Проповідь
Високопреосвященного Владики Ігоря,
Архиєпископа Львівського

Благовіщення Пресвятої Богородиці

Апостол: Євр 2,11-18
Євангеліє: Лк 1, 24-38

Свято Благовіщення є не лише днем Марії із Назарету, що була вибрана на Матір Божого Сина, це свято всього людського роду. У раю, де Господь Бог помістив перших людей, спільнота, що складала­ся з двох осіб, збунтувалася проти Бога. І Господь вивів їх звідти, аби вони не грішили там до безконечності, і призначив їм термін жит­тя на землі, що його перериває смерть. Перша жінка не послухала Господа Бога – послухала диявола, що прикинувся добродієм, а на­справді підступно обдурив Єву – кинув у її серце отруту недовіри до Бога. І вона не тільки сама згрішила, а й переконала першого меш­канця раю, що Господь для них не такий щирий, є хтось, хто бажає їм більшого добра, – диявол. Люди захотіли бути як Бог і довідатися про добро і зло, а тим часом втратили добро і, навпаки, прийняли зло до своїх сердець як свою долю. Були приятелями Бога, а стали його недругами-бунтарями. Слухняність, що була їм добром, змінилася на неслухняність, що стала злом у їхньому житті. А очі їм відкрили­ся так, що пізнали свою наготу, тобто зрозуміли, що втратили Божі дари. До цього часу Адам розмовляв із Господом, а тепер став утікати та ховатися від Нього. Бажав бути рівним Богові, але страх, що ввій­шов у нього через гріх, показав, що він тепер грішник і ворог Бога, котрий втратив свій попередній привілей. Господь бажав йому добра, попередив Адама, як він мав поводитися, аби не втратити раю, а той повірив ворогові-дияволові, що заздрив йому, послухав свого проти­вника і в такий спосіб прирік себе на смерть. Любов до Бога, котру мав раніше, змінилася на страх і недовіру, на втечу від Творця. Коли не грішив, радо розмовляв із Господом, а як згрішив, став ховатися від Нього, боявся Його, не бажав чути голосу Бога. Як сильно зміню­ється людина, коли вона погоджується з голосом ворога-диявола.

Однак Господь і тоді не перестав любити перших людей, мабуть, очікував на їхнє покаяння і перепрошення, а вони виправдовувалися й перекладали провину одне на одного: Адам – на Єву, а ця, своєю чергою, – на змія. І замість райського життя змушені були прийня­ти трудне життя: земля родила терня і будяки, жінка прийняла болі вагітності, пристрасті стали виявлятися і тягнути людину у свій бік, а на прожиття відтепер треба було заробляти важкою працею. Отже, найгірше, що зробили перші люди, – це не каялися, не благали Гос­пода про прощення – можливо, усе вирішилося б по-іншому, але вони не спромоглися, покаявшись, визнати свою вину. Господь Бог сам шукав способу, аби допомогти їм, після того як погрозив лука­вому змієві і першим людям. Відразу в раю пообіцяв прихід таємни­чої жінки, котра зі своїм потомством буде воювати проти злого духа і розчавить голову дияволові, що буде намагатися “ввіп’ястися йому в п’яту” (Бут 3, 15).

Народ очікував приходу обіцяної жінки-діви, що зачне в утробі і породить сина Еммануїла (пор. Іс 7, 14). Пречиста Діва Марія, свято котрої – Благовіщення – відзначаємо, також знала про це і з нетер­пінням бажала того часу, щоб у ньому здійснився Завіт, сповіщений Господом. Вона з радістю хотіла б служити такій діві – і сталося, що прийшов ангел Гавриїл до неї та сповістив їй, що це вона ця ви­брана Діва. Його вітання для неї було дивне й неочікуване: “Радуй­ся, благодатна, Господь з тобою! Благословенна ти між жінками” (Лк 1, 28). Ця блага, благородна новина, благодатна вістка для Пре­святої Діви, що знаменує прихід Спасителя і спасіння, стала назвою чудового свята і Благовіщення. Це день приходу Спасителя до лю­дей, конкретно до лона Марії. Це початок нової ери в історії людства: Бог понизився до рівня людини, аби вирятувати її від неволі дияво­ла і дарувати їй вічне щастя та вічне спасіння. “Колись Адам бажав стати Богом і ним не став. Людиною стає Бог, щоб Адама обожнити” (Утреня Благовіщення). Господь Бог не покинув людину в її нещасті, а прийшов до неї, аби народитися з неї і перейти всі фази людського життя. Отже, кожна фаза людського життя цінна – починаючи від зачаття, переходячи всі випробовування життя та закінчуючи пере­ходом до вічності. Так благословило Боже Провидіння, що людина має початок і кінець життя на землі, але вона житиме вічно у другому світі, бо Христос прийшов “дарувати життя вічне” (Йо 17, 2). Пре­чиста Діва Марія після короткого обдумування, коли до неї прийшов архангел Гавриїл, зробила рішучий крок – погодилася стати Матір’ю Божого Сина. Вона, напевно, була свідома своїх майбутніх пережи­вань і випробувань, але була свідома також потреби спасіння люд­ського роду, котре мав довершити Божий Син. Він, що прийшов до її лона, після смерті залишився у пресвятій тайні Євхаристії, аби при­ходити до нашого серця та оздоровлювати наші душі.

Христос не тільки заповідав, аби ми любили одне одного (пор. Йо 15,12), – Він горить великим бажанням (Лк 22,15), щоб ми при­чащалися Його Тіла і Крові (пор. Мт 26, 26-28; Мр 14, 22-23). Це Його заповіт для нас. Щоб жити з Христом, правдивим Богом, і жити Ним, треба погодитися, подібно, як Марія, стати Його слу­гами, пізнавати й виконувати Його волю. Захоплюймося Матір’ю Божою і дякуймо їй, бо вона погодилася стати Матір’ю Бога, водночас прирекла себе на погорду та пониження, бо всі Його терпін­ня були також її терпіннями. Христос пропонує себе, щоб ми прийма­ли Його до нашого серця, але без нашої готовості Він не може цього здійснити.

Як часто ми приймаємо Ісуса до свого серця під скромними вида­ми хліба й вина? З якими почуттями готуємо себе до такої важливої хвилини? Які перепрошення і подяки висловлюємо Богові Отцеві за дар Марії для людського роду, а ще більше за Божого Сина, ко­трий дарував нам спасіння ціною свого життя?! Це Він – Син Бога живого – дає нам себе як Тіло і Кров, щоб нам жити й не загинути! Третього не існує: будемо спасенні або відкинені від Бога.

Отож це день, коли вибір Пресвятої Богородиці, її “так”, став спа­сенним для всього людського роду. Намагаймося і ми у своєму що­денному житті сказати “так” Божій волі – і цим своїм вчинком змо­жемо освятити себе та навколишній світ.

с. Махнівці,
07.04.2005

Слово Господнє живе та діяльне: Проповіді. – Львів: Свічадо, 2009. – 296 с. сс.273-275