Проповідь
Високопреосвященішого Владики Ігоря,
Архиєпископа Львівського

Двадцять П’ята Неділя після Зіслання Святого Духа

Апостол: Еф 4, 1-6
Євангеліє: Лк 10, 25-37

Багато разів у Святому Письмі знаходимо свідчення, котре говорить про потребу любити Бога. Про це говорить Старий Завіт, цих же багатьох пригадувань не замовчує й текст Нового Завіту. На цій любові до Творця базується любов до ближніх. Вони взаємопов’язані, бо неможливо любити ближнього, а не любити Бога і любити Бога, а не любити ближнього. “З того виявляються діти Божі й діти дияволові: кожен, хто не чинить справедливости, не є від Бога, а й той, хто не любить брата свого” (І Йо , 3, 10). Отож, дуже легко пізнати наше ставлення до себе та до ближнього: коли я несправедливо чиню, коли в мене неправда в устах та ще й не люблю брата свого, відповідно і моє ставлення до Бога не є щире. Тоді варто сказати собі, що не від Бога я. Що означає оте “не від Бога той”, хто живе неправдою та ненавидить ближнього? Якщо хтось когось не любить, той відкидає його, тому що така наша природа: любити або ні. Коли хтось нам байдужий, значить, ми такої особи не любимо. Що злого зробили священик та левіт, котрі пройшли мимо покаліченої та залишеної розбійниками людини? Здається, що нічого злого: залишили лежати поранену людину. А що доброго зробили, коли пройшли мимо людини, котра потребувала їхньої допомоги? – Теж, видається, нічого: не простягнули руки допомоги. У протилежному світлі Спаситель говорить про самарянина, яких (самарян), як відомо, не любили юдеї, однак ця людина допомогла напівмертвому чоловікові. Тому й Христос каже законовчителеві наслідувати цього доброго чужинця.

Чому маємо любити Бога? – Тому що Він наш Творець. У Святій Книзі читаємо, що після сотворения неба та землі “Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою істотою” (Бут 2, 7). Також Господь дав плідність людині та наказав їй наповнювати землю й підпорядковувати її собі, тобто гідно використовувати її ресурси. Отже, наше тіло – завжди земний порох. І людина творить неживі предмети, а душу в кожне людське тіло вдихає Всевишній. Ми не збираємося доводити про невмирущість людської душі, вірю – це буде зайве. Але для прикладу пригадаймо відповідь Христа садукеям, які не вірили у воскресіння: “А про мертвих – що вони воскреснуть – хіба ви не читали…, як ото Бог сказав..: Я – Бог Авраама, Бог Ісаака й Бог Якова! Він Бог не мертвих, а живих” (Мр 12, 26-27). Господь створив нас не для смерті, а для життя. А тимчасова смерть тіла – це двері, щоб увійти у вічне життя. Він наш Володар і тому має право до нас. Він – Любов, бажає добра для кожної особи. Господь – Любов, не вміє чинити зла. Зло сталося з вільного вибору людини. А Всевишній створив людину, близьку собі, як читаємо у Святому Письмі: “Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу і нехай панує над рибою, птаством, над усякими дикими звірами” (пор. Бут 1, 26). Слово “сотворімо” означає раду Отця, Сина та Святого Духа і вказує на важливість цього твору, тобто людини. До цього часу, коли Господь творив небо, землю та живі істоти, – говорив: “Нехай зберуться, нехай будуть,… закишать…” (йор. Бут 1, 3-24), а тут зміна у виразі, тому що Творець все приготував для людини і тоді покликав її, щоб вона в Його ім’я керувала на землі та панувала над усіма Божими творами. Господь її довірив людині все, щоб мудро управляла та користала з Його дару. У словах Всевишнього відчувається честь, котру Господь дарує людині, ставлячи її паном-владикою над усім створеним. Відносно того, що означає “на образ та подобу”, – святий Іван Золотоустий навчає, що тим вказується не на незмінність сутності, а на подібність у пануванні; а “на подобу” означає: бути покірним і тихим і по мож­ливості уподібнюватися до Бога в доброчесності…” (св. Ів. Золотоустий, “Вісім слів на кн. Буття”, Слово 3, ч. 1). І справді, людина панувала над усіма живими творами на землі, навіть хижими звірами: усі приходили до Адама, і він давав їм назву, не боявся їх, не втікав від них, навіть його жінка сміливо говорила до змія й не боялася його. “Це – знак панування”, – згадує святий отець. А коли людина не послухала Господа, то втратила частково владу над звірами, загубила ту честь, яку мала до гріхопадіння (пор. св. Ів. Золотоустий, там само). До падіння у гріх всі звірі тремтіли перед людиною, а після гріха деякі зі звірів отримали можливість навіть нападати на людей та розправлятися з ними. “Поки людина мала відвагу до Бога, до цього часу була страшна для звірів, а після падіння в гріх стала боятися останніх” (св. Ів. Золотоустий, там само). Хоча, з іншого боку, Господь залишив людині страх для її ж добра. Коли б людина нічого не боялася, то до якого ступеня зла вона дійшла б? Це дуже очевидно у світі, в котрому ми живемо. “Якщо й тепер люди не хочуть братися за розум, коли їм загрожує страх мук та покарання, то якими б во­ни були, якщо б не терпіли ніяких покарань за свої провини? Звідси видно, що Бог позбавив нас влади, щадячи нас та піклуючись про нас. У цьому потрібно бачити його невимовну любов до людини” (св. Ів. Золотоустий, там само, ч. 2).

Що випливає з усього того, про що ми роздумуємо? Висновок слід зробити такий: нам необхідно зростати в любові до Господа та ближніх, і тим більше тоді, коли бачимо за собою безліч провин, котрим ми підлягали впродовж нашого життя. Це озвучив сам Спаситель у домі фарисея Симона, коли той запросив його на гостину, куди також увійшла непрошена жінка-грішниця. Вона сіла в ногах Ісуса, гірко плакала, обмивала Йому слізьми ноги, обтирала своїм волоссям. Симон критикував жінку у своєму серці за її гріхи, а Христос промовив: “Прощаються її гріхи численні, бо багато полюбила” (Лк 7, 47). І ми йдімо за натхненням небесного Владики й чинімо діла любові до наших ближніх, щоб гідно відповідати даному нам образу та Божій подобі.

Собор Св. Юрія, м.Львів, 03.12.2006.

Слово Господнє живе та діяльне: Проповіді. – Львів: Свічадо, 2009. – 296с.