о. Герман НИЧАК, ЧСВВ
“МІСІОНАР”, №10 (237), Жовтень 2012р.

Попередньо ми розглядали таїнства втаємничення та освячення вірних, наступні дві тайни виражають харизму, тобто дар служіння, яке має сакраментальний характер. «У святих таїнствах Подружжя та Священства християнин отримує благодать Святого Духа для будування Церкви – Тіла Христового. У святому таїнстві Подружжя Церква благословить покликаних Христом чоловіка і жінку на створення «домашньої Церкви» – християнської сім’ї» – навчає нас Катехизм УГКЦ (470).

Свята Тайна священства стосується лише чоловіків, які посвячують себе на служіння для вірних церкви Христової: «У святому таїнстві Священства Церква, благодаттю Святого Духа, поставляє покликаних Христом чоловіків на служіння спільноті вірних проголошувати Євангеліє, бути пастирями Божого народу і освячувати його». Христос, який «прийшов не для того, щоб Йому служили, але послужити й дати життя Своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28) є взірцем для служіння як у подружжі так у священстві.

Таїнство подружжя

Про установлення подружнього зв’язку ми читаємо у Св. Письмі Старого Завіту у книзі Буття: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх. І благословив їх Бог і сказав їм: “Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (1,27-28). Христос потверджує, що подружжя існує тільки між чоловіком і жінкою: «А на початку створення Бог створив їх чоловіком та жінкою. Ось чому чоловік покине свого батька – матір і пристане до жінки своєї, й обоє будуть одним тілом; тому вже не двоє, лише – одне тіло» (Мк. 10,6-8).

Зв’язок чоловіка і жінки є природнім, задуманий Богом для добра самого подружжя і для продовження людського роду. Бачимо зі Святого Письма, що Бог створив людину чоловіком і жінкою і покликав їх до взаємної любові. Подружній зв’язок чоловіка і жінки вказує на те, що статева відмінність обидвох взаємодоповнюється у природній спосіб та що це поєднання є благословенне Богом для продовження роду. Це поєднання в родинний зв’язок є спільнотою, яка є покликана наслідувати життя Пресвятої Трійці у любові та у творенні нового життя.

Подружжя є не тільки природнім правом людини і фізичним емоційним та психічним зв’язком двох – чоловіка і жінки, але з приходом Христа набирає сакраментального характеру і значення: «У Церкві подружній зв’язок є Таїнством, у якому чоловік і жінка являють нове життя у Христі. Християнське подружжя – це не тільки природна спорідненість, спільне життя і досвід, а й місце Божого Об’явлення та освячення людства» (Катехизм УГКЦ, 471).

Християнське подружжя є Святою тайною, у якій чоловік і жінка з’єднані в «одне тіло» взаємною любов’ю творять «домашню Церкву» діянням Святого Духа та його благодаттю. Ця любов є плідною – з неї зроджується нове людське життя для продовження роду. Владу творення нового життя Бог дав людям, і в цьому людина наслідує батьківську творчість Бога-Отця.

У книзі Нового Завіту, у Євангелії від Йоана читаємо про весілля в кані Галилейській на якому був присутній Ісус Христос. Своєю присутністю Христос освятив подружжя і підніс до гідності св. тайни, як читаємо про це у молитві обряду вінчання, у Требнику: «сподобив у Кані Галилейській показати цінність подружжя своїм пришестям і там подружжя благословив», вказуючи, що з волі Божої є «законне подружжя і дітородження з нього».

Щодо укладення подружжя існує багато приписів, перешкод та вимог але ми не будемо їх усіх розглядати, скажемо лише про основні прикмети християнського подружжя.

1. Єдність подружжя. Вона полягає в тому, що подружжя може бути заключене між одним тільки чоловіком і одною жінкою.

2. Нерозривність – може бути внутрішня і зовнішня. Внутрішня нерозривність подружжя – воно не може бути розв’язане через спільну згоду одружених. Зовнішня нерозривність заключається в тому, що жодна людська установа не має влади розв’язати подружжя, яке було укладене згідно обряду і довершене фізичним поєднанням чоловіка і жінки. Нерозривність подружжя є потверджене словами самого Христа, який сказав: «Що, отже, злучить Бог, людина хай не розлучає» (Мк. 10,9; Мт. 19,6).

Правосильність подружжя. Свята тайна подружжя має бути укладена згідно обряду перед місцевим єпископом або парохом чи священиком, якому було надане повноваження благословити подружжя. При цьому мають бути присутні також щонайменше два свідки.

Важно укладене подружжя користується привілеєм права, яке гарантує нерозривність і важність до того часу, поки не буде доведено протилежне.

Від початку існування людського роду, Господь через подружжя здійснює історію спасіння – завдяки здатності продовження роду, Він посилає до Ізраїльського народу праведних людей та пророків, через яких обіцяє народження Христа-Месії, Спасителя обіцяного ще в раю першим людям. Обітниця спасіння здійснюється саме завдяки тому, що Христос-Бог приходить у цей світ у природній спосіб, чим вказує на цінність подружжя та його особливу роль в історії спасіння.

Тайна священства

Священство бере початок від самого Христа, бо Він є вічний первосвященик: «Бог-Отець у Своєму чоловіколюбстві «так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише Ним – світ спасти» (Йо. 3, 16-17).

