Що таке беатифікація і канонізація? Яка між ними різниця?

У Кодексі Канонічного Права  знаходимо один канон, що говорить про канонізацію – 1403. Він містить наступні положення:
§ 1. Справи канонізації Слуг Божих керуються  спеціальним  папським законом.
§ 2. У справах тих, крім цього, мають бути  застосовані положення цього Кодексу всякий раз, коли в тому ж  законі  посилається  на загальне право або йдеться про норми, які з самої природи речі  стосуються також цих справ.

Канонізаційне право  вирізняє  дві інституції:
1. Процеси, які завершуються   беатифікацією.
2. Процеси,  які завершуються  канонізацією.
Теоретично допускається  і процедура визнання культу, а, отже, підтвердження фактичного стану.

Яка різниця між канонізацією та беатифікацією?

Канонізація є остаточним актом. Це такий папський акт, в якому втілюється в життя  папська непомильність, при беатифікації про це не говориться,  хоч канонізація і беатифікація стосується підтвердження того самого – святості особи. Церква постановляє, що хтось є святим, але ніколи не протилежний  факт.  Навіть якщо хтось є позбавлений поховання, то від Божественної Літургії в намірі особи ніколи не дозволено відмовлятись. Церква захищає тільки публічний порядок. Церква не постановляє про засудження. Беатифікація не є в принципі  урочистим  актом і є дозволом на публічний локальний культ, але не є дозволом на загальний культ. Канонізація є включенням до загального культу Церкви. Не є тільки допущенням, але включенням, немовби наказом.

Перед  початком беатифікації чи канонізації  належить відповісти на два запитання:

1. Чи вдасться довести святість?
2.Чи це буде корисним для Церкви?

Беатифікація і канонізація може стосуватись окремих осіб  або груп осіб. В основному існують два титули при оголошенні святих:
1.Мученик
2. Ісповідник.

МУЧЕНИК –  є титулом за понесення смерті  з огляду на віру.

Умовами визнання мучеником є :
а) підтвердження  смерті мученика,
b) доведення,  що смерть задано через погорду віри.

Якщо йдеться про беатифікацію мученика, то не вимагається  чуда, достатньо довести факт мучеництва і те, що його завдано з презирства до віри. Святий Максиміліан Марія Кольбе зазнав направду мученицької смерті, завданої не з презирства до віри,  але як мученик з любові до ближнього. Він міг бути визнаним ісповідником, який практикував любов до ближнього  в героїчному ступені.

ІСПОВІДНИК– підставою є підтвердження героїчності чеснот  в досконалому ступені.   Значно важче є довести героїчність  чеснот. В разі беатифікації ісповідника вимагається принаймні одне чудо, хоч ця умова може бути диспензована, і при канонізації завжди вимагається чуда,  також  і до  мучеників. Найчастіше це  чудесні зцілення. Первинною  формою Церкви була канонізація, а не беатифікація. Якщо йдеться про канонізаційне право,  то в принципі Кодекс  Канонічного Права посилає  до спеціальних норм, але каже також зберігати положення Кодексу (kan. 1403). Нині зобов’язуючою є Апостольська Конституція Івана Pawla II DIVINUS PERFECTIONIS MAGISTER від  25 січня 1983 року, що стосується нового законодавства в процедурі  канонізаційних справ. Вона дала початок новому юридичному регулюванню ведення беатифікаційних і канонізаційних процесів.

В перші роки християнства вирішальну роль відігравав vox populi Dei, тобто акламація народу.  Однак канонізація не відбувалась без участі єпископів; тоді ще не було пресвітерів, але бути єпископи, які стояли на чолі християнських спільнот. Єпископ був завжди присутній при канонізації мученика, брав участь в Літургії на його гробі і тоді вписував його до каталогу спільноти і поручав опрацювання його життєпису, який розсилали до сусідніх Церков – таким чином розповсюджувався культ.

Поставали також  Acta martyrum до читання вірним і поширення культу мучеників. Після того, як перестали переслідувати  християн, наступив період ісповідників; тоді ситуація ускладнилася ще більше, бо не було відомо, хто має канонізувати і яким чином має проходити канонізація.  У випадках мучеників було просто: їх тіла переносили в місце поховання, збирались при їх гробах, відправляли Літургію на їх честь і вирішували щороку відзначати день їх народження для неба (dies natalis).

При перших ісповідниках ще не було процесів, але вже почали формуватись перші процедури розглядів, які провадили до переконання, чи дійсно той хтось надається для проголошення святим . Першими ісповідниками були перш за все аскети, єпископи та анахорети, різного роду пустельники, навколо яких вже за життя згромадився люд, просячи про пораду, заступництво, молитву, навіть просто пильнуючи, щоб їх тіла не були викрадені безпосередньо по смерті.

