Проповідь
Високопреосвященішого Владики Ігоря,
Архиєпископа Львівського

Сьома Неділя після Зіслання Святого Духа

Апостол: Рм 13, 1-7
Євангеліє: Mт 9, 27-35

Воскреснувши з мертвих і вознісшись на небо, Ісус не залишив нас одних назавжди, Він є близько, завжди поряд, проходить повз нас і дає нам можливість, як і двом сліпцям, кричати: “Помилуй нас, сину Давидів!” (Мт 9,276). Він залишив нам своє живе і діяльне слово, котре здатне діяти в нашому житті, коли ми здатні вірити, як ці сліпці. “…Моє слово, що виходить у мене з уст, не повертається до мене порожнім, але чинить те, що я хочу, довершує те, за чим я його вислав” (Іс 55,11). Так говорить до нас Господь через уста пророка Ісаї, а все, що Він говорить, виконується і діє поміж нас. У наших проханнях до Господа, у спілкуванні з Ним важливо не нав’язувати Йому своїх планів і волі, а прийняти Його волю. Когось Він оздоровляє, а когось – ні. Так, Господь здатний творити чуда в нашому житті, коли вони духовно не зашкодять людині, а будуть прийняті для нашого спасіння, “…ті ж, що на Господа вповають, відновлюють сили, немов орел, здіймають крила, біжать, не знають утоми, ідуть уперед, не знемагають” (Іс 40,31).

Святий апостол і євангелист Матей описує про Ісусове чудо оздоровлення двох сліпців та німого. Тілесна хвороба швидко відступила від цих осіб, тому що вони вірили в Божу поміч і бажали зміни фізичного стану здоров’я. Інколи людині чомусь тяжко відчинити своє серце надію Бога, натомість Господові дуже легко зцілити тілесні недуги людини. Господь бажає лікувати нас передусім духовно, а також і наше тіло, при тому просить нас, щоб ми ходили перед Ним вірою і не грішили. Бо хто грішить, той лежить у гріхах і не може ходити духовно перед Богом. Слово Боже, котре ми приймаємо до своєї душі та серця, здатне змінити нас, наше життя, нашу поведінку, серце й душу. Потрібно вірити в це й просити Господа, щоб змінив нас, але цього треба бажати щиро й не боятися втрати улюблених, дуже часто шкідливих звичок. Святий апостол Павло пише, щоб ми прийняли “один одного, як Христос прийняв нас у Божу славу” (пop. Рм 15, 7), тобто щоб наше життя перетворилося на взаємне зростання в любові.

Ми забуваємо про вічність серед бігу життя, а Господь ніколи про нас не забуває, тому й виникає між Ним і нами непорозуміння. Існує цікава статистика, що сліпі, які в чудесний спосіб чи внаслідок лікарського втручання стають зрячими, дуже часто чинять самогубство, тому що не можуть сприйняти цього світу і себе в ньому. Сліпими вони мали свій образ про себе і про світ, а коли починали бачити все таким, яким воно є насправді, – їм було трудно це сприйняти. Господь приходить, аби показати нам правду про цей світ і про себе. Він не приховує дійсності, а дає силу сприйняти її такою, якою вона є.

У дітей чиста душа, і батьки дуже часто роблять помилку, приховуючи від дитини дійсність, виховуючи її у своєму окремому світі, де вона є центром усього, принцесою чи принцом, де виконуються будь-які забаганки. Дитина стає егоїстичною і коли потрапляє у світ (для прикладу, у дитячий садочок), а її характер вже до певної міри сформований, очікує від інших дітей і дорослих, що будуть їй служити так само, як їй служать вдома. Дитині важко це пережити, настає певного роду криза, дитина не знаходить спільної мови з іншими людьми, вона не здатна жити поза своїм світом. Тому Господь знову й знову приходить, щоб відкрити нам очі на правду, щоб зцілювати, змінювати нас, скеровувати на ту дорогу, що веде до миру, до внутрішнього спокою.

Як не дивно дорослі люди у своїй поведінці дуже часто бувають схожими до дітей, не бажаючи бачити свого ближнього, не вміючи адекватно відповісти на волю люблячого Небесного Отця. Однак євангельська розповідь про сліпців демонструє нам, що навіть у найбільш критичних ситуаціях життя нам потрібно набратися сміливості та з глибини серця закликати “Помилуй нас, сину Давидів!”, і Спаситель неодмінно визволить нас із наших обмежень та клопотів.

Слово Господнє живе та діяльне: Проповіді. – Львів: Свічадо, 2009. – 296с. сс.26-27.