П’ята Неділя Великого Посту

Апостол: Євр 9, 11-14 
Євангеліє: Мр 10, 32-45

Упродовж Великого посту свята Церква старається утверджува­ти в нас віру в Божество Ісуса — Сина Божого. Пояснює нам науку Христа, закликаючи до покаяння та вказуючи на те, що без покаяння неможливо увійти до Царства Божого. Ми всі — грішні й потребуємо покаяння.

Ми вже пройшли більшу частину Великого посту. Постараймося зробити добрий іспит сумління: як ми використали цей час? Поду­маймо, як скористалися з Божих дарів, які Він посилає в час Велико­го посту, і як взагалі виглядає наше покаяння і повернення до Бога? Люди часто відкладають сповідь на останні дні Великого посту. Чому? Адже сповідь — це усвідомлення своїх провин, це — жаль, що своїми вчинками ображаємо Господа; визнання гріхів та постанова більше не грішити і змінити спосіб життя. Чи, можливо, сповідь — це лише визнання провин і відсутність добрих змін у житті? Вправ­ляння в доброму християнському житті вимагає часу, і це слід робити постійно, щоб набути відповідних навичок і діяти з Божою ласкою. Святий Василій Великий пише: “Хто каже, що покаявся в гріхах, той мусить не тільки жалувати за те, у чому прогрішив, а й принести гід­ні плоди покаяння” (св. В. Великий, “Про досконалість у чернечому житті”). У часі Великого посту роздуми про муки і смерть Христа допомагають нам змінити наше життя на краще. Великий піст — це найсприятливіший час для поправи, бо Господь у цей час посилає особливі ласки.

Євангельський епізод п’ятої неділі Великого посту говорить нам про те, що люди дуже часто дивляться на світ виключно по-своєму. Вони багато дбають про земні речі і справи, але занедбують працювати над спасінням душі, що є найважливішим у житті. Ми молимося до Бога й переважно просимо про матеріальні речі, які часто нам не потрібні для спасіння, а інколи навіть стають перешкодою на цій дорозі. Ми не задоволені тим, що Бог не вислуховує наших молитов хоч часто молимося щиро, зі сльозами на очах. Але й батьки не дають малим дітям усіх речей, яких вони просять, бо можуть завдати їм шкоди. Ми не розуміємо доріг Божих, бо вони — не наші дороги (пор. Іс 55, 8).

Апостоли, які ходили з Ісусом, бачили Його чуда, були свідками його життя, слухали Його науки про царство Боже, але не повністю розуміли науку Ісуса. Учення Господнє вимагає іншого способу мислення. Науку про царство Боже апостоли сприймали в земному розумінні і просили Ісуса про особливе місце в цьому царстві. Яків та Іван — найближчі учні Ісуса — просили, щоб Ісус виконав їхню просьбу, яка полягала в тому, щоб один із них сидів праворуч, а другий — ліворуч у Його царстві. Це обурило інших апостолів. Прохання братів було не тільки нерозумним, а й недоречним. Вони висловили цю просьбу тоді, коли Ісус разом з апостолами йшов до Єрусалиму і говорив їм про свої муки. Апостолам, як найближчим приятелям, Ісус розповів, що Він буде виданий первосвященикам та книжникам і засудять Його на смерть, видадуть поганам і насміхатимуться з Нього, вб’ють, а Він на третій день воскресне (пор. Мр 10, 33-34).

Серце та душа Спасителя були переповнені гіркотою терпінь, які Він мав випити аж до дна. Ісус думав і про наслідки, які принесуть людям Його терпіння та смерть. Господь із сумом подивився на синів Заведея і сказав: “Не знаєте, чого просите”. І пояснив: щоб увійти у Царство Боже, спочатку треба випити чашу терпінь. Пояснює це не тільки братам та апостолам, а й також і всім людям, хто прагне бути спасенним.

Творець повчає, що в земному царстві князі верховодять народами і їх пригнічують. Хто хоче стати великим у небі, на землі має стати всім слугою. Цього треба вчитися постійно на практиці та служити іншим без нарікань. А хто хоче бути першим, має стати рабом усіх. А раб — це людина, що не претендує ні на що. Нічого свого не має, від усіх залежний і радіє тим, що на його служіння хтось зверне якусь увагу. У сьогоднішній час трудно знайти когось, що бажав би бути останнім. Усі бажають бути першими, про останнє місце ніхто не мріє. Тому Христова наука не подобається багатьом; людина має свої плани і вважає їх кращими за Господні. Ісус вказує на свій при­клад, що Він прийшов не на те, щоб Йому служили, лише щоб слу­жити й віддати своє життя як викуп за багатьох. А щодо місця, яке вони хочуть займати в царстві Божому, то Ісус не може цього обіця­ти навіть найближчим своїм приятелям, бо це місце залежить від призначення Отця. Замислимося над тим, що учні мали найкращого вчителя — Бога, а були надзвичайно кволі в духовному житті: то пер­ших місць просили, то заявляли про готовність померти з Христом (пор. Мр 14, 31), то мечем вдаряли (пор. Мр 14, 47). Не прислуховувалися до слів Всевишнього, бо були закохані в себе й у свої постанови та прагнення. Можливо, і до нас Ісус повторює: “Не знаєте, чого просите”.

Святе Письмо закликає нас, аби ми непохитно вірили в слова Ісуса, котрий сказав: “Не турбуйтеся вашим життям, що вам їсти та що пити; ні тілом вашим у що одягнутись… Про все те побиваються погани. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне. Шу­кайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам до­кладеться” (Мт 6, 25; 32-33).

Пам’ятаймо, що все земне минає, і коли навіть щось нам нале­жить, то на дуже короткий період часу, щоб ми лише покористували­ся цією річчю. Але речі не є метою нашого життя. Настане призна­чений час, і ми залишимо всі земні речі, а з нами залишаться тільки набуті духовні якості, з якими і станемо перед Богом. Лише через них зможемо отримати спасіння, дароване нам Христом. Думаймо над цим, поки час, поки живемо на землі, бо по смерті часу немає — там вічність.

Собор Св. Юрія, м. Львів, 09.04.2006