о. Йосиф БУДАЙ, ЧСВВ. “МОЛИТВА”

0 1687
«У книгах шукаємо Бога,
а в молитві Його знаходимо»

(св. отець Піо з П’єтрельчини).

 

Часто у нас є невідповідне розуміння молитви. Ми вважаємо, що для молитви слід усамітнитися, забути про все: і про ближнього, і про нашу родину, і про працю… Та це не зовсім так.

Молитва повинна бути тісно пов’язана з на­шим життям. Ми не можемо розмовляти з Бо­гом, забуваючи про людей. Ми навчимося моли­тися, коли будемо, подібно до Христа, бачити:

  • людський гріх;
  • потребуючого ближнього;
  • людську несправедливість;
  • брехню і лукавство.

Ревнішою стає молитва, коли ми залишимо затишний куточок вдома і підемо до людей. Там ми бачимо пиятику, бійки, заплаканих матерів, наркоманів та інше зло, гріх. Після повернення наша молитва не буде сонною, лінивою. Часто будемо плакати над собою і над іншими. І тоді кожен з нас проситиме Бога:

  • навчи мене, як краще це зробити;
  • прости, що до кінця не люблю їх;
  • прости, що ще не вмію добром віддячувати за насмішки, слова погорди…

Якщо так будемо поєднувати життя і молитву, служіння і любов, між ними ніколи не буде роз­риву, а життя перетвориться у палаючий кущ – поєднання нашої немочі й Божої досконалості, любові.

Неможливо правильно молитися, якщо не будемо мати розуміння чи відчуття ЖИВОГО БОГА. Необхідно ставитися до Бога, як до живої особи, як до найкращого приятеля. В іншому ви­падку молитва переміниться у виконання яко­гось обов’язку, який мусимо виконати.

З досвіду людських відносин знаємо, що лю­бов і дружба є тоді міцні, коли люди можуть просто мовчати один із одним. Якщо для під­тримання контакту нам необхідно постійно го­ворити, то будьмо певні, що наші стосунки ще поверхові. Подібно є і у ставленні до Бога: ми повинні навчитися відчувати радість у мовчаз­ному єднанні з Ним.

Одного разу душпастир з Арсу св. Іван Віаней запитав старшого селянина, що той робить, го­динами сидячи на самоті в церкві. «Я дивлюся на Бога, а Він дивиться на мене, і нам добре разом», – відповів селянин поважно. Отож, цей чоловік навчився молитися без слів, своїм серцем.

Молитва єднає в одне ціле «я» і «Він». Доки іс­нують окремо «я» і «Він» – вас є двоє. Два різні погляди, два різні думання. Пресвята Богороди­ця під хрестом стояла не в наріканні на ворогів, можливо, навіть і не в сльозах. Вона досягла такої повноти єднання з Христом, що ні в чому не противилася Божому плану спасіння через страждання. Вона тільки співстраждала і про­ходила через співстраждання разом з Ним. Ні вона, ані св. апостол Іван не протестували про­ти Божої волі. Вони разом з Ним були розіп’яті.

А ми ще, подібно як Петро, в дорозі до повно­го єднання з Божою волею. Коли по дорозі до Єрусалиму Христос говорив про Свої страждан­ня, Петро промовив: «Нехай цього не станеться з Тобою». А Ісус відповів: «Геть, сатано, бо дума­єш не про Боже, а про людське» (Мк 8,33).

Один священик зовсім молодим потрапив за Христову віру у в’язницю. Коли він вийшов з тюрми, його запитали, що від нього залишилось. Він відповів: «Залишилась тільки любов».

А ось французький Єзуїт Жан Даниїл пише, що страждання – це поєднуюча ланка між праведни­ками і грішниками. Праведник переносить страж­дання, а грішник йому цих страждань завдає (хоч він також часом терпить). Без цього вони були б на різних орбітах і ніколи не зустрілися б. У тако­му випадку праведник ніколи не мав би влади над грішником, не було б зустрічі. Таким чином, грішники спасаються через праведників.

