Ще один мученик української землі, який не схилив своєї голови перед кривавим молохом комуністичного терору, славний син Закарпаття, великий мученик за віру…

Народився 14 квітня 1911 року в сім’ї службовця у с. Великий Бичків Рахівського району. Після завершення початкової освіти в рідному селі батьки віддають його на навчання до Хустської гімназії. Закінчивши гімназію, 19-річний юнак вступає до Ужгород­ської духовної семінарії.

“Дух дме, куди хоче…” (Пор. Йо. 3, 8а) І лише праведна душа справжнього святця може пізнати ці непідвладні людському розумові глибинні пориви. З волі настоятелів молодий богослов простує до Вічного Міста, щоби там, у Столиці славних Верховних апостолів Петра і Павла, довершивши пізнання основних філософ­ських та богословських наук, прийняти у 1936 році священичі свячення з рук російського католицького єпископа східного обряду Олександра Євреїнова.

Після повернення додому душпастирює спочатку в с. Березово, поблизу м. Хуста, а потім — як духівник — в Ужгородській духовній семінарії, де одночасно викладає також філософію. Незабаром після смерти єпископа Олександра Стойки (1943), довголітнього ординарія Мукачівської єпархії, Святіший Отець призначає Теодора Ромжу на вакантний єпископський престіл, а вже 24 вересня 1944 року відбувається його хіротонія.

Нелегкий тягар спочив на плечах молодого владики. Адже саме в ці дні Закарпаття з рук фашистських окупантів перейшло під командування радянської влади. Радянські війська продовжували бути визволителями зовсім недовго. Вже незабаром розпочався масовий наступ на Греко-Католицьку Церкву Закарпаття. Як і у випадку инших наших блаженних мучеників цих часів, влада вимагала від єпископа, клиру та вірних здійснити “перехід” чи “возсоєдиненіє” з Російською Православною Церквою, а радше з тим, що залишилося від неї після нещадних репресій з боку безбожницького режиму СРСР. Але ні єпископ, ні його священики, ні миряни не бажали торувати Юдиних стежок.

“Вдарю пастиря — і розбіжаться вівці” (Пор. Мт. 26, 31б та Зах. 13, 7б.), — така зовсім не біблійна думка спала на гадку сталінського ката, “… єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпаття до Риму, їх необхідно негайно позбавити можливості продовжувати творити антидержавну, антипатріотичну справу” (Карпатський край, NN 31-34, 1992. — С. 13. спасіння людських душ! Саме такими словами 1 жовтня 1947 року звертався до свого “захисника” — обкому компартії та вищого начальства уповноважений у справах Російської Православної Церкви у Закарпатській області “товариш” І. Ромер. А вже 27 числа цього ж таки місяця, коли єпископ разом зі своїм супроводом повертався додому після посвячення оновленого в с. Лохово Мукачівського району храму, вантажний “Студебекер”, який віддавна підозріло слідував за ними назирці, на пустинній дорозі, неначе вичекавши момент, на повному ходу врізався в кінну бричку і підім’яв під себе всіх шістьох подорожніх.

Здавалося б, випадковість, якби не поведінка “пасажирів” вантажівки: вмить вискочивши з автомобіля, вони заповзялися добивати потерпілих залізними прутами. На щастя, за яку хвилю-другу над’їхала поштова машина, тож невдахи-садисти вимушені були швидко відступити — вони сіли в “бобик”, що невідступно слідував за “Студебекером” і з поспіхом віддалились. Поштовики відвезли потерпілих до міської лікарні Мукачева та передали їх в дбайливі руки медперсоналу.

Стан владики був чи не найгіршим, адже після наїзду нападники вилили всю свою лють саме на нього. Одначе молитви вірних та жертвенність медперсоналу, до складу якого входило і кілька монахинь переслідуваної Церкви, робили своє — кир Теодор потрохи набирався сили, вже через два дні його стан більше не викликав ніяких побоювань за життя. Але такий поворот подій не був передбачений складеним сценарієм: єпископ повинен був померти!

Допуст Господній — рукою молодої дівчини диявол смертельно жалить владику, отрута миттєво робить свою справу, 1 листопада життя Преосвященного обривається… Але не в муках, а з блаженною посмішкою на устах, не зі стиснутими від відчаю чи ненависти кулаками, а з обвитими вервичкою пальцями — таким було його переставлення. Бог забирав його, і він відчував це. Забирав, щоб дати йому радість святих і тим вчинити незміримо сильнішою силу його заступництва і молитви за своїх вірних.

Блаженний він і блаженні ті, гора віри яких не похитнулася від ударів безбожницької сили під враженням від слова його проповіді і від прикладу його славного життя і мученицької кончини. Блаженні й ми, бо віруємо Христові, тор­жествуючи славну пам’ять великого свідка Його ізбавительних страждань і спасенного Воскресення! (Пор. Йо. 20, 296.)

Під час пастирського візиту Святішого Отця Івана Павла II в Україну було беатифіковано українських новомучеників. Празник священномученика єп. Теодора Ромжі призначено святкувати 19 жовтня (за григоріянським стилем 1 листопада). (Див. текст акту беатифікації в: Душпастирська візитація Святішого Отця Івана Павла II, Папи, в Україну 23—27 червня 2001 року, Typis Vaticanis [2001], с. 284.)

о. Роман Тереховський