Переказала Зоряна Живка

Стояло колись у часи далекі місто Ласія, що славилося багатством і розкошами. Правив ним володар на ім’я Сельвій, чоловік жорстокосердий і нечестивий. Та не дарма кажуть: які люди, такий і правитель над ними. Бо відоме було по світу місто те не лише заможністю мешканців, а й зажерливістю їхньою та немилосердям.

Багато разів приходили християнські проповідники до Ласії, щоб звістити Добру Новину про любов Божу та закликати мешканців краю до покаяння. Не хотіли слухати ласіяни Слова Господнього. Насміхалися над християнами та й вигонили геть із міста, кажучи: “Вашому Богові тільки жебраки молитися можуть! Про щоденний хліб просити, другу щоку кривднику підставити – це ж треба таку нісенітницю вигадати! Кому потрібен Цар, що дав Себе розіп’яти?!”.

Проте не дозволить Господь злому панувати вічно! І раз, і вдруге, і втретє кличе Він лагідно – наче тихий легіт Його голос бринить – людей до спасіння. А як не відвертається безбожний від лихих діл своїх, то посилає Милосердний кару на грішника, щоб той хоча б у нужді й горі, а все ж звернувся до Творця Свого.

Лежала в лісі поблизу Ласії трясовина глибока. Оселився якось у тім болоті змій велетенський. Щодня виповзала потвора на шлях, що вів до воріт міста, й пожирала на нім перехожих.

Зібрав Сельвій військо своє та й рушив війною на змія страшного. Але змій сховавсь у трясовині глибочезній – не змогли люди до нього підступити. А рано-вранці знову вийшло чудовисько на полювання й проковтнуло пастуха, що вів овець до міста на продаж, разом з усією отарою.

Знову пішов володар Ласії на борню зі змієм, але той напустив туману смердючого ще й отруйного – не змогли воїни й наблизитися до болота. А наступного дня напала потвора на караван купецький…

Покликав правитель найхоробріших чоловіків міста – солдатів і мисливців, силачів і борців-гладіаторів – і пообіцяв велику нагороду тому, хто вб’є лихого змія. Минув тиждень, другий – ніхто не прийшов перемогою хвалитися: й далі щодня пожирала потвора людей на підступах до Ласії.

Зібралися тоді на раду до Сельвія старійшини міста й мовлять:

– Скоро цілий світ дізнається про чудовисько, що оселилося поблизу Ласії. Тоді перестануть приходити до нас купці й занепаде наш край, а всі люди помруть від злиднів.

– Яку раду дасте мені, мужі велемудрі? Чи не ходив я війною на змія лютого, чи не посилав воїнів своїх, обіцяючи нагороду щедру? Не відаю, як здолати потвору цю, – зітхнув правитель.

А старійшини йому на те відповідають:

– Як не можна того змія вбити, то слід від нього відкупитися. Щоб не поїдав він купців на підступах до воріт і не відлякував торговий люд від нас, маємо самі давати йому щодня по людині, – мовив перший.

– Ба більше, володарю, можемо це лихо на користь нашому краю обернути: розпустимо чутку, що один із богів зійшов до нас і поселився поблизу міста, щоб охороняти його. Тоді ніхто з ворогів нам страшний не буде! – додав другий старійшина. – А богам-охоронцям належить жертва – про це кожен знає.

– І щоб не було ремствування поміж містян – від кожної родини візьмемо по людині та кинемо жереб, і по тій черзі йтиме хтось на обід змієві. Так ми купимо достаток і мир для Ласії, – завершив третій.

На те й пристали.

Щодня за встановленою жеребом чергою віддавали ласіяни жертву змієві – дітей своїх. І справді, перестала потвора нападати на каравани купецькі. Зажили люди ще заможніше, ніж раніше.

Ось надійшла черга і до сім’ї правителя … Затужив тоді він, заплакав:

– Дитя моє любе, світло очей моїх! Єдина втіхо старості моєї! Не справимо ми тепер весілля твоє! Не запалимо смолоскипи для святкування! Не побачу дітей твого лона – онуків своїх!..

А слід сказати, що у нього нікого з рідних не було – тільки дочка єдина. Мала та дівчина не лише личко гарне, наче квітка, та стан стрункий, як пальма, а й серце добре. Дуже любив Сельвій доньку свою. І мовив володар до мешканців міста:

– Візьміть моє золото і самоцвіти, і навіть усе добро моє, тільки лишіть мені доньку єдину!

