Релігійно-Інформаційна Служба України, 11.11.2011р.

Днями Глава УГКЦ Святослав (Шевчук) повідомив про заснування трьох нових митрополій УГКЦ на території України. Для чого відбуваються ці зміни, як вони узгоджуються з канонічним правом, які можуть бути їх наслідки та як це вплине на осягнення УГКЦ статусу Патріархату? На ці та інші запитання РІСУ попросила відповісти відомого каноніста УГКЦ, доктора канонічного права, директора Інституту церковного права, митрофорного протопресвітера Михайла ДИМИДА.

— Отче, розкажіть, будь ласка, детальніше, якою на сьогоднішній день є структура УГКЦ?

— Треба почати з того, що Українська Греко-Католицька Церква не має однорідної структури. Це — три різні структури: одна — Верховне Архиєпископство, яке охоплює частину України без Закарпаття; друга — Церква в діаспорі; третя — власне Мукачівська Греко-Католицька єпархія. Ці три структури українців греко-католиків певним чином пов’язані між собою, але не повністю. Це є сучасний стан. Власне, Верховне Архиєпископство прирівнюється до незалежної митрополії. Наприклад, такої, як у Словаччині. Там є «своєправна» Церква, яка має мінімум три єпархії, оформлена в митрополію, що дозволяє мати свій Синод. У нас є більше єпископів, і ми є Верховно-Архиєпископською Церквою, але вона могла б назватись і митрополією.

УГКЦ називається інакше, бо має більше прав. Різниця між «своєправною» Митрополією (suijuris), чи Митрополичою Церквою і Верховно-Архиєпископською Церквою є в тому, що Верховне Архиєпископство прирівнюється до Патріархату і набагато більше речей може вирішувати самостійно, без потреби узгоджувати все з Римським Апостольським престолом. Така сьогоднішня структура.

— Відомий католицький каноніст Джордж Недунгетт Т.І., коли пише про митрополії в своєму Путівнику по Східному Кодексу, підкреслює, що серед всіх Східних католицьких Церков тільки УГКЦ та Сиро-Малабарська Церква мають правдиво митрополичу структуру. Що це означає?

— Отже, в Католицькій Церкві є два типи митрополій. Є «своєправні» митрополії, чи Митрополичі Церкви, і є митрополії, які є частинами Верховно-Архиєпископської, чи Патріаршої Церкви. Але митрополій, які б належали до Верховного Архиєпископства УГКЦ, в нас немає. Ті митрополії, які є в США, Канаді та Польщі — це митрополії, які прямо залежні від Конгрегації Східних Церков.

— Але їхні єпископи є членами Синоду УГКЦ?

— Це є реальний зв’язок тих єпископів із своєю матірною Церквою. Однак, в цьому контексті слід згаладти про вимоги всіх східних патріархів до Римського престолу. Іде мова про юрисдикцію патріарха поза патріаршою територією. Вимога полягає в тому, що «закордонні» єпископи мають бути дійсними членами тієї Церкви, до якої вони належать. І головною інстанцією, яка все вирішує, є Великий Синод Церкви. Але сьогодні для одних головною інстанцією є Великий Синод, а для інших — Римська канцелярія.

— Тоді, отче, що означає для УГКЦ виокремлення цих трьох митрополій на території України? Як зміниться структура Церкви?

— Це є унікальний прецедент в Україні. Але спершу трошки історії. Перед тим була Київська митрополія, потім була Галицька митрополія. Але завжди так складалось, що був один митрополит і одна митрополія. Якщо Київська занепадала, то Галицька підіймалась, якщо остання занепадала, то знову відроджувалась Київська. Покійний каноніст о. Йосиф Андріїшин твердив, що в Україні було одночасно дві митрополії: Київська і Галицька. Але ніхто не підтримує тезу, що це були різні митрополії. Згідно із загальною думкою, в Україні була одна митрополія — чи Київська, чи Галицька, — але це була одна традиція. А згодом ця одна митрополія виросла, і в 1963 році митрополит Йосиф Сліпий усвідомив це і отримав від Римського престолу визнання, що це не є проста митрополія, а що це утворення, вище за статусом. І ця Церква отримала назву Верховного Архиєпископства. І якщо це є вищий статус, це означає, що ця Церква має в собі більше специфік. Що в ній є різні церковні тенденції. Є різні єпархії, які діють трохи по-своєму. Такий нинішній поділ є більш-менш природній.

