Одна з найкрасивіших великопісних служб, що відбувається регулярно протягом як Чотиридесятниці, так і Страсної седмиці — літургія Передосвячених Дарів. Для багатьох саме це богослужіння є «візитною карткою» літургійних особливостей Великого посту.

Призначена спочатку для всіх днів року, коли не звершується Євхаристия, літургія Передосвячених Дарів служиться тепер лише у середи та п’ятниці Чотиридесятниці і з понеділка до середи Страсної седмиці, а також у четвер 5-ї седмиці та у дні пам’яті храмового святого або полієлейних святих, якщо вони випадуть на будній день посту. Такими днями звичайно бувають перше і друге віднайдення глави Іоанна Предтечі (24 лютого / 9 березня) та пам’ять 40 мучеників Севастійських (9/22 березня). Колись ця літургія відправлялася в усі будні дні посту, а на Страсній седмиці — і у Велику П’ятницю. До першого закриття Києво-Печерської Лаври більшовиками в 1920 році літургія Передосвячених Дарів тут відправлялася щодня у будні Великого посту, крім понеділка й вівторка 1-ї седмиці; нині ця традиція втрачена.

Літургія Передосвячених Дарів являє собою службу, побудовану на основі вечірні, метою якої є причащання віруючих Дарами, освяченими в попередню неділю на євхаристійній літургії св. Василя Великого. Хоча в багатьох храмах її звершують вранці, уставом передбачається все ж таки саме вечірнє причащання й, відповідно, строгий піст упродовж усього дня.

Передумовою до виникнення літургії Передосвячених Дарів було домашнє самопричащання християн, відоме з глибокої давнини. Уже в часи св. Василя Великого це було «тривалим звичаєм», який він схвалював. Ще раніше, у св. Іустина Філософа, знаходимо свідчення, що в його часи диякони приносили Св. Дари додому християнам, котрі з якихось причин не могли відвідати євхаристійне зібання. Про дозвіл віруючим брати додому частину євхаристійного Хліба пише Кирило Александрійський, а в працях Тертуліана домашнє причащання подається як звичайне повсякденне явище.

Найперші свідчення про існування літургії Передосвячених Дарів наводяться у «Великодній хроніці» — документі початку VII століття. Тут говориться: «Цього року за Сергія, патріарха Константинопольського, з першого тижня посту, четвертого індикту (615 року) почали співати після “Нехай направиться” під час перенесення Передосвячених Дарів зі скевофілакіону (сосудохранительниці — прибудови або окремої будівлі поруч із храмом, де готувалися дари для літургії) на престол, після того, як ієрей скаже “За даром Христа Твого”, народ одразу починає “Нині сили небесні”…».

Питання про авторство літургії Передосвячених Дарів залишається відкритим. У нинішніх служебниках літургія приписується святителеві Григорію Двоєслову (Великому), папі Римському, однак цей надпис з’являється в богослужбових книгах лише з XVI століття. Більш ранні рукописи називають автором літургії Передосвячених Дарів свт. Василя Великого, Єпифанія Кіпрського, Германа Константинопольського. Можливо, закріплення імені свт. Григорія Великого за чином Передосвячених відбулося через те, що його Сакраментарій містить вказівку на практиковане в Римі у Велику П’ятницю (один раз на рік) освячення Чаші через опускання в неї Передосвяченого Хліба.

У сучасній практиці Православних Церков поширено два погляди на освячення чаші на Передосвяченій літургії. Церкви, що дотримуються давньої грецької традиції, вважають, що вино в потирі освячується через з’єднання із часткою Тіла Христового, що опускається в нього. Руська ж Церква й залежні в богословському відношенні від неї Церкви з XVII століття вважають, що вино в чаші «благословлене», але не освячене в Кров Христову. Така думка сформувалася під впливом богослов’я київського святителя Петра Могили, залежного від латинського вчення про форму й матерії таїнства. У Требнику Петра Могили вміст чаші на Передосвяченій літургії називається «простим вином» навіть після з’єднання із часткою Тіла Христового. Крім того, Петро Могила, зауважує: «Коли від Чаші п’єш або диякону подаєш, нічого не промовляй, тому шо там просте вино, а не Владичня Кров, тільки заради церемоніального звичаю вживане, замість полоскання вуст».

У той же час багато свідчень промовляє на користь грецької практики. Так, у листі Константинопольського патріарха Михаїла III до єпископа Павла Галліпольського 1174 року, який озаглавлений «Про Передосвячені», говориться про спосіб приготування Агнця для літургії в константинопольській традиції: «В останній тиждень, Сиропусний, коли звершується повна містагогія, приготуй більше святих хлібів, ніж звичайно. Після причащання хліби зберігаються в спеціально призначеній скриньці до п’ятниці. Святою Кров’ю їх не кропити, тому що чаша в кожний пісний день готується й освячується звершенням Передосвяченої літургії, під час якої Передосвячений хліб, після піднесення й роздроблення, покладається в чашу. І який смисл у попередньому змішуванні Святої Крові з божественним Хлібом? Адже Передосвячена служится тільки для того, щоб освятити святу чашу».

Професор Афінського університету священик Стефан Алексопулос наводить дані з близько 30-ти ранніх джерел, від третього до дев’ятого століття, що говорять про заготовляння тільки Тіла Христова для Передосвяченої літургії, не насиченого Св. Кров’ю. Чаша освячувалася під час літургії через покладання в неї частки Передосвяченого Агнця. Цей звичай зберігався й пізніше. Візантійський автор чотирнадцятого століття Костянтин Арменопул пише: «При заготуванні правильніше не насичувати Передосвячені Дари Кров’ю Господньою за допомогою лжиці. Так і роблять у нашій Великій Церкві». У цей час, мабуть, уже виникла й інша практика — змочувати заготовлений Агнець краплями Св. Крові. Однак практика заготовлення Агнця без окроплення або насичення його Св. Кров’ю зберігалася в греків аж до кінця XVIII – початку XIX століття.

