Зшестя Святого Духа – життя в любові

1 396

«Покайтесь, бо наблизилось Небесне Царство», – закликав своїх одноплемінників у Юдейській пустині св. Іван Хреститель до гідної зустрічі зі Спасителем світу.

«Покайтесь, бо Небесне Царство близько», – такими ж словами в Галилеї почав свою проповідь Христос.

«Покайтесь… і нехай кожний із вас охреститься в ім’я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших, і ви приймете дар Святого Духа. Для вас ця обітниця і для дітей ваших та й для всіх тих, що далеко, скільки б їх покликав Господь, наш Бог», – закликав у своїй першій проповіді юдеїв та всіх мешканців Єрусалиму св. ап. Петро.

Отже, покаяння – це умова і дорога до Небесного Царства. І починається вона з усвідомлення і визнання своєї зіпсованої гріхом природи, зі сповідання своїх гріхів і омиття їх у водах Хрещення, отриманні дарів Святого Духа, в правильному і мудрому їх використанні, тобто у здобутті і примноженні спасенних плодів. І це, воістину, буде духовне життя, до якого закликає всіх Слово Боже. Так, св. ап. Павло у своєму листі до ефесян, немов у Заповіді, закликає: «Наповняйтесь Духом».

А найкращим прикладом життя в Святому Дусі, звичайно, є перша християнська громада в Єрусалимі. Після отримання дарів Святого Духа, як написано в книзі «Діяння апостолів», «вони постійно перебували в апостольській науці та спільноті, на ламанні хліба та в молитвах… Всі віруючі були вкупі й мали все спільним. Вони продавали свої маєтки та достатки й роздавали їх усім, як кому чого треба було». Так, це були взаємовідносини, в основі яких була щира любов. Власне, до такого життя і закликав своїх послідовників Господь.

У своєму листі до коринтян св. Павло пише про духовні дари – харизми Святого Духа. Вони різні, але всі одинаково важливі та необхідні для добра Церкви, яка є містичним тілом Ісуса Христа. Як в людському тілі, так і в Церкві, всі члени однаково важливі та необхідні, незалежно від їхніх функцій, бо ж усі діють заради однієї спільної мети. Тому ніхто не може бути без почуттів, байдужим до інших, а всі взаємно щиро вболівають і переживають один за одного. Господь сам вибрав і поставив одних апостолами, інших – пророками, ще інших учителями, даючи їм різні дари: чудес, зцілень, управлінь, говорити різними мовами. Та є ще інші, більші, важливіші і найцінніші дари, про які закликає великий Вчитель народів пильно дбати. І це – важливіша дорога – дорога любові. Вона вища за ангельську красномовність, за неперевершений дар прозорливості, за володіння всіма знаннями і відання всіма тайнами, за найбільшу віру і жертовність. Ось як про це написав у вищезгаданому листі великий Апостол: «Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любові, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний. Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любові, я був би – ніщо. І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любові, то я не мав би жодної користі».

Так, любов – це природа самого Творця. А жити і діяти в цьому найкращому почутті – це бути в самому Бозі. З любові Бог створив цей світ і людину, як об’єкт, на який зливає свою любов. З любові Він послав у світ свого Єдинородного Сина, щоб врятувати людство після гріхопадіння. Три роки Христос вчив і закликав усіх до цього найкращого почуття, а вкінці найбільшою мірою засвідчив його своєю жертовною смертю на хресті. Та після Воскресіння і Вознесіння сповнилася Його обіцянка – у світ прийшов інший Утішитель – Дух Святий. Він, у єдності з Отцем і Сином, і завершить земну історію людства.

