Проповідь
Високопреосвященішого Владики Ігоря,
Архиєпископа Львівського

Двадцять Перша Неділя після Зіслання Святого Духа

Апостол: Гл 2,16-20
Євангеліє: Лк 8,5-15

З року в рік приходимо в 21-у неділю до церкви й чуємо уривок з Євангелія про зерно, кинуте в землю з надією на врожай. Ісус Христос розповів таку притчу, аби спонукати людей задумуватися над своїм життям. Пізніше, коли учні запитували Його, що б воно могло означати, Він пояснював їм про слово Боже, що приходить до людини, і скільки перешкод має воно в людині, поки вона відважиться правдиво по-християнському або, іншими словами, так, щоб це зерно приносило добрий плід життя. Слово Боже приходить до людини в різний спосіб: через слухання, читання, внутрішнє натхнення, бачення, висновки із різних обставин життя… Воно приходить не тільки в церкві чи на молитві, але всюди, де перебуває людина. Дуже цікаво й важливо те, що людина усвідомлює потребу жити добрим християнським життям, усвідомлює також, що за байдуже та грішне життя доведеться строго відповідати перед Богом. Однак люди часто легковажать собі те, що чують, і з тривогою, а більшою мірою із приглушуванням сумління кидаються у вир грішного життя, щоб шукати задоволення пристрастей і тимчасової насолоди. Ісус пояснював учням, що диявол дуже піклується про те, щоб слово Господнє зробити неплідним. Окрім того, також непостійність людини у своїх переконаннях, спокуси, клопоти, багатства, життєві розкоші душать слово, аби воно не принесло жодного плоду в людині. Чомусь інколи так стається що ми ходимо до церкви, вважаємо себе віруючими людьми, але не можемо покінчити, наприклад, з тяжкими гріхами, вертаємося до них, любимо їх і так марнуємо наше життя, зранюючи ними нашу душу. Маємо надію, що Спаситель прийме нашу сповідь. Хоча маємо берегтися, щоб у ній не бракувало правдивого жалю, щоб ми не призвичаїлися до гріха і, призвичаївшись до нього, не визнавали його на святій сповіді без жодного жалю, подібно, як Юда безплідно віддав срібняки назад первосвященикам (пop. Мт 27, 3). Чому віддав гроші? – Тому що його мучило сумління. Не пішли йому на користь гроші, не використав він їх у житті, а повісився від свого грішного діла. Придивімося уважно до свого життя і перевірмо себе, чи й ми не приліпилися до якоїсь пристрасті. Адже Юда не хотів схаменутися, коли Господь багато разів попереджував його. “Звичайно, заслуговує на похвалу те, що він признався, кинув срібняки і не злякався юдеїв; але що сам на себе натягнув петлю, – це гріх непростимий, це діло злого демона. Диявол відтягнув його від покаяння, щоби воно стало для нього зовсім некорисним” (св. Ів. Золот., Бесіда 85 на Матея, п. 2).

У кожну особу, що чинить тяжкий гріх, подібно, як у Юду, входить диявол; зауважмо, що він ввійшов уже тоді, коли той задумав видати Спасителя первосвященикам (пop. Лк 22, 3-4). З іншого боку, Юда був постійно з Христом, слухав Його науки, бачив чуда, котрі чинив Ісус, – словом, зерно Божої науки щедро сіялося на життєве поле його особи, падало в серце та душу учня, але любов до грошей не давала зрости цьому божественному слову. Навіть всемогутній Господь, поважаючи вибір людини, не робить нічого, коли людина не бажає жити, не хоче прийняти Його дарів і примножувати їх. Ісус Христос знав серце Юди, знав, що він задумує зло, бо намагався напоумити його. Наприклад, звертаючись до учнів, промовив: “Хіба я не вибрав вас дванадцятьох? Та один же з вас – диявол!” (Йо 6, 70). Тут може видатися, що Творець безсилий. – Ні! Не безсилий, а довготерпеливий і милосердний, очікує грішників, “щоб покаялись і навернулися до Бога та й чинили діла, достойні покаяння” (Ді 26, 20). Так, як зробив митник Матей, – усе багатство своє залишив і пішов слідом за Христом.

Правдою є те, що наші серця різні: подібні до різних видів ґрунтів у притчі про сіяча. І “добрий ґрунт”, приносячи великі плоди, ніколи не хизується цими плодами, бо вони належать Богові. Бог сіє постійно, багато й щедро кидає духовні зерна, нікого не обминаючи. Зерно, яке впало між тернину, це – люди, що надають перевагу життєвим клопотам та люблять “гучні справи”. Шум і постійні турботи йдуть попереду них, вони бояться тиші, тому що в тиші можуть побачити і відчути власну порожнечу. Такі бояться залишитися сам на сам з Богом, тому що бояться побачити себе в правдивому світлі. Вони нібито й не відкидають Бога, але у власній душі виростили тернину пустих та непотрібних клопотів, котра заглушує зростання Божого зерна, і воно, хоч і впало в серце, не дало плоду. Такі люди можуть казати, що вірять в Бога або що Бог є, але вони “настільки зайняті”, що не мають часу на Нього, хоч завжди мають час на перегляд телевізійного серіалу, на довгі пусті розмови тощо.

Ґрунт затоптаної дороги видається твердим. Це – людина, що пережила серйозні негаразди в житті. Але якщо цей ґрунт полити “водою Божої благодаті”, він здатний прийняти зерно Божого слова і навіть виростити його. Це означає, що хоч наше життя було пооране гріховними скибами, навіть дуже глибокими, коли ми вирішили покаятися і каємося, – Господь прощає все, забуває про історію нашого чорного життя.

Багато людей сприймають віру в Бога як щось поверхневе, побудоване на емоціях. Сприймаючи Бога тільки на чуттєвому рівні, ми не даємо Йому можливості пронизати наше серце любов’ю, тому воно стає каменем. Холодним каменем, не здатним палати любов’ю і дарувати любов. І навіть якщо зовнішньо Господь нас доторкнеться, однак найменша трудність висушить зерно Його любові та відверне нас від Нього. Байдужість, сухість і твердість стануть нашою основою – зерно не зросте між камінням. Мусимо вже тепер задуматися над своїм духовним станом і не боятися виявити свої недоліки. Що швидше ми схаменемося, то меншою буде можливість закам’яніти нашому серцю.

Творець не бажає від нас якоїсь одної частини, але хоче володіти всією нашою особою. А ми, зі свого боку, не маємо вагатися, чи йти за Богом, чи ні – цього не можна відкладати на пізніше. Не зволікаймо. Господь не очікує, щоб ми прийшли до нього святими. Всевишній бажає, щоб ми були бездоганними і своєю благодаттю допомагає зрости до цієї досконалості. Ми потрібні Йому такими, якими є, і Він приймає і любить нас. І справді, тільки Він здатний перемінити нас, якщо отримає нашу згоду, – не боронімо Йому здійснити цих перемін. Відганяймо страх. Бог готує людину до переміни життя. Щоб не зламати її, Він робить це м’яко, плавно, поступово. Будуть і терпіння, але “…щоб для Бога жити: я – розп’ятий з Христом”, – говорить апостол Павло (Гл 2, 19). Тож будьмо рішучими у виборі Бога й уникаймо зла, бо всі ми покликані бути добрим та родючим ґрунтом.

Храм Вознесіння ГНІХ, м.Львів, 05.11.2006.

Слово Господнє живе та діяльне: Проповіді. – Львів: Свічадо, 2009. – 296с.