Тепер це Верховне Архиєпископство, яке пов’язане з певною територією, буде мати чотири митрополії. Буде Київська митрополія, Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська. Тепер буде чіткіше видно постать Верховного Архиєпископа над цими структурами. Бо зараз чітко не видно, що він стоїть «над».

— А яка є специфіка кожної з цих нових митрополій?

— Я так собі схематично окреслив: Тернопіль – «паралітургія», там без молебнів і всіх позалітургічних практик нічого не відбувається. Там люди мають таке відчуття церковного життя. Івано-Франківськ — це «Замостя», Замойський Синод. Для них це є ознака греко-католицизму. А Львівщина — це вже «постмодернізм». Тут все змішане. Ну а Схід, то є Схід – я думаю, там є найкраще відчуття нашої «київськості». Отже, тепер ми будемо мати чотири митрополії, які покривають територію України, не враховуючи Закарпаття. І також матимемо чотирьох регіональних лідерів, які зможуть, згідно зі специфікою свого регіону, разом зі своїми єпископами приймати деякі рішення для свого регіону.

Наступна річ — це канонічна візитація. Відкривається можливість кращого нагляду за життям єпархій. Якщо єпископ, наприклад, не може відвідувати парафії, чи люди жаліються, що вони не бачили свого єпископа давно. Тоді митрополит може втрутитися в ситуацію, може навіть і сам відвідати ту парафію. Важливо знати кожну громаду. Чому це необхідно? Бо в кожній громаді відбувається ціла євхаристія, ціла Церква в повноті живе в кожній громаді. Кожна громада діє від імені єпископа. Тому мусить бути живий контакт між громадою та її єпископом. І це не може бути тільки теоретично.

Також, наприклад, коли є малі єпархії, які не мають достатньо людських і матеріальних ресурсів, щоби створити відповідні структури для повноцінного служіння, для роботи зі священнослужителями чи різними євангелізаційними програмами, то на рівні митрополії ці єпархії зможуть разом творити необхідні структури чи шукати засоби. Важливою є проблема грошей. У Церкві, як і в суспільстві, якщо немає контролю над грошима, то їх ніколи не вистачає, і вони десь пропадають. Тому делікатним є питання посади економа, бо канонічне право приписує, що він повинен змінюватись кожних п’ять років. І якщо місцевий єпископ не хоче змінити свого економа, то у справу може втрутитись митрополит.

Є різні практичні питання. Наприклад, в кожній митрополії буде митрополичий суд. Тобто, апеляційним трибуналом для кожної єпархії буде митрополичий трибунал. Канонічне право пише, що в митрополіях треба дбати про віру і дисципліну. Це значить, що при кожному митрополиті мають бути штатний богослов і штатний каноніст, які мали б допомагати митрополитові дбати про відповідні аспекти. Це, звичайно, не може бути одна особа, а потрібен цілий штат таких людей. Наприклад, Львівщина має більше проблем з «догналізмом», тому це питання повинне вирішуватись у першу чергу на рівні митрополії. Це не має бути всеукраїнська церковна справа. Більш природно, щоб вона вирішувалась на місці. Бо у сторонніх людей складається враження, що в УГКЦ велика проблема. Цей розголос надає проблемі більших масштабів, навіть робить рекламу цій секті, яка не є аж такою поширеною. Вона є агресивною, але не аж такою успішною. Це є місцева проблема. І це є в компетенції митрополії.