Часто чуємо, що суєта, клопоти, шум, гамір не дозволяють спокійно молитися. Це так, але роз­повім одну історію.

Прийшов до одного господаря подорожній. Вони розмовляли між собою, а всі домашні тихо сиділи навколо вогню. Потім господар сказав до гостя: «Мені час молитися». Увесь дім ожив, усі стали розмовляти, ходити. Гість здивувався: «Що ви робите? Він молиться, а ви йому пере­шкоджаєте». Хтось відказав: «Не турбуйся. Поки він говорив із тобою, найменший шум міг йому перешкодити. Але тепер, коли він говорить з Богом, ніщо не відірве його від цієї розмови».

Ми ще не є настільки заглиблені в своїй мо­литві до Бога, щоб усе для нас було другоряд­не, коли розмовляємо з Ним. Ми недоскона­лі тому потребуємо тиші для молитви. Однак пам’ятаймо, що Бог повинен завжди бути в цен­трі наших думок, розмов, усього нашого життя.

 

Молитва – зброя християнина

Молитва – це найбільша сила в наших руках. Хто з молитвою, той завжди перемагає. Завдя­ки молитві на нашу сторону стає Господь. Коли Господь з нами, то хто проти нас? Молитва не тільки залізо ламає, для неї не існує ні океанів, ні найвищих гір. Щира молитва все небо обіймає. Особливо літургійна молитва, спільна молитва в родині, молитва на вервиці, Ісусова молитва.

Однак, щоб наша молитва мала таку без­межну силу, потрібно бути досконалим. Навчає св. апостол Яків: «Ревна молитва праведника має велику силу» (Як 5,6). Кожного разу у молитві ми повинні просити Бога, щоб допоміг нам ставати кращими, покірнішими, людянішими…

Про велику силу молитви читаємо у Старо­му Завіті, коли ізраїльський народ боровся з амалекитами. Велике військо Амалека воювало супроти малочисельного війська Ісуса Навина. «Зробив Ісус так, як повелів йому Мойсей, і по­чав битися з Амалеком. А Мойсей, Арон та Хур вийшли на вершину горба, і сталось: як підіймав руки Мойсей (молився), то брав гору Ізраїль, а як опускав (переставав молитися), брав гору Амалек» (пор. Вих 17).

Військо билося на рівній долині, а високо на горі молився Мойсей. Від його щирої молитви залежало, хто переможе. Молитва однієї святої людини вирішила долю цілого народу, а не ве­лика, добре озброєна армія.

Подібних випадків у історії людства багато. Коли на Філіпінах до влади повторно прийшла диктатура президента Маркоса, майже весь на­род, очолюваний Церквою, з вервицями в руках протиставився озброєній армії. І молитва пере­могла. Вояки зупинили танки, опустили зброю, бо Господь стояв на боці людей, які воювали молитвою.

Найкращим прикладом може послужити і доля нашого народу. П’ятдесят років Греко- Католицька Церква в Україні була переслідува­на, та її вірні постійно молилися. І Господь став на їхній бік. Впала страшна несправедлива сис­тема. Сила молитви виявилася сильнішою.Та на­род продовжував молитися.

Пригадую, як цілу зиму парафіяни, члени Апостольства молитви і Третього Чину св. Васи- лія Великого, молилися біля каплиці на Високо­му Замку у Львові. А зима того року була суво­рою, з сильними морозами. Цілу ніч чоловіки і жінки перебували під відкритим небом. Інколи хтось з них уночі приходив до брами монасти­ря св. Онуфрія, просячи якусь теплішу одежину або покривало, бо холод пробирав до кісток…

А скільки молитов, нічних чувань по храмах України, скільки постів і відмовлених вервиць пожертвував наш побожний люд у час виборів Президента України 2004 року. У Києві на Май­дані Незалежності, де проходила «головна лінія фронту», постійно лунало: «Україна», «Ющенко», «Ми разом», а в той же час по всіх храмах і мо­настирях не стихала тиха молитва: «Пресвята Богородице, спаси нас…».

