Колись жила собі людина, яка була така маленька, як вушко голки. А може, ще менша. Була дуже малесенька, але сильно хотіла вирости!

Подумати тільки: усього п'ятнадцять днів, відколи почала жити, а виросла у 125 разів! Важко повірити? А втім, це правда. Мешкала вона у збудованій спецально для неї домівці. Це була дивна домівка, яка ходила містом, бігала, лягала на землю, домівка, яка засинала увечері і прокидалася рано-вранці. Ця домівка була чудова і затишна, але мала великий недолік: було у ній так темно, як у зав'язаному мішку. У ній не можна було нічого побачити: ні мурахи, ні коня, ні автомобіля.

— Досить,— сказала одного дня маленька людина, просидівши у цій домівці дев'ять місяців, – хочу звідси вийти, хочу звідси вийти…
Почала розпружуватись, проштовхуватись… аж нарешті вибралась назовні!

— О, тепер можу бігати, гратися, купатися і плавати… Це щось цілком інше, не таке, як моя попередня доміка! Тут є сонце, рослини, квіти і сніг…

Вісімдесят років щоранку людина прокидалась, здіймала вгору руки і казала: "Яка чудова ця земля!"

Була задоволена і щаслива.

Проте одного дня знову засумувала.

Бачила, як сходить сонце, щоб увечері знову зайти; бачила, як дерева гублять своє листя і стають знову негарними; бачила, як квіти в'януть і як сніг перетворюється на болото!

Почала тоді знову мріяти про нову домівку, у якій всі дерева були б завжди зеленими, а квіти – завжди червоними, у якій сніг був би завжди білим і сонце завжди світило б.

І саме тоді, коли мріяла про таке, прийшла по неї смерть.

Усі дуже за нею плакали. Проте вона дуже раділа! Сміялась так, що важко повірити, сміялася і сміялася…

Адже одразу по смерті відчинилися перед нею двері домівки, у якій було напрочуд гарно. Добрий Батько — уособлення істинної Любові — пригорнув її; чудова Мати — уособлення істинної Радості — поцілувала її.

Поцілувала її, взяла за руку і мовила: "Ходімо, радітимеш разом з нами! Глянь, тут усе нове: нова земля, нов зірки. Ходімо!"

Людина ніяк не могла цього зрозуміти:

— Хіба я не померла?

— Ні, ні, — озвалися до неї тисячі голосів,— живеш, живеш вічно!

Від великої радості людина бігала по безкраїх луках, встелених квітами, які ніколи не в'януть, під сонцем, яке ніколи не заходить.

Нарешті я вдома, — кричала, — нарешті я вдома!

Ось так закінчується оповідь про три домівки. Ця оповідь є правдою; вона про тебе і про мене.

Оповідь про всіх людей, котрі ходять поцій землі й час від часу дивляться на небо.