А поки ми ще в дорозі, розважмо, чи це дорога любові, на яку нас кличе Христос і веде Святий Дух? Христос сказав: «Я – дорога…». Він, у нашому людському тілі, пройшов її до кінця. Він її освітив і понині освічує всім. І той, хто йтиме нею, ніколи не попаде в пітьму. Та необхідно чесно і відкрито визнати, що світ сьогодні відвернувся від цієї дороги. А куди ж, як не в погибель, інші дороги приведуть його..? Але, на превеликий жаль, і Церкви сьогодні йдуть в ногу зі світом. Тому треба чесно визнати перемогу матеріалізму над духовністю, бо ж добробут, комфорт і споживацькі інтереси стали найважливішими і для християн. Усвідомлюючи це, Папа Римський Бенедикт ХVI в жовтні минулого року проголосив Рік віри, назвавши його «Двері віри». Він з болем говорив про «глибоку кризу віри, котра вразила багатьох людей» навіть в Церкві і закликав до «Нової євангелізації для передавання християнської віри». Та, оскільки віру найкраще засвідчує любов, то можна говорити про глибоку кризу любові у світі та в Церкві. Папа говорить, що «віра зростає, якщо її переживають як досвід отриманої любові і якщо передають як досвід благодаті й радості».

Ще гостріше говорить на теми віри Папа Франциск. Під час однієї з відправ у каплиці св. Марти він різко застерігав від спокуси тріумфу, «до якої не були стійкі навіть апостоли… Господь вчить нас, що в житті не все є магічне, що тріумфалізм не є християнським (…). Нехай Господь позбавить нас від тріумфальних фантазій».

Але ж у нас кожне святкування і велика подія – це тріумф (Але хіба віри? Скоріше всього, обряду.), про що можемо дізнатися з церковних ЗМІ. А може в нас немає кризи віри і моралі? Очевидно, що ні, якщо про це не говоримо. А чому? То ж, застерігаючи від байдужості та мовчання на виклики часу і проблеми всередині Церкви, Папа у зверненні до аргентинських єпископів констатує: «Типовими хворобами Церкви є закритість у собі, вдивляння у себе, зосередженість на своїх проблемах (…). Це вид нарцисизму, який веде нас до духовної секуляризації, зсублімованого клерикалізму, а отже, не дозволяє нам досвідчити солодкої і зміцнюючої радості голошення Євангелії». У тому ж листі Папа Франциск закликав: «Нехай Господь звільнить нас від бажання робити собі макіяж з нашого єпископства через зовнішній блиск секуляризму, грошей і «клерикалізму на продаж».

А через кілька днів він знову різко сказав: «І в християнських громадах є кар’єристи, вони роблять вигляд, що увійшли до неї, але це злодії і розбійники, які крадуть Ісусову славу», –  і додав, що вони шукають «вигоди для себе». І без жодного сумніву – знаходять, бо дорога осягання та здобуття земних матеріальних цінностей легка і широка. Вона дозволяє використовувати всі засоби зла, а вони на цій дорозі дуже допомагають.

А прагнення Папи «бідної Церкви для бідних» чомусь так і досі не знайшли широкого обговорення в церковних ЗМІ.

А хто в основному ходив за Христом і чому?

Всі ми знаємо, що найбільше потрібно багатіти Богом, бо тільки це багатство дає непроминаюче щастя. А бути християнином у XXI столітті – не означає йти в ногу з часом світу, який лежить у злі. Адже дехто вважає, що для того, аби не виглядати відсталим, потрібно сповідувати «нові» прогресивні ідеї лібералізму, які закликають до такої «моделі поведінки», «альтернативної моделі поведінки», політкоректності, толерантності, коли визнається і дозволяться всім право «свободи», хоч вона не визнає, а заперечує і відкидає такі поняття, як зло і гріх. А це дорога до всіх криз, до руйнації, до пекла. І чи не йдемо ми нею?

Покаятися, переродитися, отримати дари Святого Духа і принести щедрі плоди любові – ось спасенна дорога для всіх. І тільки на ній може знайти правдиве вічне щастя кожна людина, нація, народ та й усе людство.

Протоієрей Михайло Мельник
с. Старі Кривотули, Івано-Франківська обл.

Якщо ви знайшли орфографічну помилку, будь ласка, повідомте нам.
Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter.

Схожі публікації

1 коментар

  1. Володимир 04.04.2016 о: 17:22 -  Відповіcти

    Слава Ісусу Христу! Дуже сподобались статі написані протоієреєм Михайло Мелником, мало хто з священо служителів може так говорити правду а не щире слово священика на жаль веде людей на дорогу гріха. Бажаю довголіття і Божоі благодаті брату Михайлу.

Напишіть відгук

Youtube

Google+

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: