Лазарева Субота

Апостол: Євр 12,28-13,8
Євангеліє: Йо 11,1-45

Субота перед Квітною неділею в церковному календарі назива­ється Лазаревою, тому що в особливий спосіб пов’язана з чоловіком на ім’я Лазар. Ми чуємо чудову історію про життя трьох осіб – двох сестер та їхнього брата Лазаря, а також про Ісуса Христа, котрий лю­бив цю родину і, мабуть, час від часу, йдучи по дорозі, відвідував їх. Звідки це припускаємо? Можемо сміло твердити, що з тексту свято­го Івана-євангелиста, бо написано, що Він їх любив, а значить, спіл­кувався з ними. Також ці особи в міру можливості приходили послу­хати Ісуса, коли він навчав недалеко від їхнього місця проживання. Сталося – Лазар тяжко захворів, і сестри послали посланців до Спасителя, а не до лікаря, щоб допоміг їхньому братові. Не так близько, на той час, був він від них; Христос не поспішав, аби відразу прийти на їхнє прохання, бо, як Бог, знав, що Лазар помре і Він во­скресить його. У Господа немає несподіванок або не знаних наперед історій. Поки прийшов Христос, Лазар помер, і не тільки помер, а вже четвертий день лежав у гробі. До Витанії, де мешкала згадана родина, прийшов Син Божий, щоб довершити чуда воскресіння та показати владу над померлими. Тут важливо й те, що згадано назву міста: слово Витанія означає “дім миру”, а дім миру, як пише Св. Іван Золотоустий, значить – справжній дім Господа, в котрому ми, його мешканці, прикликаємо Його як Володаря (пор.: св. Ів. Золотоустий, “Про Марту, Марію і Лазаря, і пророка Іллю”). Ці троє мешканців Витанії дуже були позв’язані із Сином Божим, любили Його, а Він любив їх. Святе Письмо згадує про Марію, котра зі своєї щедрості, любові та прив’язання до Спасителя вилила на Його голову миро й намастила ним Його тіло. Такий вчинок засвідчує велику любов та готовість на все заради цієї особи, їй нічого було жаліти для Ісуса, вона горіла одним бажанням – прислужитися Йому чим-небудь, щоб у такий спосіб виявити Йому свою любов. Надзвичайне порівняння робить святий Іван Золотустий, навчаючи так: “Марія зображає Церкву: не може збідніти миро Церкви; Марта зображає синагогу: мало віруюча і любителька земних благ; Лазар носить берло воскре­сіння…” (там само). Захоплюймося простим і мирним життям цієї родини і наслідуймо його. Тут не згадано нічого про їхніх батьків, мабуть, їх уже не було на світі, але виходить, що вони добре виховали своїх дітей, котрі жили разом, годилися між собою й підтримували добру і праведну дружбу з Ісусом Христом. Спаситель не хоча залишити їх у горі, коли сестри звертаються до Нього, просячи про здоров’я для брата. Він дивиться ще далі, знає, що воскресить його. Довідуємося, що сестри обізнані із вченням про загальне воскресіння тіл, яке відбудеться при кінці світу, – про це вони кажуть Ісусові Христові, коли Він прийшов, а брат лежав у гробі. Вони з довір’ям і жалем звертаються до Сина Божого і шкодують: коли б Він прибув раніше, то брат не помер би, а тепер уже все втрачено. Але втрачено лише для людини – Творець не керується людськими міркуваннями, Він перед тим сповістив апостолам, що Лазар заснув, говорячи про його смерть, а сестер запевняє, що їхній брат воскресне Його силою. Вони, натомість, думають про воскресіння в останній день. Він, аби запевнити сестер, говорить сильніше, називаючи себе “воскресінням та життям”. Хто живе з Богом, хто живе в Ньому, той не вмирає ніко­ли. Господь навчає, щоб вірити в Нього, бо хто має таку віру, очевидно, помирає лише тілом, а душа не вмирає, вона перебуває з Богом, і створена для безсмертя.

Хоча Христос говорив про воскресіння й апостолам, і сестрам, і навколишнім, вони цього не сприйняли, згадували про Його чуда повернення зору сліпому, але спромогтися на більше не могли. Ісус зустрівся з Мартою, а потім з Марією, бачив їх заплаканих та розжалоблених і, зворушений співчуттям, сам заплакав. Плакав не тому, щоб давати приклад плачу за померлими, а плакав радше над недовірою ближчих і дальших, що оточували його. Ісус плакав також і над тими, хто впродовж віків не вірить у воскресіння тіл та вічне життя, до котрого спрямована кожна людина згідно з Божою волею”… призначено людям раз умерти, потім же суд…” (Євр 9, 27) – навчає Писання. А з багатьох місць Святого Письма, навіть із тексту про воскресіння Лазаря, чуємо слова Другої Особи Божої про те, що Він – “воскресіння і життя”, а не смерть. Отже, Христос не дає місця смерті, бо говорить про життя, а коли згадує про смерть, то це має означати життя без Бога, поза Ним, у стані вічного покарання (пор. Мт 25,46).

Спаситель своїм голосом викликав померлого Лазаря із гробу, помолившися, – не тому, що не міг воскресити його без молитви, а на прохання Марти, котра просила його про молитву до Небесного Отця. Також Христос своїм вчинком навчає нас, аби перед виконан­ням Божої волі ми приступали до молитви, прикликали на поміч Всевишнього. Цього акту воскресіння ми не приписуємо молитві, бо після молитви Лазар не вийшов з гробу, але коли Господь закликав до нього могутнім голосом: “Лазарю, вийди сюди!” (Йо 11,43), – тільки тоді той вийшов, обмотаний полотном по руках, ногах та обличчі, ще й зав’язаний хусткою по голові. Не став перешкодою сумнів Мар­ти, що вже чути неприємний запах від розкладання тіла померлого, не завадила також невіра інших у Його могутність воскрешати по­мерлих. Він – Бог – сказав померлому вийти з гробу, і його дух, повернувшись у тіло, виводить померлого на світло. Пригадуємо, що Ісусові вистачило торкнутися нар, на яких несли померлого сина вдови із Наїн та сказати юнакові, аби встав, – і померлий відразу по­слухався його, ожив і залишив ложе для мерців (пор. Лк 7, 14-15). І хоч насміхалися з Христа присутні в домі Яіра, начальника сина­гоги, коли померла його дочка, а Спаситель сказав, що дівча спить, – Він взяв її за руку, закликав, щоб дівчина встала, і вона мов зі сну прокинулася та стала ходити (пор. Мр 5, 42). Так діє Бог, для Нього смерть – ніби для нас сон, бо Він дає життя, Він вдихає Духа та чинить людину живою душею (пор. Бут 2, 7). Хворій на кровотечу вистачило доторкнутися Ісусової одежі – і вмить припинилася її хвороба (пор. Мт 9,21; Мр 5,27; Лк 8,44). Коли читаємо про апостолів, Хрис­тових учнів, то бачимо, що Господь давав їм таку силу, що їхня тінь оздоровляла недужих і виганяла нечистих духів (пор. Ді 5, 15-16). Ось яка сила тіні праведників та їхньої віри, що своїм словом закли­кали померлих. Апостол Петро мовив: “Тавито, встань!” (Ді 9,40) -і мертва розплющила очі й ожила. Ось сила Творця, котрій нічого не може стати на перешкоді!

Історія із Лазарем має додати нам віри в майбутнє життя, але пам’ятаймо, що не мертвець вийшов із гробу на слова Спасителя і був звільнений від полотняних пов’язок. Перед тим відкотили ка­мінь від гробу, де лежав Лазар, і вже було чути неприємний запах трупа, але все раптом змінилося: вистачило Христові сказати сло­во – і мертвий ожив, був неприємним трупом, а став живою та від­новленою людиною. Це історія нашого життя, історія кожної люди­ни, коли вона стає мерцем для Бога, накривається каменем-гріхом, зав’язується у провини-пов’язки, опускається до глибокого, темного, духовного гробу і завмирає для вічного та щасливого життя. Скільки ж то таких трупів тиняється по землі? Мільйони, а може, і мільярди? Страшно подумати. Скільки таких живих трупів у нашому Львові, у нашій Україні? – Багато. Колись у містах Содомі та Гоморі Господь не знайшов п’ятдесятьох праведників, мало того, Авраам просив помилувати місто, дійшовши до десяти, а з міста вийшли тільки Лот, і його жінка та дві дочки – решта загинули від сірчаного дощу. У часи Св. Івана Золотоустого запитали його про число спасенних у місті Антіохії, і він назвав число сто, а в його часи мешканців Антіохії було двісті тисяч… Не можемо легковажити своїм спасінням. Нам треба ревно, щоденно дбати про освячення і спасіння нашої душі. Час минає швидко. Вічність не за горами. Прийде несподівано, як злодій, ні коли будемо духовно неприготовані, щоб стати представниками вічності, – де опинимося?

Дбаймо, дорогі брати й сестри, про своє спасіння особисто, тому що про нього не подбає ніхто. Христос нам дарує його, а ми можемо його взяти за умови чистого серця та чистої душі. А ходити чистими приємно, нечистота примушує соромитися. Тож користаймо, поки нашого життя сьогодні, адже завтра не наше, невідоме і може стати фатальним, коли почуємо голос: “Не знаю вас, звідкіля ви” (Лк 13, 25). Стараймося прикликати Бога, знати Його життя та Його спа­сенні заповіді, приготовані для нас. Хто знає Бога за життя на землі й живе з Ним у єдності, той пізнає Його у вічності й почує слова признання: “Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщи­ну Царство…” (Мт 25, 34). Бажаю всім почути прихильні та спасенні: слова Христа, котрий уже тепер скеровує їх до нас. Приходьмо до нього вже тепер і берімо пропоноване Царство, бо воно посеред нас.

Собор Св. Юрія, м. Львів, 31.03.2007.