50. Моральний закон — це ті засади християнського життя, які є відповіддю людини на Боже покликання до благодатної участи в божественному житті. Ось чому в контексті Союзу-Заповіту між Богом та людиною моральний закон є засадою міжособового стосунку між Богом та людиною, нормою, на якій ґрунтується християнське життя в лоні такого покликання-відповіді. Саме своєю особовою основою, позбавленою будь-якого детермінізму, механіцизму та об'єктивізму, моральний закон відрізняється від усіх інших законів.

51. Вічний закон у його моральному вимірі відповідає вченню про Логос, чи промисел Божий, у богослов'ї східних Отців. Це є одвічний Божий задум створення та спасіння людини і покли­кання, закладене в самому її бутті. Філософія часто подає цей закон як таке знання, яке має Бог про себе як про архетип та начало діянь створення та спасіння. Цю дійсність також можна назвати Божест­венною Софією, Премудрістю Божою, яка відображена у ство­реній Софії, що лежить в основі феноменологічної сфери тварного буття.

52. Згідно зі своїм вічним замислом, Творець веде до кінцевої мети кожне створіння відповідно до його неповторности й особливости. Повнота Його задуму знаходиться у Христі — початку та кінці всього створеного. Цей Божий задум, як вічний закон (Логос, Софія), розглядається тут в Бозі, що є його джерелом. Використовуючи термінологію Нового Завіту, можна сказати, що це Божа сторона Союзу, яка виявляє, за словами апостола Павла, Божу справедливість-праведність і проявляється в ділі спасіння, яке чинить Бог стосовно людини. У вічному законі виявляється фундаментальна єдність між мораллю та богослов'ям, оскільки життя та діяльність людини є морально добрими тоді, коли вона, беручи участь у Божому промислі, стає співтворцем самої себе, своєї вічности та співархітектором створіння в його прагненні до повноти буття (13).

53. Закон благодаті — це найвищий спосіб участи людини у промислі Творця. Він є найвищою формою моральної норми для людини, оскільки вона була створена для того, щоб бути причет­ною до Божого життя та його дії. Закон благодаті становить Триєдиного Бога, який уділяє себе людині, «навчає її з її власного нутра». Це той євангельський закон, щo його Святий Дух пише у серцях людей. Грецька богословська традиція описує подібну дійсність, коли говорить про «стяжання благодаті» людиною та преображення її на дорозі до обожествлення. Відтак Божественні енергії, що проявляються в нас як діяльна божа воля, стають цілковито нашими, нашою діяльною волею, яку вміщає та здій­снює в собі людська особа. Така надприродна дійсність діє «з нутра» особи та є однією з умов життя у Христі. Однак закон благодаті не є самовизначальним сам по собі для конкретного морального життя, а висловлюється та інтегрується іншими моральними законами та імперативами, які з нього випливають. Для цього є такі підстави:

По-перше, дійсність благодаті є об'єктом віри та особистого сприйняття дії Святого Духа. Однак ця дійсність має бути узго­джена з досвідом Церкви як спільноти, та керуватися правилами її життя та досвіду благодаті. Ніколи дар Святого Духа не може перетворитися у прямий приватний стосунок людини з Богом. Господь закликає Церкву, як божий люд, до причастя Божого життя. Тому навіть найбільший святий потребує проводу Церкви, має слухати її голос та йти за нею.

По-друге, навіть святий не застережений від можливости помилково сприймати деякі імпульси та прагнення, які є проявами людської слабости, за видимі знаки та прояви дії Святого Духа. Тому навіть він потребує конкретних вказівок та об'єктивних правил і норм для того, щоб розрізняти прояви різного роду духів. Відчуття необхідности такого церковного чи соборного визна­чення містичного досвіду особливо підкреслюється у церковному переданні Східних Церков. Вселенські Собори з їхніми догма­тичними та канонічними декретами є свідками такого собору­вання. Вони дали і дають Церкві правила, на підставі яких переві­ря­ється досвід життя з віри.