Відразу хотілось мати і почитати мощі. Тут авторитет єпископа був задіяний менше, але він був завжди присутній і авторизував цей публічний культ. Пізніше, з плином часу, цих культів святих ставало щоразу більше і оголошували щоразу нових святих. З часом єпископи, а потім папи почали вимагати певних процедур  перед тим, як винести когось на вівтар чи до оголошення когось канонізованим. Треба було написати життєпис, звідси і постали vitae, historiae, raccoltae miraculorum (житія, історії, збірники чуд).

Врешті в процеси канонізації почали втручатися папи, резервуючи з 1182 року канонізації за Апостольською Столицею . Цей припис вступив в дію лише тоді, коли було оголошено декрети Григорія IX (1234 рік). Беатифікація була передана Апостольській Столиці вже у 1515 році. Папа Урбан VIII скодифікував у  1634 році процес беатифікації і канонізації, який перейшов велику еволюцію доки дійшов до Кодексу Канонічного Права 1917 року, а на ново був урегульований  Апостольською Конституцією Divinus perfectionis Magister  Івана Павла ІІ від 25 січня 1983 року.

Чим є беатифікація і канонізація?
Дуже часто робляться помилки щодо того, що таке беатифікація і канонізація, і чим вони відрізняються. Суттєвим елементом, який різнить беатифікацію від канонізації є факт, що беатифікація є дозволом на публічний культ, в той час як канонізація є рекомендацією і остаточним рішенням. Навіть теологія пов’язує  акт канонізації з папською непомильністю. Канонізація обов’язковим чином пов’язана з навчанням Церкви; просто святі так вписані в історію Церкви, що належить її пов’язувати як догматичний факт з папською непомильністю.

Треба розуміти, якою є конструкція канонізації. Це не вирок, хоча він пропонується після проведеного процесу  і не має відкликання. Це рішення, яке має правовий і легіслаційний характер (оскільки рекомендує вшановувати даного святого в Цілій Вселенській Церкві, а тому  впроваджує  новий публічний культ в життя Церкви), але зауважмо, що Папа, канонізуючи когось, вирішує тут на землі про те, що є на небі. Урочисто оголошує, що той хтось є спасенний, святий і що до нього можна молитись , він може заступатись перед Богом . Тому це факт догматичний. У зв’язку з цим канонізація має крім правного вимір догматичний.

Чому беатифікація і канонізація?
Часто серед  людей виникає питання про значення беатифікації і канонізації для Церкви і світу, про сенс винесення до хвали вівтаря чергових блаженних і святих, про різницю між беатифікацією і канонізацією. Не зважаючи на такі упередження, Церква не лише відновлює, покращує і здійснює процедури, які провадять до беатифікації і канонізації, але також заохочує  локальні спільноти уберегти від забуття і до вказування спільноті і світу вірних, які за життя відзначалися героїчністю чеснот чи понесли добровільне мучеництво за віру.

Святіший Отець Іван Павло ІІ писав щодо цієї справи 1994 року: «У кінці другого тисячоліття Церква знову стала Церквою мучеників. Переслідування віруючих людей – священиків, монахів і мирян – дали плід великим посівом мучеників в різних частинах світу. Це свідчення не може бути забутим. Треба, щоб локальні Церкви , збираючи потрібну документацію, зробили все для збереження пам’яті тих, які понесли мучеництво.  Завданням Апостольської Столиці буде доповнення мартирологів всесвітньої Церкви  з особливим включенням святості тих, які жили Христовою правдою також в наших часах. Належить підтримувати визнання героїчності чеснот особливо святих вірних мирян, які реалізували своє християнське покликання в подружжі».

Сім років після того цей же папа писав: «Дякую Богові за те, що він дозволив мені беатифікувати і канонізувати в минулі роки багатьох християн, а серед них – численних мирян, які освятились в найзвичніших обставинах життя».
Особи, які за життя осягнули високий ступінь приязні, спільності , поєднання з Богом і відійшли до вічності, не потребують беатифікації і канонізації. Вони вже вповні  втішаються спогляданням Бога лицем в лице, і винесення їх в Церкві до хвали вівтаря не помножить їх щастя. Тому їх можлива беатифікація чи канонізація не служить їм, але спільноті вірних і світу , який ще є прочанином на дорогах дочасного життя. Тому ці обидві чинності сповняють суспільну функцію, еклезіяльну, і тому при виборі кандидатів до хвали вівтаря не можна забувати про цю їх основну ціль.

З одного боку, беатифікація і канонізація завжди закладають високий ступінь святості, але, з другого боку, ані мучеництво, ані героїчність чеснот не домагаються і не закладають беатифікацію чи канонізацію.  Тому варто звернути увагу, що крім слави святості життя чи слави мучеництва , умовою початку беатифікаційного процесу є актуальність справи, тобто духовна користь, яку винесення до хвали вівтаря принесе в еклезіяльній спільноті.  Бо йдеться про апостольський ефект беатифікації і канонізації і також про вплив прикладу життя Слуги Божого на життя вірних.