І видав указ, обіцяючи будь-яку нагороду тому, хто піде замість доньки його на смерть або віддасть замість неї свою дитину, але ніхто з містян не пристав на те: черга є черга, жереб є жереб – така воля богів.

Обрядив тоді Сельвій дочку свою як на весілля: у дорогі шати, прикрасив перлами й дорогоцінним камінням – і відіслав до страшної трясовини.

Привели дівчину до болота, прив’язали до дерева край дороги. Та й пішли хутчій звідти – щоб і їх змій не прихопив на обід.

Все місто зібралося за мурами, аби звіддалік подивитися на смерть доньки правителя: кому жаль красуні молодої, а кому просто цікаво.

Стоїть дівчина, плаче, плаче та й молиться – у богів своїх рятунку від смерті лютої просить. Але мовчать боги – немає рятунку.

Проте Милостивий Господь не погибелі грішника бажає, а щоб той навернувся і жив. Була воля Божа подати знак мешканцям Ласії через святого Юрія. (Ще не прославився тоді майбутній великомученик Юрій, а жив на землі та служив у римській армії. Він був комитом, тобто тисяцьким, і відзначився, попри молодий вік, як мудрий і вправний полководець.)

Їхав Юрій якраз тоді з війська додому, бо здобув його загін перемогу славну й дістав молодий комит нагороду від імператора, та ще й відпустку. А лежала його дорога повз Ласію. Зупинився юнак зі струмка коня напоїти, аж бачить – стоїть дівчина гарна, вбрана у шати весільні, до дерева прив’язана та ридає гірко. Він і питає її:

– Пані, що ти тут робиш?

А вона на те ще гірше заплакала:

– Тікай хутчій звідси, добродію! Мені смерть страшна судилася, а ти ні за що загинеш!

Але Юрій не зрушив із місця, а ще раз спитав:

– Чому ти прив’язана до дерева, пані? Чому гірко плачеш? Чого боїшся? Не піду звідси, не звільнивши тебе від біди…

Ще дужче заплакала дівчина, проте, щоб урятувати Юрія – вислухає її сумну оповідь і піде собі далі дорогою – мовила:

– У лісі цьому, у болоті оселився змій. Він щодня виходив на гостинець і пожирав люд торговий, що до міста нашого їхав, а коли воїни виходили на битву з ним, ховався у трясовині й напускав туману отруйного. Щоб не занепало місто, видав правитель указ, аби щодня за жеребом давали містяни когось у жертву потворі. Ось прийшла й моя черга, хоч я і донька правителева. А тепер тікай щодуху з цього проклятого місця, бо пропадеш!

Тоді, вислухавши, питає її Юрій:

– Чи ти молилась, аби Бог тебе врятував?

– Молилася! І Аполонові, і Гераклу, й Артеміді – мовчать наші боги, немає мені спасіння! – з розпачем вигукнула дівчина.

– Ті боги, що ти їх кликала, – лише мертві кам’яні боввани, – сказав на те Юрій. – Вони не можуть почути й урятувати тебе. Я ж вірую у Господа Ісуса Христа, Творця неба та землі, Спасителя світу, і Його силою звільню тебе. Й ти вір, що Бог благий і всесильний.

По тому звів цей воїн Господній очі до неба та став молитись, аби змилувався Господь над дівчиною, приреченою на жертву потворі бісівській, аби просвітив її світлом істини та звільнив від загибелі, а душу від гріха та смерті вічної. І тільки мовив “амінь”, як бачить: виповзає з лісу чудовисько престрашне.

Тоді взяв Юрій меч свій у руки, але не так, як беруть зброю, ідучи до бою, а так, ніби знак хреста, й вигукнув:

– Іменем Господа Ісуса Христа і силою животворящого хреста Господнього стій, змію!

І змій завмер.

Тоді Юрій розв’язав мотузку, що нею була прив’язана до дерева дівчина, та зробив налигача й узяв потвору на повід цей, мов худобину.

А дівчина врятована стоїть аж оніміла – дивиться на молодого воїна та слова мовити не може – не так від радості несподіваної, як від здивування превеликого:

– На правду могутній твій Бог, коли від одного Його імені страшна потвора душогубна, що стільки людей занапастила, лагідною стала, мов пес при господарі. Розкажи мені про свого Бога, щоб і я прославила Його за рятунок.