У грузинському перекладі ієрусалимського чину літургії Передосвячених міститься молитва, що припускає освячення чаші. Молитва про сходження Святого Духа на«змішання», що знаходиться в чаші, і про його освячення є й у богослужбовій традиції нубійського християнства: «Господи Боже наш, собезначальний Всечесному Отцю Твоєму і Святому Духу, Ти, що витік для нас як джерело святості, зішли Духа Твого Святого на змішання в чаші сій і зміни його цією передосвяченою часткою…».

Після початкового виголосу «Благословенне Царство» починається звичайна вечірня: читання початкового псальма, мирна єктенія та кафізма. Кафізма на вечірнях Великого посту читається завжди 18-а, і під час її читання священнослужителі готують Святі Дари для перенесення на престол. У багатьох храмах сьогодні Дари і так зберігаються на престолі, але все одно для здійснення великого входу їх потрібно перенести на жертовник. Тому заготовлений у неділю Агнець спочатку дістають із дарохранительниці і кладуть на дискос, потім переносять на жертовник, і вже там вливають вино в потир і покривають сосуди покрівцями й воздухом («аером»).

Після «Господи взиваю», входу, співу «Світло тихе» і прокимна іде читання паремій, звичайних для великопісної вечірні. Між першою та другою паремією священик благословляє зібрання запаленою свічею і кадилом, виголошуючи: «Світло Христове просвіщає всіх». Про звичай запалення світильників під час читання Писання (читання було призначене переважно для катехуменів, що готуються прийняти хрещення у Велику Суботу) говорить свт. Іоанн Златоуст. Збереглися й світильники IV–V століть із написом «Світло Христове просвіщає всіх».

Після читань співається «Нехай направиться молитва моя» — респонсорний псальм 140. Структура цієї пісні подібна до великого прокимну. Перше згадування про кадіння під час співу даного псальма зустрічається у Феодорита Кирського. Таким чином, на нинішньому богослужінні псалом 140 виконується двічі: під час співу «Господи взиваю» разом із псальмами 141, 129 і 116, і в якості самостійної пісні. Як видно, «Нехай направиться» залишилося в чині Передосвячених як наслідок літургійної «консервативності» найбільш важливих служб церковного року.

Після співу «Нехай направиться» читається молитва прп. Єфрема Сиріна з 3-ма земними поклонами. Незважаючи на те, що в Служебнику в чині літургії Передосвячених Дарів ця молитва відсутня, на практиці вона читається двічі: у цьому місці й після Херувимської пісні.

Після цього йдуть звичайні для синаксиса єктенії: сугуба й про оглашених, а із четвертої седмиці посту — і про «тих, що просвіщаються», тобто катехуменів, що готуються прийняти хрещення вже цього року у Велику Суботу. Слідом за цим, як і в сучасному візантійському чині євхаристійних літургій, читаються дві молитви вірних і відбувається перенесення Дарів з жертовника на престол — великий вхід.

Під час великого входу співається херувимська пісня «Нині сили небесні…», відома, як зазначено вище, з початку VII століття. Сама процесія входу відбувається у мовчанні. Порядок входу раніше був звичайним: диякон ніс дискос, священик — потир, але потім виник звичай нести священикові дискос і чашу разом. Диякон у цьому випадку йде перед Дарами з кадильницею.

Після поставляння Дарів на престол читається прохальна єктенія, яка одночасно передує Молитві Господній. Виникла одного разу в цьому місці в чині Передосвячених, ця єктенія згодом виявилася продубльованою у чині євхаристійних літургій: 1) після анафори, перед співом «Отче наш» і 2) після великого входу, перед цілуванням миру. Після єктенії читається центральна молитва Передосвяченої літургії, у якій священик просить, щоб Господь позбавив «нас і вірний народ Свій» від усякої нечистоти, освятив душі й тіла, щоб із чистим сумлінням, «незасоромленим лицем» і «просвіченим серцем» усі віруючі з’єдналися через причащання із Самим Христом, істинним Богом.

Після співу «Отче наш» у главопреклонній молитві священик ще раз просить, щоб Господь удостоїв усіх тих, що зібралися причаститися животворящих Тіла й Крові. Слідом за виголосом «Передосвячена свята — святим» роздрібнюється Агнець, частка його покладається в потир і додається теплота.

Причащання в грецькій традиції відбувається за звичайним чином. У руській традиції з кінця XVII століття слідом за думкою, нібито вино в чаші не освячується в Кров Христову, утвердився звичай мовчки відпивати від чаші, причому той диякон, який буде споживати Дари, від чаші не відпиває. У зв’язку із цим же поглядом у руській традиції звичайно відмовляють у причасті дітям, що не можуть прийняти частку Св. Тіла. Під час причащання співається причасний вірш «Благословлю Господа на всякий час…» — слід від стародавньої традиції співати під час причащання повністю 33 псалом.

Підсумок богослужінню підводять подячна єктенія й заамвонна молитва, у якій священик просить, щоб Бог сподобив усіх віруючих «час посту завершити» і «неосудно досягти поклонитися і святому Воскресінню». Таким чином, позначається мета Великого посту як підготовки до Пасхи Христової.

http://risu.org.ua/