Через беатифікацію і канонізацію Церква і надалі пропонує  вірним нові взірці святості, які допомагають інтерпретувати послання Євангелії Ісуса Христа в різноманітних обставинах життя. Блаженні і  святі своїм новим стилем християнського життя показують, що окреслена форма життя і діяльності дає можливість прямувати до високої міри звичайного християнського життя.  Тому також, чим більше послання Слуги Божого впливає на сучасний світ, чим більше побуджує вірних до наслідування свого прикладу, тим більшою є слава його святості, тим більше він є кандидатом до беатифікації і канонізації.

Блаженні і святі не лише побуджують  вірних до інтенсивного християнського життя, але також спричиняються до посилення і зросту спільності між Церквою тріумфуючою і Церквою-паломницею. Вони є конкретним виявом живості місцевих Церков, вказують могутню присутність Ісуса Христа в плодах віри, надії і любові, складених людьми багатьох рас і стількох мов, які пішли за ним різними дорогами християнського покликання, є знаком освячуючої дії Святого Духа, мають велику силу заступництва, про що свідчать ласки і чуда, отримані вірними за їх посередництвом. Святіший Отець Іван Павло ІІ підкреслював також екуменічну роль святих мучеників, оскільки „communio sanctorum промовляє голосніше, ніж поділи ”.

Різниця між   беатифікацією і канонізацією
Щодо різниці між беатифікацією і канонізацією варто зауважити, що наявне законодавство нічого не говорить  про беатифікацію. Кодекс Канонічного Права в каноні 1403 § 1 згадує лише про канонізаційні справи, а спеціальні приписи, видані в цей період Іваном Павлом ІІ і  Конґреґацією в справах канонізації Святих, стосуються тої ж термінології.  Вважається, що одним з мотивів оминання в актуальних прописах правових понять беатифікації є те, що вона є одним з етапів канонізаційного процесу, в яких маємо справу не з двома різними справами, а швидше з двома фазами тої самої справи. Тому теж конкретні справи від початку називаються «канонізаційними справами», оскільки беатифікація стремить до канонізації. Канонізація є найстаршою формою офіційного визнання найвищою владою Церкви святості Слуги Божого.

В світі актуальної практики це означає остаточне рішення Папи , яким Слуга Божий, попередньо зарахований до грона блаженних, стає записаним до каталогу святих і якому Єпископ Риму рекомендує віддавати публічний культ в Цілій Церкві, належний святим особам. До канонізації вимагається одного чуда, отриманого за посередництвом блаженного після його беатифікації і яке затверджене згідно приписів права.

Беатифікація ж, інституція пізніша від канонізації, постала з метою розв’язання пасторальних потреб  місцевих Церков в сфері культу святих.  Вона означає рішення Папи про дозвіл на публічний культ Слуги Божого, обмежений якоюсь країною, містом, регіоном, єпархією, інститутом богопосвяченого життя чи певних літургічних діянь (наприклад, відправляння Літургії або читання Літургії годин про блаженного. )

Існують Cлуги Божі, публічний культ яких не повинен накладатись на цілу Церкву, якщо їх слава і святість не має вселенського характеру, але вони можуть з користю приведені як зразки життя і приклади чеснот для деяких еклезіальних спільнот чи деяких груп вірних. Власне таку ціль має беатифікація. Ця інституція відрізняється від беатифікації тим, що не наказує, а лише дозволяє публічний локальний культ і не є папським дефінітивним  актом, оскільки є відкритою на можливу канонізацію і є одночасно обов’язковим етапом на дорозі до канонізації. Формальними до беатифікації є ствердження героїчності чеснот або мучеництва за віру і одного доконаного чуда за заступництвом Слуги Божого після його смерті. У випадку мучеництва можна простити про диспенсу від чуда, яке вимагається для беатифікації.

Інституції беатифікації і канонізації виконують в Церкві дуже важливу пасторальну роль, оскільки вказують вірним і світові плоди ласки таїнства хрещення, розвинутої  дією Святого Духа в конкретних особах і окреслених умовах життя , свідчать про живучість локальних Церков, вказують взірці християнського життя. Святі і блаженні помагають інтерпретувати Євангеліє Ісуса Христа в різноманітних обставинах життя, а також заступаються перед Богом за Церкву-паломницю. Канонізація реалізує це завдання щодо вселенської Церкви, а беатифікація – щодо локальних Церков та інших еклезіальних спільнот.

Голосячи і вшановуючи святість вірних, винесених до хвали вівтаря, Церква віддає найвищу честь Богові. Беатифікаційний процес може розпочатись принаймні 5 років після смерті кандидата.  За рішенням Папи цей термін може бути скорочений – як було у випадку Матері Терези з Калькутти та Івана Павла ІІ.  Документацію збирають на локальному рівні  в єпархії,  до якої належав кандидат.  Далі рішення про беатифікацію передають Апостольській Столиці, де його розглядає спеціальна комісія. Необхідним є чудо. Акт беатифікації остаточно підписує папа.

За матеріалами: karol-wojtyla.org