– Отче Михайло, розкажіть, будь-ласка, як у Вас виникло бажання взяти участь у миротворчому контингенті в Косово як військового капелана?

– Любов до військової справи в мене була ще з дитинства, хоча я і не знав, що буду священиком, а тим паче миротворцем. Я завжди мріяв стати військовим пілотом.

Після невдалої спроби вступити у військове училище, я пішов у військо (1989-1991рр.)

В 1992 р. вступив у семінарію, але й надалі приятелював з моїми друзями, які стали військовими. У 2003 році звернуся до генерала-лейтенанта Коберського Л. В. з проханням щодо участі в миротворчій місії в Іраку в ролі капелана. Він висловив згоду, а також високпреосвящений владика Ігор Возняк дав на це своє благословення.

Нажаль політичні переміни в Україні перекреслили всі мої плани. Але поміж тим я продовжував своє капеланське служіння в українському війську. За цей час у Золочеві була збудована дерев’яна капличка, безпосередньо будівництвом якої займався Поляк М., матеріальним забезпеченням керував полковник Ражок О. С.

Восени 2007 року за сприяння о. Степана Суса, Голови Центру Військового Капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ, розпочався довгий процес вироблення усіх необхідних документів для моєї участі у миротворчому батальйоні.

– Як відбувалась процедура затвердження Вашої кандидатури на посаду капелана в Косово і яка роль у цьому процесі Центру Військового Капеланства?

– Насамперед, як я вже згадував, пропозиція була від о. Степана Суса, тому він корував підготовку усієї необхідної документації. Відтак відбулася зустріч із о. Любомиром Яворським, рефернтом Відділу Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирювання силових структур України, після чого у Києві я мав співбесіду із Керівником Відділу преосященим владикою Михаїлом (Колтуном).

– Які були вимоги військового командування до Вас, як капелана, та в чому вони проявлялися?

– Як на мене, то вимоги досить стандартні, себто медична перевірка у військовому комісаріаті, комплексні щеплення у Києві, певні документи про несудимість, закордонний паспорт, характеристика від єпископа, головного капелана, дипломи про освіту та свідоцтво про свячення, можливо і ще щось, але начебто все.

– За якими критеріями взагалі відбувається відбір священників для такого роду служіння?

– Насамперед за бажанням і через співбесіду з представниками міністерства оборони , які курують гуманітарну політику в Збройних Силах, оскільки вони несуть відповідальність за свого кандидата. До уваги беруться його моральний стан, культура поведінки, а головне усвідомлення ним його священичих обов’язків та бажання служити ближнім.

Зрозуміло, що цей капелан представляє не тільки себе, але й Церкву, яка його рекомендувала на цю відповідальну та нелегку місію.

– Які ваші перші враження після приїзду на місце дислокації нашого батальйону, особливо це стосується відношення місцевого населення до наших військових. В чому проявляється їхня місія?

– Мої перші враження, так це те, що це абсолютно не знана для мене місцевість, хоча мені довелося побувати у більшості європейських країни. Наступне, в чому мені було необхідно розібратися – це дослідження природи самого конфлікту між сербами та албанцями.

Стосовно обов’язків нашого миротворчого батальйону, то головним його завданням є захист цивільного населення Косово та недопущення виникнення сутичок на національному ґрунті. Також запобігання контрабанди зброї, наркотиків, супровід транспортних колон при перевезенні людей та контроль над безпекою перевезення в зоні конфлікту.

Основне, що потрібно вияснити, що миротворець не може мати симпатій до одної сторони військового протистояння і нехтувати потребами іншої Ми не стоїмо на стороні сербів чи албанців, ми просто забезпечуємо безпеку цим людям. Місцеве населення відноситься до нас з великою пошаною та приязню.

– Які Ваші обов’язки, окрім, звичайно священичих. Чи проводите ви зустрічі із особовим складом, що найбільше цікавить бійців?

– Все ж таки почну з того, що кожної неділі відправляю Святу Літургію, а також по буднях. У середу і четвер за попереднім погодженням з командиром батальйону підполковником Загороднім О. М. я проводжу заняття на релігійну тематику, a також відповідаю на запитання, які цікавлять військових.

Окрім цього по святах намагаюсь відвідувати наш поліцейський підрозділ, який знаходиться за 100 км від нашої бази. Військовим є цікаво слухати про обрядові речі, хоча в кожному регіоні вони різняться.

– Чи були у Вас контакти із місцевим Православним сербським духовенством та капеланами іноземних військових місій, якщо так, то які особливості їхньої роботи?

– Я вже наголошував на тому, що ми намагаємося зберігати свій нейтралітет, аби хтось не використав релігійної платформи для екскалації політичного конфлікту. У попередній ротації за те, що солдат носив маленький албанський прапорець, серби відразу на це відреагували акціями протесту. Я не маю права намагатися бути дипломатом, я виконую свої прямі обов’язки – щодня молюся за мир і спокій у цьому регіоні.

А от із священиками KFOR ми маємо щомісячні зустрічі, які консолідують нас не дивлячись на релігійні чи національні приналежності. Ми обговорюємо різні питання стосовно душпастирської праці в повірених нам підрозділах, знайомимось із новоприбулими капеланами іноземних миротворчих контингентів.

– Як на Вашу думку, якими рисами повинен володіти священик, щоби успішно здійснювати своє капеланське служіння та чи відчувають необхідність військові у присутності капеланів?

– На мою думку, є дуже бажаним, щоби капелан мав військову підготовку, служив у війську. Це дасть йому можливість змогу із середини зрозуміти, що переживає офіцер чи солдат. Зрештою є такий вислів, що ситий голодного не розуміє. Є абсолютно необхідним, щоби священик був вповні усвідомлював своє покликання до служіння Богові й людям, був второпним, негордовитим, чуйним, приязним і просто людяним. На мою думку, найкращий вік для успішного капеланського служіння це 35-45 років. Адже тоді людина вже має певний досвід та сили до виконування цієї нелегкої місії.

Стосовно військових, то всі вони є християнами, незалежно чи православні чи католики, тому покладають сою надію на Бога, a священик, як Божий помазаник, зобов’язаний їм допомогти на дорозі до Бога.

Можу сказати, що як зі сторони командування так солдатів, священик користується великою повагою, яка перш за все заслуховується важкою щоденною працею.

На мою думку військове капеланство є потрібне, а навіть необхідне, бо як показує практика, там де є священик, є менше проявів нестатутних взаємовідносин та інших негативних явищ.

– Що найбільше вразило Вас під час Вашого перебування в Косово?

– Те що впродовж шести місяців я проживав на висоті понад 1000 м над рівнем моря, це приблизно висота Яблунецького перевалу між Ів.-Франківською та Закарпатською областями. Краса природи, однак, не повинна затьмарювати усвідомлення того, що ми знаходимось в зоні військового конфлікту.

– Що б Ви порадили священикам, які бажають продовжити Вашу працю капелана?

– Це потрібна і благородна справа, необхідно все обміркувати і зважити, порадитися із сім’єю, родиною, як вони дивляться на бажання до капеланського служіння, аби довга розлука із близькими не погіршило стосунків із ними.

Тут потрібно бути фанатом військової справи і пам’ятати – ти священик. Якщо взяв рала, то йди вперед і не оглядайся.

Джерело: http://www.kapelanstvo.org.ua (Центр військового капеланства)