Проповідь на Восьму Неділю по Зісланню Святого Духа.

0 393

Проповідь
Високопреосвященішого Владики Ігоря,
Архиєпископа Львівського

Восьма Неділя після Зіслання Святого Духа

Апостол: 1 Кр 1, 10-18
Євангеліє: Mт 14, 14-22

Вихід з єгипетського рабства передбачав для євреїв вхід у пустелю і перебування в ній, подібно, як і наш вихід з рабства гріха передбачає духовну пустелю. Це є своєрідним випробовуванням нашої віри, нашої довіри до Бога. Бо пустеля ? це місце, де бракує їжі і води, тому там є можливість виявити ступінь довіри Богові. Зробивши перші кроки по пустелі, ми починаємо бачити себе, свою неміч, свою слабкість, ми показуємося в правді, і ця дійсність дуже часто сильно нас лякає. Євреї нарікали в пустелі, жаліючи за м’ясом в казанах і хлібом, навіть воліли вмерти в єгипетській неволі (пop. Вих 16,3), бо матеріальні достатки вважали кращими за отриману волю. У нас також час від часу виникає бажання повернутися в оману гріха, де є забезпеченість, де людина відчуває певні задоволення, де не бракує “хліба і м’яса” та інших речей до вигідного життя. Тут може виникнути розпач, розчарування в Богові й сильне бажання повернутися на звичну для нас дорогу гріховного рабства. Людина забуває, що немає й секунди часу, аби Господь залишив нас, забув про нас:”… ось я дощем посиплю вам хліб із неба” (Вих 16,4).

Господь, ведучи єврейський народ по пустелі, вночі показував шлях вогняним стовпом, а вдень ? хмарою; давав їм перепелиць та “щось дрібненьке, крупчасте й тонке, мов іней по землі” (Вих 16, 14). А Мойсей підтвердив, що це хліб, котрий дав їм не хто інший, а Господь на поживу. Господь завжди готовий підтримати, Він близько нас, Йому треба довіряти. Сорок років сини Ізраїля їли манну в пустелі, сорок років вчилися довіряти Богові в пустелі.

У євангельському уривку про помноження хліба ми переконалися, що Господові не байдужі людські потреби, Він готовий допомогти. Апостоли просили Ісуса Христа, щоб Він відпустив людей, аби ті купили собі їсти, а Він навчає їх, що Він є поживою, що поза Ним неможливо знайти когось чи щось, що задовольнило б людську душу, її потребу. Бог бажає тримати людей біля себе й допомагати їм, а людина хоче віддалитися від Бога й шукати життя, поживи та задоволення поза Богом! Той, хто віддаляється від Бога, щоб шукати бажаної поживи, може втратити вічне щасливе життя, до якого кличе Господь. Ті, хто залишилися біля Ісуса, не пошкодували ? отримали вдосталь хліба. Людина сьогоднішнього дня часто довіряє тільки собі і своїм знайомствам, рідко знайдеться хтось, що поклався б у всіх своїх потребах на Господа. Однак дуже часто переконуємося, що нам багато не потрібно: дах над головою, скромний одяг і проста їжа. Яків, що простував до Харану, спав на камені, поклавши його під голову (пop. Бут 28, 10-11), а в Господа просив тільки “хліба їсти та й одежі одягтися” (Бут 28, 20). Не бажав великого забезпечення, багатств, а вважав за достатнє мати хліб та одежу. Хоч так мало бажав Яків, Господь дарував йому великі достатки й багатства.

Для нас, християн, найважливішою поживою є Пресвята Євхаристія як завдаток вічного щасливого життя, а також мирного життя на землі. Наш “український Мойсей” ? Митрополит Андрей Шептицький ? писав про Пресвяту Євхаристію так: “Треба… піднести дар св. Євхаристії…, духовний корм, ангельський хліб, ту чашу спасіння, з якої черпаємо життя Божої благодаті …” (Твори морально-пасторальні).

Порівняння дару Пресвятої Євхаристії із чудесним забезпеченням людей у пустелі манною та перепілками або помноженням хліба досить приблизне. Помноження хліба ? це символ дійсної присутності Ісуса Христа під скромними видами хліба і вина як прояв нескінченної Божої любові до нас. Спаситель у Святій Євхаристії відживляє наші душі та зміцнює їх у пустелі нашого життя і дає сили крокувати далі. Очевидно, приймати його маємо до чистої плащаниці нашої душі. Хто любить і поважає Христа, той часто старається гідно споживати Його Тіло і пити Кров. Голодні, що були поряд з Ісусом, “їли до наситу” хліб, подібно й ми маємо насичуватися Його духовною поживою, яку Він пропонує нам їсти, а не просто тримати на престолах.

Наші очі мають бути звернені на Христа, як до цього нас заохочує святий апостол Павло. Він пригадує, що Христос ? єдиний наш Спаситель, що Він помер з любові до нас і не можна приписувати себе: “Я ? Павлів, а я ? Аполосів, а я ? Кифин…” (1 Кр 1, 12). Ми не можемо прив’язуватися навіть до духовних осіб, тому що це ? велика небезпека в осягненні освячення і спасіння. Завдання духовних осіб ? прив’язати нас до Христа, Котрий помер за нас на хресті і дарував вічне щастя. Тому святий апостол Павло дякував Богові за те, що він нікого не охрестив, крім Криса та Гая (пop. 1 Кр 1, 14), щоби його ніхто не ставив на місце Бога. На превеликий жаль, люди часто прив’язуються більше до обмежених осіб, ніж до безсмертного та безмежного Бога і тим самим завдають великої шкоди своєму духовному розвитку, а може, і втрачають вічне спасіння душі. Це ? шкідлива духовна незрілість, прив’язання-отрута, що паралізує духовне життя.

Храм Св. свящ. Йосафата, м. Львів, 14.08.2005.

Слово Господнє живе та діяльне: Проповіді. – Львів: Свічадо, 2009. – 296с. сс.28-30.

Схожі публікації

Напишіть відгук

Youtube

Google+