54. Необхідність узгодження приватного досвіду з досвідом церковної спільноти та потреба в певному провідникові на дорогах життя у Христі у вигляді об'явлених писаних правил втілилися у Старому і Новому Завітах як два види позитивного Божого Закону:

• так званого «старого закону», найяскравішим прикладом якого є Декалог, та

• так званого «нового, або євангельського закону», який у вигляді паралелі із синайським законодавством маємо в Нагірній проповіді Христа.

55. Природний закон — це сама людина, яка отримала певне покликання та «програму» до здійснення. Основою природного закону є розумна природа людини. Як вже було згадано, св. Максим Ісповідник та інші Отці Східної Церкви багато говорили про прагнення людського серця і динамічну структуру природи людини, яка прагне до своєї реалізації в Бозі. На підставі такого природного закону, людина — це створена істота, покликана до участи в Божому житті . За допомогою природного розуму людина здатна пізнати закон, який, за словами св. апостола Павла, є написаний в її серці й проявляється через свідчення совісти людини (Рим. 2:15). Позитивний закон Божий та закон благодаті є відображенням того, що людина носить в лоні своєї природи, та закликом і дорогою до реалізації її прагнень.

56. Усі згадані види моральних законів проголошують універ­сальні та незмінні норми поведінки, оскільки їх джерелом є сам Господь Бог. Однак ті вічні істини та засади проявляються та конкретизуються у вигляді тих чи інших правил та норм, які окреслює людський авторитет відповідно до потреб кожної історичної ситуації. Зокрема, реагуючи на різні тенденції сучасної культури, Церква колегіяльно вирішує, яку позицію зайняти (наприклад, унаслідок нових відкриттів у галузі біотехнологій зародилася нова ділянка моралі — так звана біоетика) або як необхідно вносити Слово Євангелія в сучасну культуру (на­приклад, літургійна та канонічна реформа, аскетична дисципліна і т. д.).

57. Як правило, закони на основі типу авторитету та влади, розді­ляють на дві великі категорії: цивільні закони та церковні закони . З огляду на природу законодавця ці закони мають дві основні ознаки. Вони

1) випливають з Божого Закону, втілюючи в життя ті норми й засади, які несуть у собі природний та позитивний Божий закони; правила поведінки, які суперечать об'явленим правдам християнської моралі, є не законом, а радше беззаконням, а тому не зобов'язують у совісті;

2) є змінними, оскільки, зі зміною обставин життя, та ж поведінка може набувати різного змісту (наприклад, дискусія довкола дозволу кремації тіл покійників, питання про справедливу війну чи легітимність смертної кари і т.д.).

58. Як вже було згадано, саме поняття морального закону у всіх його проявах служить істинній християнській свободі. Св. апостол Павло проповідував люблячого Бога-Творця, який у своєму одвічному промислі вибрав нас, благословив усяким благо­сло­венням у Христі ще перед створенням світу і покликав до свого синівства (пор.: Еф. 1:3–12). Це поняття включало в себе створення людини для участи у свободі синів Божих, тобто у свободі самого Бога. Таке призначення в одвічному покликанні-законі було покликанням до свободи. Всі інші види морального закону, які є конкретизацією та здійсненням цього покликання, випливають з нього та мають ту саму мету. Таким чином, коли ми визнаємо людину істотою створеною, яка сама не є для себе началом, тоді погоджуємося з тим, що наше життя є дане нам Кимось. Спри­йняти таке життя, яке ми отримали у створенні та Хрещенні, означає прийняти завдання, чи закон його розвитку та реалізації. Отже, можна твердити, що моральний закон є змістом людської свободи, він провадить до неї та здійснює її.

——————————————–

13. ІІ Ватиканський Собор. Декларація Dignitatis Humanae, № 3.

Джерело: http://old.ugcc.org.ua/ukr/library/moral/4/