о. Мелетій БАТІГ, ЧСВВ. “ПОКЛИКАННЯ ДО НЕБА”

0 449

Отець Роман повертався додому з Зарваниці. Дорогою він усе пригадував ті події, які йому довелося пережити за два дні відпусту. У його пам’яті виринали велика кількість людей до сповіді, богослужіння, проповіді, спів хору, оркестри, а найбільше — зустрічі із різними особами. Тепер він матиме про що розповісти своїм батькам, молодій дружині Софії, а також парафіянам, які теж вирушать на прощу наприкінці літа.

Коли звечоріло, отець Роман повернувся додому. Привітавшись із батьками, увійшов до своєї кімнати, але його дружини там не було, тож вирішив пошукати її на подвір’ї. У саду він зупинився, щоби помилуватися теплим літнім вечором. Тут, у садку, він вирішив ще відмовити вервичку. На подвір’я увійшла Софія. Отець Роман побачив, що вона засмучена, і запитав:

– Що з тобою, Софіє? Тебе хтось образив? Чи що?..

Софія мовчала і не могла розпочати розмову, немов щось стискало її горло. Лише через деякий час вона з болем почала говорити:

– Я вчора була на консультації в пологовому будинку. Мені повідомили невтішні новини щодо моєї вагітності. Лікарі направили мене на обстеження у пологовий інститут. У дитинки виявили ваду серця і порадили не народжувати.

Отець Роман задумався. Кожне слово було болючим. Взявши дружину за руку, він стиха промовив:

– Не переживай! Життя нашої дитинки у Божих руках. Надіймося, що з нашим дитям усе буде добре.

А вже через тиждень Софія відбула повне обстеження. Минав двадцять другий тиждень вагітності. Для молодої жінки то була перша дитина. Після детального огляду лікарі підтвердили, що у плоду серйозні вади серця. Ця серйозна недуга загрожує життю вже при пологах. Софія виявила бажання усе-таки народити свою крихітку, хоча це й передбачало кесарів розтин. Завдяки підтримці чоловіка вона заспокоїлася, цілковито віддаючись Божій волі. Вона завжди молилася за дитя, що його носила під своїм серцем і яке полюбила як щось найдорожче. Зберігаючи спокій, кожного вечора після загальних вечірніх молитов, Софія разом з чоловіком молилася один десяток вервиці за це дитя. Вона вже не ходила на консультацію до міської поліклініки.

Настав час народжувати. Лікарі тернопільського пологового відділення обласної лікарні направили Софію у київський інститут. Скільки переживань роїлося у серці жінки! Отець Роман вирушив до столиці разом із дружиною. Після того, як Софію прийняли у пологове відділення, він вирішив поселитися у когось з парафіян греко-католицької громади у Києві. Шукав також особу, з якою міг би поділитися своїми турботами.

Отець Роман зайшов до резиденції управління екзархії. Тут він зустрів владику Богдана. Владика уважно вислухав священика і запевнив, що допоможе у скруті й молитиметься у цьому наміренні. Він також запропонував отцеві помешкання.

Згодом у о. Романа була велика радість. Софія народила донечку. Пологи пройшли нормально, без кесаревого розтину, але немовлятко мало хворе серце, як прогнозували лікарі, тому вже наступного після пологів дня отець Роман знову поринув у турботи. Лікарі наполягали робити операцію через місяць і обіцяли вирішення всіх проблем. Мовляв, робитимуть все, щоб урятувати життя.

Уся надія на Господа. Молоде подружжя прекрасно розуміло це.

Адже найпростіший шлях зустрічі з Богом — через наші терпіння. Коли ми свідомо розуміємо, що Той, з Ким ведемо розмову, є нашим Сотворителем і нашим небесним Отцем. Саме з любові до нас він дає нам цього хреста, щоби ми його підняли і несли, йдучи за Христом. Та, на жаль, ми часто нетерплячі і з нерозумінням ставимося до наших терпінь. І тільки тоді, коли Ісус увійде в наше серце, ми не зможемо з Ним розлучитися. Ми навіть у терпінні відчуватимемо внутрішню радість його присутності у нас, якийсь таємничий мир, що його неможливо передати, наповнюватиме наше серце. У цьому є велика таїна Божої любові. 

На дванадцятий день життя дитинки лікарі дали батькові й матері можливість охрестити донечку. Уділив цю Тайну настоятель патріаршого собору о. Василь. Назвали дівчинку величним іменем Марія. Отець промовив до батьків:

– Дякуйте Господеві за цей великий дар — Тайни св. Хрещення і Миропомазання. Тайна Миропомазання підносить ваше дитя до повної святості. Святий Дух наповнив ваше немовля Своїми дарами. Бог дає дитинці, а, можливо, через дитину і тобі, мамо, дар мужності. Користуючись тим даром, хай дитиночка наповниться плодами Святого Духа, а особливо великою терпеливістю. Тож набирайтеся терплячості і не втрачайте надії на Боже милосердя. Мабуть, така Божа воля, щоби ваша Марійка в особливий спосіб стала вже тут святою. Дякую тобі, Романе, й тобі, Софіє, що ви не спокусилися лікарськими рекомендаціями, а виконали свій щирий християнський обов’язок перед Господом Богом і подарували життя своїй дитинці, яка вже прийняла ці дві особливі Тайни. Дякую і вам, хресні батьки, що пішли назустріч цьому подружжю й узяли участь у Тайні Хрещення. Усім вам бажаю здоров’я і щасливих років.

