Свобода та моральна відповідальність
35. Традиційне християнське розуміння свободи полягає у свідомому й добровільному виборі людиною Бога як Отця та прийнятті його запрошення до участи у вічному житті Пресвятої Трійці. У своєму створенні людина отримала здатність обирати та самовизначати пріоритети цінностей (11). У райському блаженстві людина отримала покликання перейти від можливости обирати до справжньої свободи. Цю можливість вона мала здійснювати через пряме спілкування з Богом, дозволяючи Йому наповнювати себе Його праведністю. Таке богоспілкування було початком її невинности й підставою розвитку до досконалости та майбутньої істинної свободи.
36. Отримавши цей райський поклик-заповідь як дороговказ, який допомагав їй робити правильний вибір, людина перетворювала вроджену можливість обирати на істинну свободу. Таким чином, Божа заповідь дає людині свободу, скеровуючи її до самовизначення. Істинна свобода ніколи не може бути протиставленою або відокремленою від Божої Правди та Його Закону. Христос навчає: «Коли ви перебуватимете в моїм слові, ви дійсно будете учнями моїми і спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Йо. 8:31-32).
37. У науці святих Отців здатність вибирати між добром і злом ніколи не ототожнювалася з розумінням істинної свободи, а схильність обирати зло розумілася як ознака втрати свободи внаслідок гріха прародичів. Лише оновивши в собі людину, вилікувавши її від схильности до зла та вивівши з важкої діялектики між добром та злом, Христос дарував нам свободу Синів Божих, показав, яким чином можна зробити правильний життєвий вибір, що визволяє внутрішнє прагнення людини до обожествлення. Відкривши дорогу до Отця у Святому Дусі, Христос вказав людині шлях істинного визволення та зростання в цій божественній свободі, яка ніколи не обирає зла.
38. Моральні вчинки є свідомими і добровільними; вони — результат самовладання особи та її особистого вибору. Однак не завжди за одне й те саме об'єктивне моральне зло особа несе однакову суб'єктивну відповідальність. Існують перешкоди, які можуть обмежувати як повноту свідомости, так і ступінь добровільности вчинку. Традиційно прийнято вважати, що різного виду незнання, психічні стани та інші фактори можуть обмежити усвідомлення особою дійсности її вчинку. Так само пряме насилля, страх та ін. можуть обмежити повноту добровільности вчинку, а відтак суттєво вплинути на моральну відповідальність за нього.
39. Для того, щоб вчинки людини мали моральний характер, вона повинна усвідомлювати себе як діючий суб'єкт. Така само свідомість має як чисто природний, так і християнський характер та перебуває у динаміці росту або деградації.
Природна самосвідомість людини характеризується тим, що вона становить зобов'язання до цілеспрямованої діяльности, тобто до діл, за які вона несе відповідальність у тому суспільному контексті, в якому існує.
Християнська самосвідомість полягає в тому, що особа усвідомлює себе християнином, який отримав у Святій Тайні Хрещення нове життя у Христі, вийшов із хресної купелі Новим Створінням, прийняв дар Божого Усиновлення. Таке «ходіння перед лицем Божим», тобто життя в постійному діялозі з Божими Особами, і є основою моральної суто християнської свідомости. Отже, християнин є не лише особою від природи моральною, але й моральною по-християнськи (12).
40. Другою основною рисою моральности є добровільність учинків. Оскільки внутрішній потенціял людини може актуалізуватися та бути задіяним лише свобідною волею діючої особи, то всякий її вчинок є об'єктом моралі лише тоді, коли сама людина дає йому начало, тобто бажає його, добровільно починає та виконує.
41. Моральність актів (їх моральне добро або зло) визначається на підставі ступеня скерованости свободи вибору людської особи до Особи Божої. Божа Особа, своєю чергою, скеровує дії людської особи до Себе. Таке скерування окреслене у вигляді вічного Божого закону, Премудрости Божої. Вчинок називається морально добрим, якщо добровільний вибір особи скерований до справжнього людського добра і в такий спосіб виявляє, що людська особа сама добровільно та свідомо прямує до життя в Пресвятій Трійці. З цього випливає, що існує суттєвий зв'язок між моральною вартістю кожного поодинокого людського акту та остаточною метою людини.
