Спілкуючись на Яворівському полігоні  із нашим капеланом о. Михайлом Сукмановським, відбулась приємна зустріч,  також із львів’янином о. Тарасом Михальчуком та, що приємно констатувати, порозмовляв із нашим земляком, а сьогодні заступником начальника Західного територіального управління Національної гвардії України полковником Олегом Білим.

— Ви вже не перші запитуєте, як поєдналось духовне і військове в одній особі, – починає наше спілкування о. Михайло, – а відповідь дуже проста: у свій час, ще юнаком, хотів стати військовим льотчиком… Як бачите, мрії здійснилися по-іншому – став військовим капеланом. Спочатку було Косово, що було для мене першим випробуванням духу. Дуже завдячую своїй родині, яка, якщо не стовідсотково підтримувала, то не відмовляла туди їхати. А те, що на сьогодні твориться на сході нашої держави, знову підтверджує, що армія і церква повинні бути разом. Духовна підтримка, як і військове забезпечення, потрібні кожному солдату! Спочатку боронити наші рубежі на кордонах Донецької і Луганської областей йшли переважно вихідці із західних областей України, а тепер і місцеві зрозуміли хто – ворог, а хто – побратим!. Для нас же всі рідні, бо вони борються за суверенність та цілісність України. Тому на запрошення наших вищих керівників о. Любомира Яворського та о. Степана Суса ми стали духовними наставниками для наших солдатів. Священик повинен служити народові чи то на теренах своєї держави, чи то за кордоном, а забезпечення духовних потреб та морально-етичного виховання військовослужбовців – одна із складових боєздатності нашого війська. Священик поруч із солдатом – не тягар, а допомога, яка підтверджує, що церква у будь-яку хвилину надасть підтримку.

Питання військового капеланства довгий час замовчувалося у певних колах, адже всі ми добре пам’ятаємо, хто до нещодавна керував країною та армією. Вони не хотіли, щоб священики в патріотичному дусі виховували наших солдатів. Тому тепер доводиться надолужувати втрачене і допомагати армії чим можливо: транспортом, амуніцією чи фінансово.

«У силу життєвих обставин я вже більше десяти років є капеланом у Збройних силах України, – розповідає о. Тарас Михальчук. – Як для мене, це поклик серця. Завжди, зустрічаючись із військовими, намагався сказати кожному добре слово про Бога, щоб воно дійшло до душі, до серця.  А коли став священиком, мене запросили у центр військового капеланства при Львівській єпархії греко-католицької церкви. Капеланство – це прагнення бути там, де військові не можуть прийти до церкви».

— Пане полковнику, чи на Вашу думку, капеланство потрібне українському війську? – поцікавився у нашого земляка О. Білого.

— Безперечно. Українська церква в особі військового капелана доносить кожному солдатові, кожному офіцерові, у першу чергу, українську духовність і налаштовує особовий склад чи то Збройних сил Ураїни, чи то Національної гвардії, або міліції на захист своєї Батьківщини. Нам чужої землі не потрібно, але й своєї не віддамо. У державі служать дві структури: армія і церква, а всі інші – працюють. Солдат не завжди може звернутися до командира зі своїми проблемами, а до священика – так. Тільки після такого спілкування чоловікові у військовій формі і служити легше, і поставлені завдання виконувати як у мирний, так і військовий час. І тоді ми матимемо високопорядного та морального витривалого солдата-патріота.

Записав Віктор Коваль