59. У Святому Письмі виразно виділяється релігійний характер совісти. Старозавітні тексти говорять про здатність людського серця розпізнавати добро і зло. У серці людина стоїть перед Богом, і тут знаходиться корінь добра і зла (пор.: Сир. 37:17). Цар Соломон молився за мудрість серця, за те, щоб могти добре розрізняти правду і справедливість (1 Цар. 3:9). Правду про серце людини, про його дійсну цінність знає тільки Бог; Він у нього проникає і правдиво оцінює (пор.: Вар. 2:30; Прип. 17:3; Пс. 139:23). У Євангелії Христос говорить про те, що лихе походить із серця (Мт. 15:18–20; Мр. 7:21), і показує, що серце може бути джерелом як морального добра, так і зла (пор.: Лк. 6:45; Мт. 12:35).

60. Патристична традиція підносить гідність християнської совісти до однієї з важливих реалій внутрішнього змісту люд­ського життя. Авва Доротей говорить, що «коли Бог створив людину, то вклав у неї щось богоподібне, певний вид глибокого розуміння, що просвітлює ум та вказує йому на різницю між добром і злом. Це називається совістю» (14). Святий Климент Алек­сан­дрійський навчає, що «совість є чудовим внутрішнім відчут­тям, яке дає можливість точно обрати добро або уникнути зла; на ньому ґрунтується правильне життя» (15). Святий Йоан Золотоустий проголошує: «Відкрий двері своєї совісти і подивися на суддю, який міститься в тобі самому» (16).

61. На християнському Сході совість ніколи не розумілася як щось індивідуалістичне, як таке, що дає право людині самій вирішувати, що є добрим чи злим. Вона завжди є воцерковленою, тобто діялогічною та узгодженою із Божественними Особами.

62. Сам термін «совість» походить від старослов'янського «со-відати» (спів-знати), що є семантичною калькою латинського conscientia ( con — спів-, scientia — знання) та грецького συνε?δησης ( συν — спів-, ε?δησης — знання). Отже, тут йдеться не про втілення в життя якогось індивідуального знання чи якусь приватну правду, а про спів-знання з Божественними Особами та співдію з ними.

63. Таке спів-знання залежить від спів-існування людини з Богом. Саме від такого спів-знання та спів-життя і залежить стиль життя та внутрішній закон, який спрямовує особу до досконалого життя. Стосунок «людина — Бог», «совість — Істина» визначає той предмет, до якого рухається людська воля. Отже, тут нам відкри­вається цікава взаємозалежність між особистим досвідом Божест­вен­­ної Особи (яка є дорогою, правдою і життям), що його отримуємо через переживання внутрішньої єдности з нею, та об'єктивною дійсністю, що відкривається нашому теоретичному та практич­ному розумові.

64. Совість, як уцерковлений і просвічений світлом віри акт практичного розуму, що властивий людській особі, злученій з Божественними Особами, стає щораз більше здатною впізнати Слово Боже (Логос) в об'єктивному законі, який лежить в онтоло­гічній основі створеного світу. Такими є об'єктивна істина і закон, що несуть у собі печать особової Істини і закону, формують совість особи.

65. Проблема виховання правильної совісти, яка би правильно керувала особою «з її нутра», не зводиться до виключно інтелекту­ального пізнання універсальних істин та лише інформування совісти. Правильність совісти залежить від глибини сопричастя людини в божому житті та в житті церковної спільноти. Лише гострий «духовний зір» здатний безпомилково розпізнавати правду в навколишніх реаліях, а відтак правильно оцінювати людські вчинки. Таке «серцевідання», тобто здатність бачити «серце», онтологічну сутність створеного, залежить від повноти особистої єдности-пізнання з Джерелом Істини: бачити та впізна­вати Бога у всіх речах, знати їх такими, якими вони були створені, означає пізнавати задум Божого Промислу про створіння через предвічний Логос, Особу Сина Божого.

Назагал прийнято розрізняти два найтиповіші види совісти: правильну й неправильну.

66. Правильна совість християнина формується за допомогою особистого пізнання-досвіду Божественної Істини. Правильна совість, яка є правдивим та автентичним керманичем особи, має два основні завдання: пізнавати правду та, пізнавши її, слідувати за нею. Тут «пізнавати» означає передусім «переживати, досвід­чувати, жити». Ось чому мати правильне моральне знання та совість означає бути здатним «породжувати» в собі діла Божі: «Вони мовили до нього: що нам робити, щоб діла Божі чинити? А Ісус відповів і сказав їм: Діло Боже — вірувати в того, кого він послав» (Йо. 6:28–29). Це є суть та основа життя у Христі. Особа, яка живе у Істині, насамперед пізнає її своїм способом існування, а вже потім осмислює те, що досвідчила за допомогою свого інтелекту. Таке пізнання є переображуючим, оскільки воно уподіб­нює людину з Богом, спричиняючи узгіднення самого способу існування з Христом.

67. Неправильна совість, або інакше часткова чи викривлена совість, — це такий стан самооцінки свого морального життя, який помилково сприймає, інтерпретує та оцінює поведінку людини. Прийнято розрізняти так звану «широку совіть», яка завжди виправдовує будь-який вчинок, та «дрібничкову», яка все засуджує і не є здатною розрізнити важкий та легкий проступки.

68. Неправильна совість часто формується тоді, коли людина втрачає живе сопричастя життя з Богом у Церкві, внаслідок чого її совість перестає бути діялогічною і перетворюється на індиві­дуалістичну. В такому стані вона вже не є глобальною та всеосяж­ною, а частковою та окремішньою, що помилково оцінює мораль­ний зміст людських вчинків.

69. Церковна спільнота, досвідчуючи у Святому Дусі діяльну присутність воскреслого Христа, є середовищем, де переобра­жується, росте та розвивається особиста совість кожної особи, і така спільнота є здатною непорушно зберігати та свідчити пов­ноту своєї віри (consensus fidei) .

70. Цілковито християнська совість відкрита до Божої Особи, уподібнює особу до Правди, навчає оцінювати та розрізняти речі так, як їх бачить Бог, дає таке знання та свідомість, які сам Творець має про них. Об'єктивний порядок Вселенної та «діялогована» совість через морально добрі вчинки співдіють між собою у формуванні та розвитку кожного людського «я», яке відповідно до свого сумління оцінює свої вчинки в повній свободі та гідності образу Божого. Внутрішнє світло совісти переображеної особи об'єднується зі світлом природного закону, істинно розпізнає його та керується ним у своєму практичному житті.

—————————————-

14. Abba Dorotheus. Doctrinae diversae, 3.1; пор.: Авва Доротей. Послання і поучення. Львів 2002, с. 45.

15. Clemens Alexandrinus. Stromata 1.1; пор. Ante-Nicene Fathers, т. 2. Peabody, Mass. 1995, c. 300.

16. Joannes Chrysostomus. In genesim (Homilia 17), 17.1; пор.: Иоанн Златоуст. Беседы на книгу Бытия. Москва 1993 (репринт видання 1898 р.), с. 137–154.

Джерело: http://old.ugcc.org.ua/ukr/library/moral/5/