Ми вже розповідали, що в рамках благодійної акції св. Миколая для військових в АТО «Миколай про тебе не забуде», у зону антитерористичної операції 19 грудня із Золочівщини вирушив черговий волонтерський екіпаж. Хтось їхав вперше, а хтось вже збився з ліку, скільки разів, тільки за цей рік, подолав відстань у 1165 кілометрів, щоб словом, піснею, дитячим малюнком підтримати тих, хто стоїть на захисті, хто ні на крок не поступається ненависному загарбникові, який намагається розшматувати нашу багатостраждальну землю.

День змінює ніч, а потім знову сонце сходить, «Мерседес» і «Фольсваген» залишають обабіч Рівне, Житомир, Київ, підкорюється їм і батько ­Дніпро, а далі – Полтавщина, Харківщина і… у світлі фар, нарешті, бачимо палаткове містечко, де розташувались українські військовослужбовці. Райцентр Ізюм, на околицях якого базуються наші гвардійці, відомий, по-­перше, своїм вишуканим іменем, а по-­друге, тим, що на місцевому склозаводі було виготовлено зірку, яка і досі височить над Кремлем (москаль нам ще довго винуватий буде).

Півгодини пішло на зустріч, бо хоч Україна і велика, але всі ми у якійсь мірі друзі чи знайомі. Службу Божу відправили військові капелани: декан Золочівський УГКЦ о.Михайло Сукмановський, о.Віталій Барабаш та о.Юрій Галабуда. Хто мав бажання і потребу – сповідався і причастився. А палаткове містечко, яке почала вже накривати ніч, розбудив дзвінкий голосочок єдиної в нашому екіпажі представниці прекрасної статі Ірини Лукаш: «Рота, на концерт!». Здається, що коли лунає: «Рота, підйом!» – солдати не так скоро підхоплюються… А коли під акомпанемент гітари Ігоря Войтовича залунало:

«За столицю нашу златоглаву,
що по груди в каштанах стоїть,
і за мову твою калинову,
від якої добрішим стають…»

у палатковому «народному домі» запанувала тиша, бо кожен у черговий раз зрозумів чому він знаходиться на цьому рубежі… До речі, цього дня святкував свій день народження Ярослав Орлов і Ірина Лукаш подарувала йому пісню. А потім на сцені з’явився «Стьопа», який дуже любить «тьощу» та бідна «бабуся», яка ніяк не може вимовити ім’я свого внучка «Ігорка» і на зосереджених чоловічих обличчях розцвіла посмішка. Бо пісня і гумор потрібні завжди і повсюди. Як і їжа…

Не знаю, готувались до нашого приїзду чи ні, але стіл, хоч у палатці, у польових умовах, але був по-­українськи щирим, а їжа – смачною. Хочеться згадати поіменно, і це підтвердив командир ротаційного підрозділу полковник Олег Грушка, тих військових, які, не будучи спеціалістами «кухні», так смачно готують: старші прапорщики Михайло Жмурко та Ігор Кузьмочко, старшина Тарас Маланчин і старший сержант Василь Торяник. Також там знаходяться медики нашого військового шпиталю на чолі з підполковником Юрієм Коваликом, тому про здоров’я наших військових турбуватись є кому.

У військовій палатці не спав чверть століття, відтоді, як віддав два роки молодості червоним погонам Радянської армії. Навіть не пригадаю, чи снилось щось, бо години пролетіли в обіймах Гіпноса, як хвилини. Смачний солдатський сніданок, гарячий чай і… в дорогу. У міста і містечка, у частини і на блок­пости – туди, де стоять, виконуючи свій військовий і чоловічий обов’язок, українські воїни.

Спочатку була частина у Слов’янську, де розташовувався рембат бетеерів. Потім блок­пости. Там поспілкувався із військовими. 38­-річний Володимир, який 30 грудня відзначатиме свій день народження: «Я без бінокля із свого подвір’я бачу Росію і ніколи не думав, що вони підуть на нас, як вороги. Та коли таке сталось, треба ставати на захист, бо сьогодні Донеччина і Луганщина, а завтра і рідна Сумщина може опинитися у вогні. Чи хочеться додому? Безперечно, додому навіть собака хоче… Прикро трохи, що доводиться захищати тих, хто хоче бути під російським чоботом, але ж це наша земля, це – Україна. Дехто добровільно їде туди за довгим рублем, а українські добровольці тут проливають кров. Ви для нас віддаєте, що можете, а окремі бізнесмени і політики і досі братаються з ворогом… Скажіть, де справедливість? Нічого, ми переможемо на цьому рубежі і візьмемось за інші. Бо інакше навіщо жити…»

Гора Карачун віднедавна увійшла в історію, як бій під Крутами. Тепер там вже не свистять кулі, не рвуться снаряди, але про це пам’ятає, напевно, кожен метр землі. А в полі, серед окопів та насипів, стоїть хрест, покритий українським прапором. Розповідають, що колись тут була братська могила, а коли бої вщухали, загиблих ідентифікували і «вантаж 200» відправили по домівках, на вічний спочинок. Боже, як страшно…

Побачили ми і Слов’янську телевізійну вежу, а точніше, купу металобрухту, що залишилось від 220-­метрової споруди. «Ваші, львівські волонтери, за тисячі кілометрів приїжджають вже втретє, а наші, з Харкова, за сто кілометрів – ще жодного разу», – ділився своїми роздумами вже немолодий чоловік. Розумію, що прикро йому так говорити про рідний дім, але чомусь і зараз так є, не вчить біда, ой не вчить.

На перехресті: на схід – до Ростова, на захід – до Харкова, стоїть блок­пост, де несуть службу наші земляки з Дрогобича. У них вже і новорічна ялинка була прибрана. І тут, під відкритим небом, знову зазвучала українська пісня. Може, хтось і не повірить, але водії з автомобілів клаксонами вітали наших артистів, а декотрі й зупинялись, щоб послухати, як лунало: «Будемо боротись і співати пісень за волю, за народ, за Україну!».

У містечку Сватове, що на Луганщині, ще тижні три тому мороз доходив до мінус 26, розповідає командир ремонтно­відновлювального батальйону полковник Микола Кухтін, але і тоді, і тепер, коли замерзла земля перетворилась на чорне місиво, роботи не припинялись. Кожен розуміє, що військова техніка на рубежах оборони потрібна перш за все. «Львівські волонтери тут також вже не вперше, – розповідає заступник командира частини з тилу підполковник Сергій Білоусов. – Розуміючи наше становище і потребу, нам, навіть, привезли і встановили душову кабіну, бойлер, щоб була
гаряча вода, умивальники, пробили свердловину. Ми тепер, як білі люди…». А потім знову у приміщенні, яке спочатку було їдальнею, потім храмом Божим, а потім – концертним залом, залунала мелодія «Червоної рути».

Кінцевим пунктом призначення був Старобельськ (66 км від російського кордону), де знаходиться підрозділ 80­-ого аеромобільного підрозділу зі Львова. І там були раді українському слову і пісні, що переплітались із нашою щирістю. Священики знову відправили Службу Божу, хто хотів – висповідався… А ми рушили додому, щоб через деякий час знову повернутись. Бо цього потребують наші солдати, наша армія.

Віктор КОВАЛЬ