Проповідь на Третю Неділю Великого Посту

0 1338
Проповідь
Високопреосвященного Владики Ігоря,
Архиєпископа Львівського

Третя Неділя Великого Посту. Хрестопоклінна.


Апостол: Євр. 4, 14 – 5, 6
Євангеліє: Мр. 8, 34 – 9, 1

«Наприкінці свого життя… Господь іде у Гетсиманський сад… Йдучи туди, він навчає своїх учнів і морально готує їх до своїх неминучих страстей; він закликає їх з любові до нього витерпіти увесь глум і гоніння – аж до їхньої смерті, аби мати змогу переобразити їх на свою подобу, на свій Божественний образ… Яка безодня любові в його серці! Його святий лик – це і гіркий смуток, і сердечна ніжність» (М. Віновська, «Падре Піо. Життя і безсмертя»).

«Візьми на себе хрест свій» (пор. Мр 8, 34) – що означає такий вислів? Нам боляче згадувати про наші хрести. І такими хрестами є не тільки наші терпіння, а й наші поранення, починаючи від самого дитинства, наші непрощення ближнім, які не раз можуть залишатися в підсвідомості й отруювати наше життя. Коли так стається, що ми робимо з усім цим? Намагаємося забути, відштовхнути або приховати це. Нам видається, що легше жити у світі мрій та ілюзій, ніж сприйняти дійсність, тому що вона болить. Людина вибирає алкоголь, наркотики, практикує східні медитації, щоб уникнути болючої дійсності. Та хоч би як ми втікали, вона залишиться такою, як вона є. Справді, коли особа один на один стає обличчям до своїх хрестів, її охоплює морок і смуток, тому що вона слабка й немічна. Неможливо, щоб людина сама перемогла все це, дала собі раду. Жит­тя не можемо назвати правдивим, коли втікаємо від самих себе. Усе, що маємо, завжди залишається з нами, від себе неможливо втекти, і чим далі, тим буде важче, тому мусимо «полегшувати» свою ношу, тобто, де потрібно, вибачити – простити, де потрібно, просити про­бачення – не боятися визнати свою помилку. Якщо потрібна сповідь з усього життя – не відкладати. Не боятися дозволяти Богові діяти, навіть якщо це болить. Не бійтеся, в усьому мороці з нами Ісус. що молиться в Гетсиманському саду. Він є не просто прикладом, але ре­альною дорогою для кожного з нас. «Мавши, отже, великого архиєрея, що вже пройшов небо, Ісуса, Божого Сина, тримаймося твердо віровизнання. Бо ми не маємо такого архієрея, який не міг би спів­чувати нашим недугам: він же ж зазнав усього, подібно як ми, крім гріха (Євр 4, 14-15). Це – не порожні слова, до яких ми, можливо, звикли. Це – живий і діяльний Бог, який дає нам слова допомоги й запевнення Його незмінної присутності в житті кожного. Його вели­кого зацікавлення спасінням кожної Його дитини. Тому це і є слова підтримки, щоб ми не боялися наближатися до Нього. «Приступім, отже, з довір’ям, до престолу благодаті, щоб отримати милость і зна­йти благодать на своєчасну поміч» (Євр 4,16). Кожен потребує такої допомоги, потребує такої благодаті. Ми не спроможні підняти себе і скерувати на єдиний вірний шлях. Хто не прийме допомоги Бога, погубить свою душу. «Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу?» (Мр 8, 36). Господь потребує нашої співп­раці, найменших зусиль. Неправильно судити, що я буду грішити, а ти, Боже, рятуй мене. Або потішати себе думкою, що колись буду старатися бути кращим і святішим, тоді співпрацюватиму з Богом. Подивімося на апостолів: ніхто з них не був святий і досконалий, на Тайній Вечері були зрадники і боягузи, які також спочатку тіка­ли від Христа. Ми завжди наражаємося на те, щоб грішити – така є наша слабкість. Але біймося довести себе до відчаю Юди Іскаріота: він зрозумів свою помилку, зрозумів свій жахливий вчинок супроти Бога, але цього було замало. Потрібно повірити в Боже милосердя, в Боже пробачення. Бог знову й знову відкриває нам безодню своєї любові, показуючи, що ми мало просимо. Він нам багато пропонує, а ми так мало беремо. Задовольняємося мізерним даром або нічо­го не беремо. Часто дивимося й не бачимо або, точніше кажучи, не бажаємо бачити. Навіщо нам небесне, коли вистачає земного, що є реальне, до котрого можна доторкнутися та «мати в кишені». Нас не може задовольняти комфорт, ми маємо шукати й виконувати волю Бога. Це приносить спокій і радість. Тому, що наші забаганки й по­чуття мінливі, маємо йти за Господом, незважаючи на невдачі та пе­решкоди, інколи й матеріальні втрати. І неможливо до кінця знищити в собі вразливість на Божу присутність, і ця духовна людина завжди нагадує нам про себе. Господь створив нас для себе, тому маємо не­спокій, коли шукаємо себе у створених речах. Якщо сумління фаль­шиве, – тоді воно провадить до відчаю; людина не вірить у Боже милосердя, як Юда Іскаріот. Треба зробити крок смирення, твере­зої оцінки самого себе – це може викликати великий біль, біль пихи й гордині. Якщо не визнати своєї слабкості – не буде й результату. Мусимо визнати власне безсилля перед нашими проблемами, перед тим, що ми втратили контроль над власним життям. Коли визнаємо свою слабкість, Бог буде виявляти в нас свою силу: «Бо Моя сила виявляється у безсиллі» (2 Кр 12, 9). Не лякаймося своєї немочі, але довіряймо Божій могутності – Господь усе може здійснити на до­бро! Нести покірно хрести життя – це перемога над злом. Така на­ука Ісуса Христа, котрий не підняв «дванадцять легіонів ангелів» на боротьбу, а дав свої руки та ноги прибити до хреста. Переміг грішну смерть смертю праведника. І ми ступаймо в сліди Христа, довершуймо Його діло через терпіння та покору. Трудно розуміти такий шлях перемоги, але це – Господній шлях, він – святий і праведний. Усі інші перемоги – тимчасові та грішні, за котрі доведеться строго від­повідати. Коли ми учні Ісуса Христа, то й шлях нашого життя буде подібний до Його. Інший шлях життя – згубний, сатанинський та пекельний. Хай ласкавий Господь благословить нас на подвиги по­кори й терпіння! Пресвята Богородице, дай ласку мужньо приймати трудні дороги життя.

Слово Господнє живе та діяльне: Проповіді. – Львів: Свічадо, 2009. – 296 с. сс.126-128.

Якщо ви знайшли орфографічну помилку, будь ласка, повідомте нам.
Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter.

Схожі публікації

Напишіть відгук

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: