День за днем минає наше життя. Швидким плином все це біжить і не зупиняється. Серед цього шаленого ритму нашого життя ми маємо кілька особливих періодів в році, які є якісно іншими. Вони нас виривають із цього бурхливого круговерту і переносять в інший вимір. Ці періоди ми називаємо святами, бо й саме слово свято походить від «святий», тобто покликаний щоб нас освячувати.

Рік за роком ми пригадуємо різні свята: на ті свята я їздив до своєї родини, а на ті була гарна погода, на минулі я поїхав в Буковель на лижі, а хтось… А хтось у цей час, полишивши все, пішов захищати нашу Батьківщину, хтось у госпіталі заліковуючи рани пускає сльозу, хтось у полоні мріє про одне — якби хоч на мить з ріднею заколядувати й скуштувати святих 12 страв. Напевне ці свята він і його рідня не забуде ніколи.

В дитинстві, коли бабця на святій вечері починала коляду «Був той сумний вечір в 46-ім році…», мабуть ніколи не міг подумати, що наше покоління зрозуміє те, з чим зустрілася генерація наших дідусів і бабусь.

Хтось зайнятий клопотами, бо кум прийде на свята і потрібно стіл накрити, хтось думає як би встигнути всіх відвідати, все скуштувати, все розповісти, зі всіма пожартувати… а комусь у цей час пускається сльоза і скроплює холодну землю Донбасу, перенасичену кров’ю наших братів, ту землю, яка давно вже не чула коляди про новонародженого Спасителя, який прийшов у цей світ, похмурий і холодний, переповнений горем і війною, прийшов, щоб дати надію що «Син Божий народився..», «Прийшов десь, щоб спасти люд увесь…». Однак як важко нашим побратимам втримати цей настрій і переконання, коли сім’я так далеко, а війна тут така… жорстока і неправильна…

“Кожна особа, яка побувала тут в АТО, отримала зовсім інший досвід життя, життя справжнього, не пафосного штучного, а автентичного щирого життя без масок” (Андрій Зелінський, ТІ, «Соняхи» с.17). Тож повернення додому – це повернення в інше життя, яке тебе вже не розуміє. Ти думками є тут зі своїми – тими які жертвують зараз усім, щоб їхні родини, друзі і знайомі, їхні співгромадяни спокійно могли сісти до святої вечері. Щоб ми могли не під свист куль і вибухи снарядів, а мирі і спокої зустріти Христа.

Маючи можливість бути багаторазово тут як військовий капелан, волонтер, щоразу подивляєшся тому, як наші захисники вміють радіти, любити, ще й добре готувати.

Цих різдвяних свят я мав хорошу нагоду один з днів Різдвяних свят бути з нашими побратимами там. Вони зуміли попри скупе солдатське меню приготувати на Святвечір усі 12 пісних страв. Зуміли в нелегкий час перенести частину нашого Різдва на цю землю, яка спрагла Христового світла і миру.

6 січня, зійшла перша зоря, ми сіли до вечері з родиною, а думками з моїми дорогими захисниками, які несуть службу під Дебальцево, під Слов’янськом, Ізюмом, на Луганщині… знаходжу мить щоб вкотре подзвонити підтримати, привітати з приходом Спасителя на землю. Чую, що вони колядують… мило, тривожно і радісно. Питаю, як свята вечеря, кажуть, що волонтери привезли все необхідне. Ми вечеряємо і на пост… Телефоную до Ярослава, якого мав честь охрестити там — він вдома, заліковує поранення, але живий і з сім’єю… розповідає про своїх, яких ми сповідали перед від’їздом на передову. Телефоную до Володимира, він адвокат, його мобілізовували і зараз він тут. Останнього разу його чув, як з Дебальцево їхав на сесію до Одеси… Звичаєм спішимо з о. Михайлом до військових частин, де щороку благословляємо їм вечерю, ділимося спільною просфорою і колядуємо з ними. Вони також оповідають про своїх, які там, їм не просто, переживають, хвилюються за них.

Оповім про простих наших хлопців, які можливо вперше зготували кутю тут в польових умовах. Михайло і Юрій, два наших гвардійці, які для 60 людей наварили куті. Серед усіх потрібних інгредієнтів: колоте зерно, горіхи, ізюм, мак — найбільше проблем було саме з маком, адже його треба було перетерти, а от жінки зі «знаряддям впливу і страху на чоловіка» — макогоном не було. Не було і макітри, але вони проявили кмітливість – обрізали держак від лопатки і отримали чудо-макогін, з яким вони і приготували потрібний інгредієнт для куті. Вистачило для усіх. Мабуть цю кутю і цю святу вечерю вони не забудуть ніколи, коли полковники і рядові, молоді і старші, люди зі всіх куточків нашої батьківщини, усі радіють приходу Спасителя.

Чутно як дзвінко летить наша українська коляда поміж сірі і напівзруйновані міста і села Донбасу. І разом з цим приходить надія на мир, на те що ніколи більше війна до нас не постукає. Новонароджений Спасителю, дай миру нашій багатостраждальній землі, допоможи запанувати любові над ненавистю, поверни всіх полонених до їхніх родин, а скалічених цією війною до їх сімей.

І так проходить Різдво тут, словами коляди: «Пастир убогий несе що може…» Ми бачимо, як українські воїни убогі, втомлені, виснажені, інколи й навіть голодні, несуть свою жертву новонародженому Спасителю:
«Ісусе милий, ми не багаті… но дар цінніший несемо нині — це віра серця і любов щира… » Віра в перемогу, любов до Бога, до своєї родини, до своєї Батьківщини, це те, що спонукає нас стояти тут далі і не здаватись. І цією колядою до небес зноситься молитва наших хлопців:

Глянь оком щирим, о Божий Сину,
На нашу землю, на Україну,
Зішли із неба дар превеликий
Щоб Тя славили на вічні віки.

22.01.2015 р.Б.