— А чим буде, наприклад, відрізнятися Львівська митрополія від Івано-Франківської?

— Наприклад, є питання, як хрестити дитину. Франківська єпархія настоювала дуже довго на тому, що Хрещення має бути тільки згідно з приписами Замойського Синоду, без причастя і без занурення. Але чи на Київщині така практика прийнятна? Це є неприйнятне. Тобто, у таких моментах, я думаю, коли Церква у своєму загалі рухається в одному напрямку, у певних не першорядних речах можуть бути відмінності в різних регіонах.

— Це означає, що таким чином будуть зняті певні напруги всередині Церкви?

— Очевидно. Воно буде легітимізувати і упорядковувати різні особливості, які мають свою історію і своє право на існування. Бо тут справді, як полагодити ту справу із Замойським Синодом і впорядкуванням літургічного і загалом церковного життя нашої Церкви? Якщо він вже має понад 100 років. А якщо йому понад 100 років, то він вже є традицією. Значить має право на існування. З іншого боку, ІІ Ватиканський собор говорить про древню традицію. А древня традиція — це та традиція, яка була до того, як відбувся внутрішній розкол. А в нас внутрішній розкол відбувся з Берестейською Унією. Тому для нас древня традиція — це є доберестейська традиція Київської Церкви. А для цілого ряду людей традиція — це вже Замойський Синод. І як зробити так, щоб одне із другим співіснувало? І тут митрополії можуть відіграти свою позитивну роль. У нас є свій колорит. Ми не є зовсім різними, але трохи відрізняємось одні від одних. І це не робить Церкву слабшою, це її збагачує. Також слід розуміти, що так є в кожній парафії. Як то кажуть, «що попик, то Типік». Тобто, кожен служить трошки по-іншому. А з часом воно набуде певної стабільності, і якщо враз щось відкинути, то люди відразу спитають «А чому Ви, отче, того не зробили?».

— То яким буде ступінь автономії цих митрополій в рамках УГКЦ?

— Це все залежатиме від Великого Синоду, який надасть більшу чи меншу автономію. Митрополії не зможуть мати свій Синод, якщо не буде трьох єпископів. Там, де буде тільки дві єпархії, не може бути Синоду. Це значить, що Львівська зможе мати Синод, а Тернопільська чи Івано-Франківська поки що не зможуть.

— Чи це означає, що з часом в рамках митрополій відбудеться поділ єпархій?

— Якщо дійсно для цього буде пастирська потреба, то так. Ділити єпархії можна з двох причин: з пастирської потреби або з бюрократичної. Отже, перш за все, треба розуміти, чи цей єпископ потрібен. Я вважаю, що завжди потрібен, бо єпископ має бути батьком. А в наших реаліях єпископ не може бути батьком, бо він навіть не може всіх знати. Він має забагато клопотів і різних справ. І для того, щоб єпископ мав менше справ і міг реально знати про стан кожного свого священика, про дух, який панує в кожній парафії, тобто бути тим батьком, то поділ єпархій потрібен.

— У Греції, наприклад, є дуже дрібний поділ єпархій.

— Так, те саме в Італії. Бачите, два світи — римо-католицький і православний — і підхід до поділу на малі єпархії такий же. Тому з пасторального боку це великий позитив. Але тут є фінансова сторона справи. Чи зможуть люди утримувати єпископа, і як це буде все функціонувати? Але я думаю, що з тим можна дати собі раду. Тому я гадаю, що раніше чи пізніше такий поділ відбудеться. Якщо Церква буде розвиватися, якщо в кожному селі чи в кожному другому селі буде парафія. А у великих містах, якщо будуть парафії у багатоповерхових кварталах, то значить, наша Церква має ще у два, а той у три рази збільшитись — і в пресвітерах, і в єпископах. Якщо буде динаміка – це буде нормальний процес розвитку Церкви.