 

Христос також молився

Чому Ісус Христос, будучи Богом, молиться? Адже знаємо, що молитва – це розмова людини з Богом. Христос Господь є Другою Особою Бо­жою. Для Христа молитва – це спілкування з Отцем і Святим Духом. Це розмова, розмова в любові. Вдень Христос мав багато праці: навчав, оздоровляв, долав великі відстані, проповід­уючи Добру Новину. А вночі, як бачимо, часто усамітнювався і молився.

З іншого боку, Ісус Своїм прикладом показує нам, що ми також повинні багато молитися. Про молитву написано багато книг, але це нам не до­поможе, коли не будемо мати досвіду молитов­ної практики.

Виконуючи чотири роки обов’язки Протоігу- мена, я постійно відчував брак часу на особисту молитву. Адміністративні обов’язки, інші справи по наших монастирях забирали весь мій віль­ний час. Думав собі, що після закінчення цього урядування 24 години на добу буду молитися!

І Господь дав мені таку можливість. Сім тиж­нів перебував я в такому монастирі, де, крім недільної св. Літургії для невеличкої кількості людей, мав я багато вільного часу. І що думаєте? Може, один тиждень більш-менш я молився. А поза тим завжди шукав собі щось «важливе». Не використав цієї можливості, щоб здобути духа молитви. Молився, але замало.

У Святих Отців читаємо: «Отче, яка чесно­та чи праця найважчі?» – запитали брати авву Агатона. «Мені здається, що немає важчої пра­ці як молитва. Бо завжди, як людина молиться, вороги намагаються їй перешкодити», – відпо­вів їм авва».

Розповім один приклад великої наполегли­вості. Коли я вчився, а потім працював разом із добрим приятелем Володимиром зі Львова у майстернях поліграфічного технікуму, то він хотів поступити в університет на історичний факультет. На вступних іспитах потрібно було здавати англійську.

Мені запам’яталось, як Володимир постійно сидів за книжками. Навколо шум від друкар­ських машин, повно студентів, а він кожної віль­ної хвилини вчився. Так міг відключатися, що ніщо йому не перешкоджало. Коли перший раз поступав, то не набрав балів. Потім знову цілий рік із підручниками англійської мови проводив увесь свій вільний час. Його працелюбність і на­полегливість взяли гору.

Якось зустрів його, розговорились. Вчителює в одній із львівських шкіл, викладає історію. Од­ного року не було вчителя англійської у молод­ших класах, то він викладав і англійську.

Якби ми з такою наполегливістю молилися, то, напевно, за короткий час досягли б значних висоту поєднанні з Богом.

Попросив якось у ректора семінарії знайомий студент-музикант дозволу замешкати якийсь час у гуртожитку семінарії. Через кілька тижнів при зустрічі з ректором сказав, що дивується, як майбутні священнослужителі, які мають стати вчителями духовного життя, так мало молять­ся. Він сам, бажаючи стати вчителем музики, по 8-10 годин кожного дня присвячує музиці.

Цей приклад показує нам, як ми, християни, повинні присвячувати молитві більше часу, ста­вити її вище над іншими нашими заняттями.

Легше осягнути духа молитви тому, хто є ма­ломовний, мовчазливий. Хто ж багато говорить, швидко втрачає те, чого досягнув. Щоб молитва «йшла», потрібно мати чисте серце не тільки від важких гріхів, але і від малих, а також від сві­домих недосконалостей. Цьому сприяє часта і щира сповідь.

 

Сліпий хлопець 

В Оливному городі перед Своїми страстями Христос молиться, навчаючи нас, як маємо по­ступати у наших терпіннях. Він просить у Небес­ного Отця: «Авва Отче, усе Тобі можливе: відда­ли від Мене цю чашу! Та не що Я хочу, а що Ти…» (Мк 14,36).

Виконання Божої волі повинно бути голо­вним у нашому житті. Розповідають, що св. Тереза Авільська постійно молилася: «Не моя, Господи, воля нехай буде, а Твоя». Це була її Ісусова (безперервна) молитва. Наша воля, хоч би і найкраща, є недосконала у відношенні до Божої волі.

