
від якої добрішим стають…»

у палатковому «народному домі» запанувала тиша, бо кожен у черговий раз зрозумів чому він знаходиться на цьому рубежі… До речі, цього дня святкував свій день народження Ярослав Орлов і Ірина Лукаш подарувала йому пісню. А потім на сцені з’явився «Стьопа», який дуже любить «тьощу» та бідна «бабуся», яка ніяк не може вимовити ім’я свого внучка «Ігорка» і на зосереджених чоловічих обличчях розцвіла посмішка. Бо пісня і гумор потрібні завжди і повсюди. Як і їжа…

Не знаю, готувались до нашого приїзду чи ні, але стіл, хоч у палатці, у польових умовах, але був по-­українськи щирим, а їжа – смачною. Хочеться згадати поіменно, і це підтвердив командир ротаційного підрозділу полковник Олег Грушка, тих військових, які, не будучи спеціалістами «кухні», так смачно готують: старші прапорщики Михайло Жмурко та Ігор Кузьмочко, старшина Тарас Маланчин і старший сержант Василь Торяник. Також там знаходяться медики нашого військового шпиталю на чолі з підполковником Юрієм Коваликом, тому про здоров’я наших військових турбуватись є кому.

У військовій палатці не спав чверть століття, відтоді, як віддав два роки молодості червоним погонам Радянської армії. Навіть не пригадаю, чи снилось щось, бо години пролетіли в обіймах Гіпноса, як хвилини. Смачний солдатський сніданок, гарячий чай і… в дорогу. У міста і містечка, у частини і на блок­пости – туди, де стоять, виконуючи свій військовий і чоловічий обов’язок, українські воїни.

Спочатку була частина у Слов’янську, де розташовувався рембат бетеерів. Потім блок­пости. Там поспілкувався із військовими. 38­-річний Володимир, який 30 грудня відзначатиме свій день народження: «Я без бінокля із свого подвір’я бачу Росію і ніколи не думав, що вони підуть на нас, як вороги. Та коли таке сталось, треба ставати на захист, бо сьогодні Донеччина і Луганщина, а завтра і рідна Сумщина може опинитися у вогні. Чи хочеться додому? Безперечно, додому навіть собака хоче… Прикро трохи, що доводиться захищати тих, хто хоче бути під російським чоботом, але ж це наша земля, це – Україна. Дехто добровільно їде туди за довгим рублем, а українські добровольці тут проливають кров. Ви для нас віддаєте, що можете, а окремі бізнесмени і політики і досі братаються з ворогом… Скажіть, де справедливість? Нічого, ми переможемо на цьому рубежі і візьмемось за інші. Бо інакше навіщо жити…»

Гора Карачун віднедавна увійшла в історію, як бій під Крутами. Тепер там вже не свистять кулі, не рвуться снаряди, але про це пам’ятає, напевно, кожен метр землі. А в полі, серед окопів та насипів, стоїть хрест, покритий українським прапором. Розповідають, що колись тут була братська могила, а коли бої вщухали, загиблих ідентифікували і «вантаж 200» відправили по домівках, на вічний спочинок. Боже, як страшно…

Побачили ми і Слов’янську телевізійну вежу, а точніше, купу металобрухту, що залишилось від 220-­метрової споруди. «Ваші, львівські волонтери, за тисячі кілометрів приїжджають вже втретє, а наші, з Харкова, за сто кілометрів – ще жодного разу», – ділився своїми роздумами вже немолодий чоловік. Розумію, що прикро йому так говорити про рідний дім, але чомусь і зараз так є, не вчить біда, ой не вчить.

На перехресті: на схід – до Ростова, на захід – до Харкова, стоїть блок­пост, де несуть службу наші земляки з Дрогобича. У них вже і новорічна ялинка була прибрана. І тут, під відкритим небом, знову зазвучала українська пісня. Може, хтось і не повірить, але водії з автомобілів клаксонами вітали наших артистів, а декотрі й зупинялись, щоб послухати, як лунало: «Будемо боротись і співати пісень за волю, за народ, за Україну!».

У містечку Сватове, що на Луганщині, ще тижні три тому мороз доходив до мінус 26, розповідає командир ремонтно­відновлювального батальйону полковник Микола Кухтін, але і тоді, і тепер, коли замерзла земля перетворилась на чорне місиво, роботи не припинялись. Кожен розуміє, що військова техніка на рубежах оборони потрібна перш за все. «Львівські волонтери тут також вже не вперше, – розповідає заступник командира частини з тилу підполковник Сергій Білоусов. – Розуміючи наше становище і потребу, нам, навіть, привезли і встановили душову кабіну, бойлер, щоб була
гаряча вода, умивальники, пробили свердловину. Ми тепер, як білі люди…». А потім знову у приміщенні, яке спочатку було їдальнею, потім храмом Божим, а потім – концертним залом, залунала мелодія «Червоної рути».

Кінцевим пунктом призначення був Старобельськ (66 км від російського кордону), де знаходиться підрозділ 80­-ого аеромобільного підрозділу зі Львова. І там були раді українському слову і пісні, що переплітались із нашою щирістю. Священики знову відправили Службу Божу, хто хотів – висповідався… А ми рушили додому, щоб через деякий час знову повернутись. Бо цього потребують наші солдати, наша армія.

Віктор КОВАЛЬ

Схожі публікації

Залишити відповідь

Youtube


Хресна дорога

Контакти

м.Золочів Львівської обл.
вул.Шашкевича, 87
padre.mykhaylo@gmail.com
+38 096 956 06 02