І в принципі, якщо митрополії будуть мати таку автономію, то тоді, я думаю, і Мукачівська єпархія могла б бути частиною, автономною митрополією цього Верховного Архиєпископства. Це було б природньо.

Чому частина Мукачівської єпархії була проти входження в Києво-Галицьке Верховне Архиєпископство? Бо вони завжди говорили, що в них є своя специфіка: і літургічна, і поєднання різних народностей тощо, і вони переживали, що в УГКЦ їхня особливість буде нівелюватись. Але за нових умов ці всі питання знімаються.

Тут варто додати ще одну річ. Якщо в майбутньому Мукачівська єпархія чи митрополія може залишитись поза УГКЦ, то за таким же принципом до складу Київського Верховного Архиєпископства треба повернути Перемиська митрополію. Тобто, державні кордони не повинні впливати на церковну юрисдикцію. Тоді найстаріша єпархія Київської митрополії – Перемиська, яка зараз в Польщі, повинна бути в складі Київського Верховного Архиєпископства.

— Отче, чи не може відбутись певного вивищення митрополита на фоні місцевого єпископа? Як, наприклад, відбулось з єпископом Константинополя, який завдяки своєму стратегічному положенню в столиці імперії став її першим єпископом Східної Церкви?

— Ні, митрополит не має права безпосередньої інтервенції без причини в справи іншої єпархії. Справа в тому, що він не є вищий. Він є слугою, це його служіння. Очевидно, що більше служіння додає і більшої ваги. Але все таки треба пам’ятати, що це служіння. Він має дбати тепер не тільки про свою єпархію, але і про ті єпархії, які становлять митрополію. Це загальний принцип у Церкві, коли один є першим серед єпископів.

— Чи це є на зразок митрополій Римо-Католицької Церкви? Де є митрополія і суфраганні єпархії.

— Схоже, але не зовсім. Бо там це виглядає більш теоретично. Вони не мають свого Синоду. Вони навіть не згадують його у своїх Літургіях. Вони їдуть до Римського архиєрея по паліум.

— Тоді цікаве питання про поминання єрархів за Літургією після утворення митрополій. Як тепер це відбуватиметься?

— На жаль, тепер буде багато імен. Мусить відбутись реформа в нашій Літургії, щоб повернутись до оригінального способу поминання. Колись поминали тільки місцевого єпископа.

— Яким чином будуть обиратись нові митрополити?

— Дух традиції церковного права є такий, що митрополита обирали єпископи даного округу. Але в цьому випадку, ймовірно, митрополитів УГКЦ будуть обирати на Великому Синоді.

— Сьогодні говориться, що заснування митрополій — це ще один крок до патріархату. Чи справді ці речі поєднані, чи варто їх розділити?

— Єдине, як це можна пов‘язати, це питання «хто створює ці митрополії»? Створює Патріарх чи Верховний Архиєпископ. І ці дії — це посилення його влади. Якщо він може засновувати митрополії — це підкреслює його владу. Він це робить, «порадившись з Апостольським престолом», як пише канон 85. Але це робить він. Це вказує, що Верховно-Архиєпископська Церква, з точки зору Римського престолу, працює. Тут треба пам‘ятати одну річ. З точки зору УГКЦ ми є Патріархатом. У 2002 році наш Собор проголосив Патріархат одноголосно, і Синод теж одноголосно за це проголосував. Є церковні акти, яких ніхто не заперечував, не було накладено ніякого «вето» на них з боку Римського Апостольського престолу. Навпаки, Іван Павло ІІ говорив, що це є добра справа, але він не може це офіційно благословити, але говорив нам рухатися в тій справі далі. Тому нам треба бути свідомими, що в нас є Патріархат, але немає благословення з Римського боку.

Розмовляв Анатолій БАБИНСЬКИЙ.

Львів, 9 листопада 2011