Чудовий приклад дає нам сліпий хлопець, який був біля о. Піо. Кожного ранку люди ба­чили як він ішов попереду о. Піо на ранкову св. Літургію, уважно її вислуховував, а опісля знову повертався у захристію.

Отець Піо бачив великий його поступ у ду­ховному житті. Одного разу, щоб упевнитись у чесноті хлопця, він запитав його, чи хоче бачи­ти. «Мати Божа мене завжди вислуховує і до­носить мої молитви до свого Сина, попрошу ЇЇ і ти прозрієш», – сказав священик до хлопця. Той мовчав. «Хочеш чи ні?», – вдруге запитав о. Піо. Знову мовчання. Втретє, із притиском, питає хлопчика, чи має за нього молитися, щоб про­зрів.

Тоді на такі настирливі питання священика хлопчина відповів: «Я колись, отче, бачив. Та одного разу сталось, що я по Божій волі осліп. Напевно, Господь знає, що це краще для моєї душі. Якщо Він колись відкриє мої очі, то я буду так само Йому вдячний, як і тепер, коли я сліпий».

Та отець Піо й далі продовжував його випро­бовувати: «Але ж написано: «Просіть і одержи­те». «Та це написано для тих, що не мають великої віри… А для тих, що у всьому довіряють Богові, нічого не треба в Нього просити, як тільки за все Йому дякувати. Господь сам дає, що для нас най­краще», – відповів хлопець. Зворушений о. Піо міцно притулив малого до своїх грудей і поцілу­вав у чоло.

Ось приклад зрілої молитви і повної довіри до Божого провидіння.

 

Молільниця 

Коли мені було 10-11 років, мама вирішила запровадити в нашій родині спільну вечірню молитву. Це було нелегко. До того часу ми всі молилися, але кожен окремо, коли хотів і скіль­ки хотів.

Десь з півроку мама «воювала» з нами. То батько приходив з роботи змучений, то ми, діти, хотіли телевізор подивитися, бо в той час був футбол чи цікавий фільм, то уроки вчили. Але мама від свого не відступала.

Згодом ми вже звикли до спільної сімейної молитви. У деякі дні молитва тривала довго. На­приклад, у п’ятницю мама провадила Хресну дорогу, в понеділок – акафіст до св. архангела Михаїла.

Коли спільна молитва закінчувалась, мама ще довго молилась сама. Молилася і плакала. Ці сльози мені дуже запам’яталися. Тоді, бувши ма­лим, я не розумів, чому вона плаче, думав, може, ми або хтось інший її образив. Тепер розумію… Це були сльози щирої, сердечної молитви.

Після молитви мама читала Святе Письмо. Якщо ми не спали, то вголос, а якщо мали якесь заняття, то тихо. Наступного дня, коли з жінка­ми працювала в полі, то розповідала про про­читане. Мала добру пам’ять і розповідала, ніби читала.

Так у житті трапляється: те, що батьки гово­рять, діти одним вухом послухають, а через дру­ге – випустять. Але те, що діти могли побачити, – приклад батька чи матері, як добрий, так і злий, – залишиться в пам’яті на все життя.

Думаю, що на життя мами такий самий вплив мала наша бабуня. Вона, скільки її пам’ятаю, була щира молільниця. Коли вже не могла ходи­ти до церкви через далеку дорогу і похилий вік, то завжди, з ранку до обіду, вдома молилася. Особливо любила акафісти.

Роздумуючи про це, можу сказати, що у на­ших християнських родинах здебільшого бабусі мають найбільший вплив на релігійне вихован­ня дітей. Вони є ніби тими родинними священи­ками, які повчають нас своєю молитвою і живим прикладом.

За матеріалами часопису “Місіонар”

Якщо ви знайшли орфографічну помилку, будь ласка, повідомте нам.
Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter.

Схожі публікації

Leave a Reply

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: