«Коли наблизився Ісус до цього міста, заплакав, кажучи:
«Якби й ти цього разу зрозуміло те, що веде до миру!
Але тепер воно закрите перед твоїми очима!»
(Євангеліє від Луки).

Ні цього, ні іншого разу… Ні впродовж віків… Та й чи відкриються хоч колись очі єрусалимлянам, щоб побачити, і розум, щоб усвідомити, зрозуміти, визнати і прийняти Того, Хто приходив до них? Чи вистачить ще для цього часу? Чи не буде запізно? Бо, направду, живемо в останні часи. Та дуже дивно, що всі цього не бачать і не розуміють. А чому…?

Та й ми жалюгідні, бідні та нещасні, бо сліпі. А хіба ні? Хіба бачимо, як сповнилися майже всі пророцтва Євангелія, апостолів і багатьох святих ясновидців про другий прихід на землю Спасителя? А майже цілковите мовчання християнських Церков і проповідників, які покликані застерігати і попереджувати про велику біду, хвилює і лякає. І тільки окремі, поодинокі голоси, які б’ють з цього приводу тривогу розбиваються до зачерствілих, байдужих і кам’яних сердець і топляться в життєвому морі ницих, земних, скороминучих інтересів, захоплень і вподобань. Світ повністю полонила гонитва за матеріальним. Тому й не просто сказати і трудно зрозуміти, а ще важче прийняти духовні цінності і жити ними. Бо вони обіцяють тільки майбутнє щастя, а чи не всім так хочеться осягнути його вже тут на землі. Але, що важливіше: прожити нехай і сто щасливих років життя, чи щасливо жити вічно? Так, вічність незрівнянно важливіша і за всі часи. Але чому ж тоді, чи не всі ми, так надмірно прив’язуємося до швидкоплинних земних цінностей і живемо ними, якби вічними? І в цьому наша найбільша біда, яку, на жаль, і не усвідомлюємо. А вона відбивається у нас всіма переживаннями, терпіннями, муками, стражданнями і скорботами заради обманливого, примарного й ілюзорного земного щастя. Та й не дивно, коли навіть з уст християн можна почути такі слова: «Хто знає: що там і як там…? Головне тут, на цій землі добре влаштуватися».

Та багато в наш час є таких, що нічого з цього приводу про тему вічних цінностей не хочуть ні говорити, ні слухати (а чи хоч інколи думають?), а просто докладають всі свої зусилля, щоби здобути для себе якнайкраще місце під сонцем. Проте тривожно і навіть страшно, коли таке місце здобувають ті, які інших вчать про духовне. Та їхні земні успіхи і здобутки, як правило, осягнуті нечесно і несправедливо і їх не заховати. А вони (статки та комфорти) явно і відкрито свідчать чим насправді живуть ці «вчителі», до чого приліпилося їхнє серце. Не думаю, що всі священнослужителі одинаково радісно і захоплено сприйняли слова Папи Римського Франциска про бідну Церкву для бідних. Не дуже багато чути глибоких аналізів, коментарів і жвавих обговорень цих слів Першоієрарха Церкви (як це завжди бувало), різних планів і пропозицій про втілення їх в життя навіть в наших церковних ЗМІ. Але чому? Коли слідом за попереднім Папою Бенедиктом XVI, який констатував жахливу секуляризацію, вже й ми почали бити тривогу, бо й нам нарешті відкрилися очі і ми побачили масовий відхід людей від віри, Бога та Церкви не тільки в світі, в Європі, але й в нас, на Україні. Як нам далі бути? Що робити?

…Плачучи, Син Божий прямує в Єрусалим. Він знає, що Його чекає, та йде, щоби сповнити волю свого Отця. Ісус плаче не зі страху за муки, які Його чекають і хресну смерть, а з великого жалю за народ, який не приймає Божого миру, якого так хотів і чекав.

Дві тисячі років віддаляє нас від тієї події. Та виходить, що вона залишилася знаковою аж до другого приходу Спасителя. Бо й нас, як і тоді єрусалимлян, та й всіх юдеїв, випробовує наша віра. Але ж 2000 років – це час безчисленних явних знаків і свідчень присутності Спасителя в історії людства, в житті багатьох праведних і святих. Ісус Христос сам це запевнив: «Я з вами аж до кінця віку». Тому ми мали б мати не лише просто віру, а й повну довіру до кожного слова Спасителя. А якби ми ще й жили за Його Заповідями, то обов’язково мали б непроминаючу повноту миру, щастя і радості.

Михайло Мельник
Протоієрей
с. Старі Кривотули
Івано-Франківська обл.