Проповідь
Високопреосвященішого Владики Ігоря,
Архиєпископа Львівського

Успення Пресвятої Богородиці

Апостол: Флп 2,5-11
Євангеліє: Лк 10,38-42; 11,27-28

Послухаймо слів, що їх написав святий Іван Богослов у своєму Одкровенні, котрі з певністю можна віднести до Пречистої Діви Марії: “І знамення велике видно було на небі – жінка, одягнена в сонце, і місяць під стопами її, а на голові її вінець із дванадцяти зірок… І дракон стоїть перед жінкою, яка має родити, щоб, коли народить, дитя її пожерти. І народила сина-мужа, що має пасти всі народи жезлом залізним; і вознесено дитя її до Бога та престола його” (Од 12,1; 12,4-5 ).

Кожен і кожна завдаємо якихось прикрощів, терпінь і страждань одне одному в цьому житті. Ми часто вбиваємо одні одних – думкою, словом і вчинками. Приносимо духовну смерть собі та іншим. Кожна особа внаслідок гріха прародичів успадкувала смерть. Лише Богородиці, котру називаємо в наших літургійних та богословських книгах пренепорочною, не торкнулася жодна гріховна пляма. Яких чудових епітетів вживає наш Кобзар, аби прославити Божу Дівицю у своїй поемі “Марія”: “Пресвітлий раю; Святая сило всіх святих, Пренепорочная, благая! Пречистая; Достойнопітая; Всеблагая; Благоуханний зельний крине!” Такі слова – це велике свідчення любові, прив’язання та прославлення Марії, що чинили й продовжують чинити люди. Пресвята Богородиця була тою, яка прийняла до свого лона Боже Слово і привела на світ Другу Особу Божу – Спасителя, що відкупив нас від гріхів, а вона – благодаттю його Божества – була збережена від усякого гріха. Вона – це та жінка, що “одягнена у сонце і місяць під стопами її”, що не образила Господа найменшим порушенням Його волі. Вона приносить мир, спокій, вчить лагідності, тому що була завжди слухняна й вірна Богові в малих і відповідальних речах. Місяць – це щось змінне, що з’являється або зникає на небокраї, а вона була незмінна в Божій любові, тому місяць під її ногами.

Адам і Єва, спокусившись, послухали змія, прийняли у своє серце бунт проти Бога і через цей гріх стали глухими до Його тихого, ніжного голосу – почали лякатися Господа. Подібно й ми часто радо слухаємо голосу світу, голосу пристрастей, підшіптування злого духа, всякого роду інших голосів – і слух наш притуплюється на голос Божої волі. Таку руїну приніс до людей гріх перших наших прародичів, котрих обдурив злий дух, який так чинить і з нами. Однак не вдалося йому жодної миті порушити Божого спокою Пресвятої Діви Марії. Вона чітко і ясно сприймала голос Творця, зберігала слова Божі у своєму серці й покірно виконувала Його завдання. Марія з молодих літ прагнула виконувати Божу волю, була залюблена в це, непохитно довіряла безмежній Божій мудрості. Хоч багато чого не розуміла, але покладала надію на Бога, тому стала “благодатною та благословенною між жінками”. Нічого не читаємо в Євангелії про спокуси її від злого, але після того, як людина порушила заповідь у раю, Господь так промовив до змія: “Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою, і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися вп’ястися йому у п’яту” (Бут. 3, 15). Отже, вона перемагала злого духа так, як вогонь перемагає комах, що наближаються до нього, пояснює святий Бернард. А кінцеву перемогу над ворогом-дияволом довершив Ісус Христос, Син Марії і Син Божий, – на хресті. Тому вже від початку християнських часів свято Успення Пресвятої Богородиці знаходить підтримку в Отців Церкви та в інших церковних письменників, що писали про її смерть як про сон. І до цього часу не тільки наш народ, але всі вірні святої Церкви збираються навколо Богородиці на свято Успення, як колись апостоли зібралися під час відходу її душі в небесний світ. Зберімося й ми навколо неї та прославляймо її нашими устами, як це чинив святий Іван Золотоустий, і називаймо її: “Матір’ю – тому що вона народила Того, хто хотів бути народженим; рабинею – тому що слід признати її людську природу, проповідуючи про даровану їй благодать; хмариною – тому що від Святого Духа зачала Того, кого безпристрасно народила; весільною світлицею – тому що в ній перебував Бог Слово, як у весільній світлиці; кивотом – тому що не закон вона носила, а поміщала в собі Законодавця. Тому скажемо їй “благословенна ти між жінками”, ти одна зцілила печаль Єви…, одна принесла ціну для спасіння світу, тобі одній була довірена дорогоцінна перлина… одна народила Еммануїла, як він сам дозволив” (св. їв. Золотоустий, том 8, “Про святу Діву”).

Аби заохотити людей до любові та прославлення Божої Матері, свята Тереза від Дитятка Ісуса стверджувала, що Богородиця не мала Пресвятої Діви, котру вона могла б любити. Вона не мала того щастя, котре дано нам (пор. “Невыразимая нежность”). Дякуймо Господові за час та дар життя, в котрому можемо свідчити велику шану Пресвятій Богородиці як прекрасному творові Пресвятої Тройці. Просімо Марію Діву, аби навчила нас зростати в любові до Бога та до ближнього, щоб навчила нас не тільки прощати, як вона простила тим, хто розпинав її Сина, а й любити ворогів, як цього вчив Ісус Христос, а Його Мати зберігала це у своєму серці – виконувала. Довіряймо їй наше спасіння та щоденні потреби так, як мале дитятко довіряється обіймам своєї матері. Заносімо наші сердечні молитви до неї з великою простотою і надією на допомогу. Пам’ятаймо прибігати до неї у спокусах, бо вона стерла голову змія. Оспівуймо її Успіння словами Вечірні: “Величне твоє Успіння, пресвята Діво чиста, прославляє безліч ангелів на небі і рід людський на землі. Бо ти – Матір Творця всіх, Христа Бога. Тому благаємо: Не переставай його умоляти за нас, що на тебе по Бозі поклали надію, Богородице, всехвальна і пречиста” (Стихири на стиховні).

Нехай свято Успення пригадає нам, що наша зустріч з Богом близька! Хай це свято наповнить нас радістю та довір’ям, просімо, щоб Пресвята Богоматір допомогла нам гідно приготуватися до переходу від земного життя до небесного! Радіймо, що ця Діва, наша Мати, допомагає нам у нашому освяченні та спасінні! Дякуймо їй та прославляймо її щоденно нашими серцями та устами!

Храм Успення Пресвятої Богородиці, м. Львів, вул. Максимовича, 28.08.2004

Слово Господнє живе та діяльне: Проповіді. – Львів: Свічадо, 2009. – 296с. сс. 291-293