42. Моральний учинок називаємо добрим, коли він висловлює свобідну орієнтацію особи до її вічної мети. Якщо мета кожної поодинокої дії, тобто її об'єкт, не перебуває у співзвучності зі справжнім добром людської особи, то вибір такого роду вчинку робить морально злими як саму дію, так і особу, яка його чинить, оскільки скеровує та переорієнтовує її в бік, протилежний до власної мети, відвертає від найвищого Добра, тобто від самого Бога.
43. Моральне добро чи зло людських учинків можна оцінити на основі таких критеріїв:
• вибраного предмету;
• мети, якої людина намагається досягнути;
• обставин дії.
44. Предметом дії є те, що обирає особа для свого вчинку. Внутрішній зміст вчинку (його природна ціль) стає предметом особистого вибору людини, вказуючи на те, що конкретно бажає особа чинити і до чого скеровує свою особисту волю. За допомогою предмету бажання виконавець дії наче оформлює свою особисту волю і надає їй певного напрямку. Якщо в цьому напрямку особиста воля узгоджується з природною волею особи (внутрішніми прагненнями людської істоти до обожествлення), то такий предмет є морально добрим, оскільки сприяє рухові особи від образу Божого до його подоби. Очевидно, важливим є як пізнання (розумове, споглядальне) суті предмету прагнення, так і усвідомлення вічної кінцевої мети для того, щоб їх між собою узгоджувати.
45. Прагнучи предмету дії і таким чином скеровуючи до нього свою особисту волю, особа формує намір, який є зародком майбутнього морального акту. Намір — це скерування особистої волі до визначеної посередньої мети. Намір завжди є внутрішнім виміром вчинку особи, однак не завжди виявляється назовні. Намір інтимно пов'язаний зі станом людського серця, який перетворює його у конкретний вчинок. Намір може бути в основі не лише однієї дії, але скеровувати до обраної мети все наше життя, як низку людських учинків. З іншого боку, прикметно, що та сама дія може ґрунтуватися на намірах різного роду. Мета вчинку — це найближчий кінець, до якого прагне внутрішній намір, вказуючи на той бажаний результат, якого намагається досягнути особа внаслідок свого вчинку.
46. Проте треба мати на увазі, що добрий намір ніколи не виправдовує морально злої поведінки (наприклад, намір зберегти здоров'я жінки не виправдовує умертвлення плоду). Ціль не оправдовує засобів. Не можна засудити на смерть невинного, щоб врятувати народ. І, навпаки, наявність злого наміру (як-от марнославство) перетворює на морально злий навіть такий акт, який на перший погляд видається добрим.
47. Обставини, як і наслідки, є другорядними елементами морального акту. Вони можуть збільшити або зменшити відповідальність того, хто діє (наприклад, страх перед смертю). Обставини, однак, самі по собі не можуть змінити моральної вартости самого акту, не можуть зробити доброю чи виправданою дію, що є злою за своєю суттю.
48. Для того, щоб якийсь учинок можна було кваліфікувати як морально добрий, його предмет, намір та обставини мають бути добрими. Зла мета дії може вчинити морально злим навіть той вчинок, який має добрий предмет (наприклад, молитися та постити лише напоказ) (Мт. 6:5).
49. Предмет сам по собі може зробити людський акт морально злим. Існує ряд конкретних видів поведінки (наприклад, розпуста), вибір яких завжди є тяжким моральним злом, оскільки вони спричиняють внутрішній розклад особистої волі людини. Ось чому помилковою є оцінка моральности людських актів, яка ґрунтується лише на намірах, що їх формують, або на обставинах (середовище, суспільний тиск, примус, необхідність дії), які становлять лише «оздобу» того чи іншого морального вчинку. Існують такі вчинки, які самі по собі, незалежно від наміру чи обставин, є тяжко злими та шкідливими для діючої особи з причини їх предмету (богохульство, кривоприсягання, вбивство, перелюб). Отож, не можна чинити зло навіть таке, з якого може вийти якесь добро.
———————————
11. У богословській традиції Латинської Церкви прийнято говорити про наділення людини при сотворенні свобідною волею. Максим Ісповідник, як яскравий представник грецької патристичної традиції, радше говорить лише про можливість вибору, даровану нам Творцем як покликання до свободи. На його думку, свобода — це наслідок правильного вибору: позитивної відповіді на покликання до божественного життя. Пор.: Lars Thunberg. Microcosm and Mediator: The Theological Anthropology of Maximus the Confessor. Chicago — La Salle 1995, c. 208-230.
12. Пор.: Феофан Затворник. Начертание христианскаго нравоучения. Москва 1895, с. 70-72.