Після цього усі тихенько заспівали: «Многая літа!» Отець Роман був щасливий як ніколи. Він повертався зі спокоєм у душі київськими вулицями до резиденції екзархії. Ідучи вулицями великого міста, він бачив усміхнених дітей і радісних матерів. Іноді повз нього проходили й старші люди, обличчя яких також сяяло спокоєм. Світило ясне сонечко, надихаючи отця вічним світлом, яким є сам Ісус Христос.

Минув перший місяць життя немовлятка. Лікарі готувалися до першої операції, яка була не дуже успішною. Життя підтримували апаратами. Тепер медики вже нічого не обіцяли і, як сказав головний лікар, все мало прояснитися після другої операції. Молоді батьки знову переживали за долю їхньої донечки. А ввечері отець Роман розмовляв з владикою Богданом. Той заспокоював:

– Коли приходимо до Ісуса в смутку, з якоюсь знеохотою і апатією, то згодом можемо зіткнутися зі зневірою, яку злий дух вселяє в нас, аби ми зосталися зовсім самотніми у нашому горі. Тож скорися Божій силі, прийми Божу волю, яку зрозумієш пізніше. Саме в цьому криється Провидіння Боже, яке є для нас таємницею.

Владика своїми долонями наче підніс дитинку, кажучи:

– Дозволь Богові забрати все, що Він хоче. Не жалій навіть того, що є найдорожчим для тебе, як це вирішив зробити Патріарх Авраам, приносячи у жертву сина Ісака.

Отець Роман витер із свого обличчя сльозу, промовивши:

– Дякую, владико, за підтримку! Наступного дня відбулася друга операція на серці маленької Марійки. Роман і Софія стояли перед дверима операційної, чекаючи на результати. Після введення наркозу зупинилося серце, підключили апарати. Лікарі задоволено сповістили, що операція пройшла успішно і серце знову запрацювало. Але через деякий час знову невтішне повідомлення — відмовляють нирки.

Отець Роман вирішив повністю покластися на Бога і пошепки сказав Софії:

– Наше бажання знає Господь Бог. Хай Він вирішить, що є найліпшим для нашої дитинки, — він взяв Софію за руку й почав молитися своїми словами:

– Отче небесний, довіряємося тільки Тобі. Твори з нашою дитиною, що Тобі подобається. Будемо вдячні Тобі за все. Ми готові на все і приймаємо все, лишень аби сповнилася Твоя воля. Не прагнемо більше нічого, о Боже! Жертвуємо наші терпіння і терпіння нашої донечки за дітей ненароджених і їхніх матерів. 

Софія сприймала кожне слово з великою увагою, відтак разом відмовили «Отче наш» і «Богородице Діво». Лікарі знову повідомили про зупинку серця, а через десять хвилин Марійка заснула вічним сном. її душа перейшла до вічності. Тепер усі тривоги закінчилися. Коли дружина заплакала, отець Роман промовив:

– Не плач! Ми просили цього рішення. Бог захотів, щоби наш ангелик був у Небі. Будьмо йому вдячні за це. Тіло донечки повеземо до Тернополя і там похоронимо на цвинтарі.

Він, як міг, заспокоював свою жінку, хоча сам переживав не менше. Вийшовши з лікарні, Роман пішки рушив до екзархії. Він проходив одну вулицю за іншою, не бачачи нікого перед собою, відкриваючи серце лише Богові, Який споглядав на нього з небес, а вуста шепотіли:

– Боже, дай мені зрозуміти Твою святу волю. Ти дав дружині можливість народити дитину, і ми за Твоєю волею охрестили її, а потому Ти, Господи, прийняв її до себе. Тож нехай буде воля Твоя… Дякую Тобі, Ісусе!

Прийшовши в резиденцію екзархії, отець Роман знову зустрівся з владикою Богданом і на його запитання «Що там?» спокійно відповів:

– Бог прийняв Марійку. Ми змирилися з Божою волею.

– У своєму житті мусимо завжди співдіяти з Богом і промовляти словами праведного Йова: «Господь дав — Господь і взяв. Нехай буде Ім’я Господнє благословенне!» (Йов. 1, 21). Подякуйте Богові, що ваша донечка тепер у Небі. Цей рік Церква оголосила роком покликань. Господь в особливий спосіб покликав вашу дитину до Неба, і там її душа буде служити Йому і людям, які тут, на землі. Тож немає причин для смутку, навпаки, набирайтеся наснаги для подальшої душпастирської праці.

«Хай Бог поблагословить Вас на довгі, плідні працею літа!» — промовив на прощання владика Богдан до отця Романа.

За матеріалами часопису "Місіонар"

Якщо ви знайшли орфографічну помилку, будь ласка, повідомте нам.
Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter.

Схожі публікації

Напишіть відгук

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: