Сьогодні 28 травня виповнюється 94 роки з дня смерті Івана Франка. Совєтський окупаційній режим і новітні горе-історики та горе-літературознавці силкуються з нього зробити антикатолика, антихристиянина, промосковського безбожника масона. Така ситуація викликає необхідність ширшої популяризації Івана Франка, як патріота і практикуючого мирянина греко-католика. Тому пропонуємо нашим читачам проповідь Високопреосвященного владики Кир Ігоря Возняка Архиєпископа Львівського про Франка, яку Його Високопреосвященство виголосив ще у 2006 році Божому з нагоди 150 літнього ювілею Франка.
В час ювілейних торжеств 150-річчя від дня народження Івана Франка українська і світова спільнота прагнули достойно оцінити його життя і діяльність. В особі Франка маємо Великого Українця, патріота, демократа, гуманіста і християнина. Християнина, який не приховував своєї віри перед сучасниками, був практикуючим мирянином. В його домі перед іконою Пресвятої Богородиці горіла лампадка.. Читаємо в спогадах, що в «одній кімнаті Франкового дому висів образ Богоматері, обвішаний вишиваними рушниками, перед ним стояла лямпадка» (спогади Франкового племінника Василя, сина Онуфрія).
Відразу на початку хочеться сказати, що поети, письменники, композитори, художники, артисти, скульптори й інші особи, що зв’язані з мистецтвом, у широкому розумінні цього слова, часто по-своєму реагують на різні події, бачать їх інакше як інші, навіть, що відноситься до Бога, Церкви, релігії, не хочу казати про політику або щось інше. Чому? Тому що їхня душа наділена особливим даром відчуття і багато з них моментально реагують на це, що вони чують, бачать чи про щось довідуються. Це не завжди, обов’язково є їхні переконання, але швидка реакція на певну подію, котру вони бажали б бачити у кращому світлі і у них відразу виливається це на папір як певні твори. Часто, такі особи вільно піддаються правильному осудові, наприклад, Церкви і приймають її праведне вчення… Так зі мною у 70-тих роках ділився бл. пам’яті отець Яворський Степан, котрий послуговував у владики Йосафата Коциловського, як секретар. Раніше, цей праведний священик був два рази осуджений радянською владою за активну приналежність до греко-католицької Церкви…
У книзі Вихід знаходимо звернення Мойсея до Господа після того, як євреї спорудили собі «бога із золота»: «Ой, коли б ти простив їхній гріх! А ні, то викресли мене з твоєї книги, що ти написав» (Вих. 32,32). Ці слова не означають бунту Мойсея проти Бога ані ставлення умов, чи нарікання на Господа, але його уболівання за свій народ, котрий він так любив.
Хори Онуфріївського монастиря і крилоси храмів поселень, які під час вакацій відвідував письменник, пам’ятають його милозвучний спів під час Божественних Літургій. Каменяр любив співати разом з дяками або стояти у церкві поміж місцевих ґаздів. Очевидці довго споминали як поява Франка в храмі викликала велике враження місцевого населення. „Зараз першої неділі той ославлений атеїст явився в церкві, зайняв місце поміж господарями, а коли почалася Служба Божа, підійшов до крилоса і співав разом з дяками… Поява Франка і проф. Грушевського в церкві викликувала велике враження на населення, яке вимальовувалося на його лицях та ще з більшою пошаною відносилися мої парафіяни до них за те, що не стидалися зайняти своїх місць у церкві між господарями, і так, стоячи поровень з ними під час Служби Божої…” («Спомини про Івана Франка», Львів, 1926, ст. 68).
В його творах Бог, релігія і віра займають поважне місце. Отці греко-католицької Церкви, які добре знали Івана Франка, не бачили в ньому ворога віри і релігії, а скоріше їх захисника. В нашім народі вкоренився здоровий погляд на особу, творчість і діяльність Івана Франка, як свідомого і наполегливого борця. Франка шанували не тільки деякі священики, його приятелі та ті, що високо цінили його літературні твори. Шанував Франка і Великий Митрополит Андрей Шептицький, який „не тільки прийшов особисто віддати поклін Франкові на його ювілей в 1913 році у Великому театрі у Львові, але він під оплески присутніх впровадив його під руку на почесне місце” (слова д-ра Івана Німчука, їх наводить Богданна Мончак у статті про Митрополита Андрея Шептицького в „Шляху Перемоги”, ч. 17, 24 квітня 1966).
Наш великий попередник Слуга Божий, Митрополит Андрей Шептицький, який знав Івана Франка особисто, як і його творчий доробок, уже з відстані часу (у грудні 1926 року) відзначив: «В творчості Івана Франка атеїзм, матеріалізм займає тільки незначне спорадичне місце, а головне місце займають …. національні і патріотичні теми». Підкреслюючи енциклопедичність Франкового мислення, наявність у творчій спадщині творів атеїстичного і матеріалістичного спрямування, Митрополит Андрей зумів побачити їх марну силу і пророче зауважив, що «Іван Франко остане в будучності пам’ятний лише, як поет націоналіст-патріот» (лист Митрополита Андрея Шептицького до єпископа Костянтина Богачевського, Львів, 21 грудня 1926 р.).
Зрештою українська спільнота віддавна шанувала і шанує Івана Франка, як національного, патріотичного письменника, а не як атеїста і матеріаліста. Ще в першій половині XX століття радикальний атеїзм і матеріалізм франкового типу почав вигасати і відійшов у минуле. В Галичині ширився антирелігійний більшовицький рух, який за словами Митрополита Андрея Шептицького вчився атеїзму не від гуманіста Франка, але від комуністів у Росії і в Україні.
І. Франко, як член Радикальної партії, в книжечці „Радикали і релігія” в 1898 р. писав: „Радикали ніколи не виступали і не виступають ані проти віри в Бога, ні проти жадної основи правдивої релігійности… Ми твердо переконані, що розум і освіта не суперечні релігії і правдивій релігійности, але противно, мусять бути їх головною основою. Темний і дурний чоловік не може бути правдиво релігійним” (Наводимо за В. Дорошенком. Великий Каменяр, 38).
В окремих творах Івана Франка відчутні антиклерикальні мотиви. У них бачимо не тільки і не стільки ворожості до Церкви, її інституцій чи духовенства, скільки справедливої і влучної критики історичних упущень і помилок в сфері політики, культури, освіти. Він, особливо був налаштований до оцінок „східної політики” Апостольського Престолу (мав свій погляд), імперської політики Російської держави і церкви, москвофільства та інертності частини галицького духовенства. Від своїх упущень і помилок Вселенське і українське християнство не тікає, не відгороджується, а визнає їх, щоб не допустити чогось подібного в сучасну епоху і в майбутньому. Такі, як Іван Франко не ятрили старі рани Церкви і Божого Народу, не загортали їх в лахміття показного благочестя, а спонукали Ієрархію шукати шляхів оздоровлення церковного, суспільного і національного організму.
Отець Волянський стверджує, що Франко виступав проти тих, які хотіли захитати віру в народі. „При полемічній дебаті про віру, Франко не забирав слова, а коли полеміка заходила до точки кипіння, тоді сказав: «Лишім ми віру нашому народові, бо то є ще один амальґам, який його держить» («Спомини про Івана Франка», Львів, 1926, ст. 69).
Дехто бачить тільки ті Франкові твори, в яких поет вірив в соціялізм свого власного авторства та гадав, що наука буде провідником життя людей, а віра й релігія зникнуть як непотрібні. Інші стараються бачити тільки того Франка, який був приятелем священиків, співав із дяками в церкві та в своїх творах вихваляв священиків-героїв. Сьогодні, поділяю точку зору Великого Митрополита Андрея Шептицького, що Франко – аристократ духу української нації, його сила й іспит зрілості.
Як архіпастир землі, на якій жив, творив, діяв і спочив у Бозі геній України, прагну , щоб духовенство навчило народ шанувати Івана Франка як Борця, Патріота, Українця, а не як ворога релігії, Церкви і Бога. Шануймо його як незламного Каменяра, який мостив дорогу правді: «Духа, що тіло рве до бою, рве за Поступ, Щастя й Долю». Він закликав кволих ще тоді інтелектом і духом українців, що «пора для України жить». Доцільно звернути особливу увагу на те, що ціла плеяда українських священиків, які особисто знали Франка, одностайно відзначають його релігійність. Його класичне визначення релігії вартує зайняти поважне місце в підручниках і посібниках релігієзнавства. В статті «Радикали і релігія» він писав: «Релігією називається не тільки віра в якісь надземні, вищі істоти, обдаровані вищою силою, ніж люди; не тільки віра в те, що і в людях є часть тої найвищої істоти (душа) і, що люди повинні своїм життям і своїми учинками наближуватися до тої істоти. До релігії належить також чуття, любов до тої вищої істоти і до інших людей, любов до добра і справедливості, а вкінці також добра воля, постанова жити й самому так , щоб наближувати себе й інших до тої вищої істоти. Отсі три складники конечні для поняття релігії. Віра без любові і без сильної волі, що показується в ділах, не чинить ще релігійного чоловіка. Так само, самі вчинки без віри в вищу справедливість і без любові до тої справедливості, і до інших людей чинять чоловіка фарисеєм, але ще не правдиво релігійним чоловіком».