Розказав їй Юрій Вість Євангельську: і про те, як створив Господь світ і як згрішили люди, чим прирекли себе на страждання та погибель, як змилувався Творець над творінням і послав Сина Свого, щоб урятувати світ, як був розп’ятий Ісус Христос, і страждав, і помер за гріхи людські, але воскрес на третій день. Уважно те слухала донька правителя, а потім мовила:

– Ось тут є вода у джерелі – охрести мене, щоб я віднині й довіку служила тільки правдивому Богові.

Так і зробили. По тому взяв Юрій змія за налигач, і рушили вони дорогою до міста.

А ласіяни ждали, ждали, щоби побачити, як змій правителевою донькою пообідає, але ні змія не видко, ні передсмертного крику дівчини не чутно. Почали в юрмі шепотіти: “Може, не приповз сьогодні змій по їжу? Може, вже й здохла потвора? Чи потрібно відв’язати жертву, чи ще почекати?” Всі тихцем перемовляються сусід із сусідом, але немає охочих сміливців піти ближче подивитися, що ж там під лісом біля болота коїться.

Аж бачать: іде дорогою правителева донька – жива-живісінька, а за нею воїн молодий веде на налигачі, мов корову, змія. Злякалися люди – всі до міста кинулися, поховалися по хатах.

А Юрій привів змія під палац правителя, прив’язав на майдані. У дворі й у палатах тиша та скорбота, як на поминках. Сельвій у журбі, замкнувся у своїх покоях, а слуги поховалися, боючись його гніву.

Привела правителева донька Юрія до батькової світлиці. Сидить багатий і грізний володар Ласії, ніби лев поранений: у скорботній одежі, голову попелом посипає, оплакує дитя єдине.

Невимовно злякався Сельвій, побачивши дочку, бо подумав, що привид явився йому. А потім зрадів, аж сльози по щоках потекли. Був раніше він чоловіком жорстокосердим, а за цей день не раз йому довелося заплакати – і від розпуки, і від радості.

Запитав правитель:

– Як сталося, доню моя, що бачу тебе живою? Чи хтось віддав свою дитину замість тебе на жертву, а чи сьогодні не вийшла потвора на обід звичайний?

– Ні, батьку! Врятував мене Господь Ісус Христос, Син Бога Живого. Його ім’я вимовив воїн цей – і змій став сумирним, як худобина, – відповіла дівчина. – І нині прив’язано потворище на майдані перед палацом. Якщо ти визирнеш у вікно, то сам його побачиш.

Здивувався володар:

– Саме тільки ім’я Бога скорило страшного змія, якого не могло здолати все моє військо?

Й увірував тоді Сельвій у Господа, і того ж дня охрестився.

І наказав він зібратись усім мешканцям Ласії на майдані, і проповідували перед ними святий Юрій-воїн і правителева донька, а потвора на правдивість свідоцтва їхнього лежала біля них, сумирна та покірна. І багато людей увірувало тоді у Господа Ісуса Христа й у Євангеліє. А змій здох, здох і пропав, що й тіла бридкого не лишилося.

Цілий тиждень проповідував Юрій у місті цім, а по тому поїхав додому, до Кападокії, де попросив єпископа прислати до Ласії священиків, аби навчали народ Слову Божому. Дуже здивувався кападокійський єпископ, таке прохання ласіян почувши, бо досі верталися всі проповідники з краю цього, насмішками вигнані, а бувало, й киями побиті. Тоді розповів Юрій про те чудо, що явив Господь мешканцям Ласії – і зрадів єпископ і всі вірні та прославили мудрість Божу. І розійшлася вістка про диво зі змієм по всьому світу – кудись прийшла вона як правдива розповідь про чудо Господнє, а кудись як казка.

Не довго був Юрій-воїн удома, незабаром прикликав його імператор Діоклетіан до Рима на службу. Коли дізнався кесар, що один із найкращих його полководців християнин, то спершу не повірив, а потім позвав до себе на розмову – обіцяв Юрію нагороду велику, якщо зречеться юнак віри Христової, але той залишився вірним Господу. За це наказав Діоклетіан тяжко катувати Юрія, але й у стражданні не зрікся молодий комит правди Божої – вірний був Небесному Цареві аж до смерті. Тож і названо його в Церкві Переможцем, бо непохитністю у вірі прославив ім’я Господнє і цим переміг смерть. І нині у Царстві Божому святий Юрій-Переможець зо всіма святими молиться за нас.

Коментар автора:

Одна з моїх улюблених християнських легенд – про св. Юрія-Змієборця.

Це моя літературна редакція – переказ для дитячо-родинного читання.