Син Божий, Ісус Христос, називачи Себе добрим пастирем вказує на основне покликання і призначення священика: «Я – добрий пастир. Добрий пастир життя своє за овець покладе» (Йо. 10, 11). Бути священиком – це постійно віддавати себе для інших і віддати своє життя за інших, якщо Бог зажадає такої жертви.

Христос-первосвященик здійснює Божу Обітницю дану вибраному народові про «єдиного Пастиря»: «Я поставлю над ними єдиного пастиря, що пастиме їх, слугу мого Давида. Він буде їх пасти, він буде пастирем над ними» (Єз. 34, 23), Він, тобто Христос є єдиним посередником між Богом і людьми (пор. 1 Тим. 2, 5). Тому священик на взірець Христа є тим, хто духовно опікується народом Божим і також несе відповідальність за духовне зростання вірних.

Особливість Христового священства полягає в тому, що Він приніс себе самого в жертву примирення на хресті будучи водночас і Священиком і Жертвою. Тому його жертва звершена один раз є досконала назавжди (пор. Євр. 7, 27) а її наслідки охоплюють всі часи і віки: «заповідаючи на Тайній Вечері чинити спомин його смерті і воскресіння (пор. Лк. 22, 19) та після Свого Воскресіння даючи своїм апостолам дар Святого Духа і владу відпускати гріхи (пор. Йо. 20, 22-23), встановлює Своє священство в Церкві» (Катехизм УГКЦ 487) для того, щоби ці плоди спасіння були доступними кожній людині через святі тайни аж до кінця світу.

Священство називається також таїнством рукоположення, бо ця свята тайна вділяється через покладення рук на голову покликаного та супроводжується молитвою єпископа про «благодать Святого Духа для здійснення Христового священства у звершенні святих таїнств і пастирському служінні» (Катехизм УГКЦ, 488). Священик, приносячи безкровну жертву діє іменем Христа і водночас «в ім’я всієї Церкви, коли звертає до Бога молитву Церкви» (К. УГКЦ, 488).

Апостольське наступництво

Як ми вже згадували, Христос доручив апостолам продовжувати спасительну дію у світі через уділення святих тайн, давши їм владу передавати тайну священства їх наступникам – це називається апостольським наступництвом. Звертаючись до св. Петра, Христос доручає йому опіку над Своєю Церквою а в його особі також іншим апостолам: «Паси мої ягнята (…) паси мої вівці» (Ів. 21, 16-17). Апостоли передали цю місію своїм наступникам, а ті передали тим, хто був після них і таким чином тайна священства, яка походить від Христа вділяється й сьогодні і так буде до кінця світу: «Пасіте довірене вам Боже стадо, доглядаючи за ним не примусово, а добровільно, по-божому; І як з’явиться архипастир, отримаєте нев’янущий вінець слави» (1 Пт. 5, 2-4) і також передали владу уділяти святі тайни через покладання рук (пор. 1 Тим. 5, 22).

Священство, як свята тайна має ієрархічну побудову, суть якої є виражена у євхаристійному жертвоприношенні. Найвищий ступінь Христового священства це єпископ, який має повноту священства і може вділяти свячення, як єпископські (хіротонія, тобто покладення рук), так і священичі при співслужінні інших двох єпископів (у звичайних умовах, або лише один в умовах підпілля чи переслідування, коли немає інших єпископів) а також дияконські та піддияконські. Єпископ також освячує миро у Великий Четвер та антимінси, які кладуть у своїй церкві на престіл священики, які належать до його єпархії. Катехизм УГКЦ навчає нас «У своїй єпархії єпископ є першим відповідальним за навчання Божого Слова, провід Божого народу та його освячення» (492), священики і диякони є тими, які йому допомагають у цьому.

Нижчим від єпископа є ступінь, який називається священик, він є тим, хто представляє єпископа і виконує священодіяння і пастирське служіння в поєднанні з єпископом і від імені єпископа. Священики є тими, хто здійснює святі тайни Хрещення, Миропомазання, Євхаристії, Покаяння, Єлеопомазання та Вінчання. Священик може бути призначений та рукоположений на єпископа при умові, якщо він не одружений.

Ступінь диякона отримує той, хто готується до священства, або залишається постійним дияконом для служіння згідно свого покликання. «Диякони поставлені єпископом на літургійне служіння при єпископові та пресвітерові, а також на інші служіння в справах навчання і допомоги в потребах Божого народу, зокрема убогих та недужих» – навчає Катехизм УГКЦ (492). Ступінь піддиякона не відноситься до св. тайни, є лише таким, що передує дияконським свяченням та приготовляє до них.

Св. тайна священства витискає в душі незатертий знак – печать, яка залишається навіки і тому той, хто прийняв цю тайну назавжди залишається дияконом, священиком, або єпископом, навіть тоді, коли вже не священодіє з різних причин.

Завдяки св. тайні священства здійснюється Пастирство Христа у Церкві. Пастирське служіння церковної ієрархії виявляється у царському (управління, урядування), пророчому (навчання, тобто проповідування Слова Божого) і священичому (освячення та благословення) здійсненні Христового післанництва. «Ці три служіння церковна ієрархія звершує у спільноті й для спільноти – від імені Христа та Його Церкви» – навчає Катехизм УГКЦ (492).