Перед переходом у вічність, Іван Франко зізнався, що у нього була своя дорога до Бога. Можемо сказати, що ця дорога була тернистою, звивистою, повною сумнівів, вагань протестів і революційного пориву. Однак, поет ніколи не впадав у безодню вульгарного атеїзму. Він удостоївся церковного похорону. Митрополит Андрей Шептицький тоді перебував у російському засланні. При першій можливості, одразу після звільнення з тюремного ув’язнення, в стольному Києві відслужив заупокійне Богослужіння за душу спочилого.
Офіційні інституції нашої Церкви ніколи не накладали церковної кари, заборони чи анафеми на І. Франка і на його твори ні при його житті, ні посмертно. Хіба що отець Гавриїл Костельник різко осуджував покійного уже мислителя й це, можливо, все із-за заздрості до його таланту та любові до нього у народі. Іван Франко і Митрополит Андрей Шептицький, як два великих генії українців не були антагоністами, а скоріше диспутантами з проблем соціології, економіки, філософії, історії, культури і мистецтва, духовності українського та інших народів. Тепер можемо констатувати, що переможцем у дискусії час визнав Великого Митрополита, віддаючи належне і Великому Каменяреві. Хотілося б повернути добре ім’я Івана Франка, спотворене радянським літературознавством і компартійною ідеологією .
Разом з цим відкидаємо закиди нинішніх псевдо радикалів, які здіймають галас, про якусь канонізацію Івана Франка Українською Греко-Католицькою Церквою .
У цей ювілейний час й надалі хай буде пошановане ім’я Великого Українця Івана Франка в сонмі Подвижників, Героїв і Патріотів української землі і української нації, як борця за Свободу та Волю народу.
Знаємо, що Франків катехит о.Торонський в Дрогобичі неприхильно ставився до учня Франка, але той в гімназії був глибоко релігійний. В 1874 році він написав вірш «Моя пісня», в другій частині цієї поезії говорить молодий поет про себе:
Та вдяка й слава тобі, Боже,
Бо мудра воленька твоя,
Нещастя жадне не спроможе,
Щоб нарікав на тебе я.
У вир життя мене ти кинув,
Та серце жаром запалив,
І, мов на квітку ту, краплину
Роси небесної спустив.
Треба признати також, що у Франка стрічаємо тоді твори з проти релігійною тенденцією. До них зараховують прихильники Франкового атеїзму сонет «Сикстинська Мадонна» з 1881 р. Але потрібно теж, брати до уваги три сонети під заголовком «Легенда про Пилата» з 1889 р., де поет, згідно з християнськими легендами, малює гірку долю Пилата, «який правду чисту в руки ката віддав».
І. Я. Франко приятелював із о. Олексієм Волянським. І в 1941-му році приїхали були представники Академії Наук із Києва в Соколівку до цього священика, щоб «записати його спомини про Франка», – як про це пише Володимира Ценко. «Було це літом і я була приявна при цій розмові. Дідуньо (це значить о. О. Волянський – заувага Луки Луціва) розказав їм, що не вірить в атеїзм Франка, бо приїхавши до Криворівні, Франко щонеділі був у церкві й співав з дяками на крилосї..». Розуміється, що по такому вступі, представники Академії попрощались, бо спогади дідуня були «їм не на руку”» («Америка», число 131, з 9-го липня 1966).
Тут ані не вибілюється Франка, ані не осуджується його, але вияснюється його релігійну поставу.. Хочеться змалювати його духовну постань такою, якою вона в дійсності була і для того мені прийшлося використати певні критичні матеріали, передані проф. Рудницьким Леонідом, за що йому дуже дякую. Як бачимо, важко на основі Франкових творів назвати поета атеїстом… Але не легко назвати Франка віруючим. Варто, також, зауважити, що геній часто користувався релігійною тематикою, візьмімо серед багатьох до уваги, хоч би поему «Мойсей». А це, мабуть, означає його небайдужість до Бога і Церкви. Доцільно навести цитату із відповіді І. Франка на запитання Зоні Моджейовської-Гончар: «Чи то правда, пане докторе, що ви, як люди кажуть, не вірите в Бога?» – «Ой, люди, люди, ви мене не розумієте і це найбільше болить» – відповів Франко. Ця розмова відбулася 1916 року, при кінці життя письменника.
Бажаю закінчити останньою строфою поезії «Якби ти знав, як много важить слово», де Франко закликає йти слідами «Того, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих» – Христа. Ось ця строфа:
Якби ти знав! Та це знання предавнє;
Відчути треба, серцем зрозуміть.
Що темне для ума, для серця ясне й явне…
І іншим би тобі вказався світ.
Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги
Була б несхитна, ясна путь твоя.
Як той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих,
Так ти б мовляв до всіх плачучих,
скорбних, вбогих:
«Не бійтеся! Це я!»
Кир Ігор Возняк, Архиєпископ Львівський
Залишити відповідь