Остаточне формування молитви, яку ми називаємо Святою Вервичкою, відбулося в XV ст. Дехто думає, що таку назву вигадали в Середньовіччі, але Вервичка – це назва не вервиці як предмета, на якому моляться, а самої молитви.

Ця молитва живе й сьогодні, так як і Марія завжди залишається нашою Матір'ю та Матір'ю Ісуса. Світ знеохотився до молитви, бо люди сьогодні не раз ставляться до Вервички як до розігрівання вчорашньої страви, тоді як це молитва не середньовічна, а позачасова. Вона заспокоює глибинні потреби нашого серця.

Чверть століття тому цікаву монографію, присвячену молитві на вервиці в інших релігіях, видав відомий дослідник В. Кірфель. Він показав її поширення в ісламі та християнських Церквах Сходу. Ми придивляємося одне до одного, релігія до релігії, від "ікони" до "образу" і навпаки. Дехто каже, що в християнство Вервичка прийшла з індуїзму або ісламу. Вервиця не завжди була марійною молитвою, звичною для нас сьогодні.

Повторювання певної молитви на матеріальному предметі, який у різних віросповіданнях та культурах називають то вервицею, то розарієм або чотками, є важливим етапом у розвитку кожної релігії. В Ісламі відмовляли вервицю, більше подібну до літанії. Вона складалася з 99 вузлів (вервів) або камінчиків, зв'язаних ниткою чи ланцюжком. Ланцюжок ділився на три частини. Це служило для повторення 99 імен Єдиного Бога, а соте ім'я – найкрасивіше і невимовне, – як учить іслам, досі не відоме жодній людині.

Схожу молитву мали католицькі християни Сходу. Наприклад, копти досі використовують шнурок, що складається з 41 або 81 верва чи камінця для "Ісусової молитви": "Господи, помилуй нас, грішних". Так вони моляться після читання Псалмів або уривка з Євангелія. Сама техніка молитви має контемпляційний характер: це спосіб оглядання Бога, доторкання Його серцем.

Таке завдання виконує також православна молитва на вервиці, якою моляться на горі Афон. Вона складається з сотні вервів, на яких рахується кількість щоденних поклонів, а разом з ними промовляється відповідна молитва. Це сприяє зануренню в Богові подібно до того, як дрібка солі розчиняється у воді. Ілюстрацією до православної молитви є малюнок двох найвідоміших ченців Печерської Лаври – святих Антонія і Феодосія, котрі на вервиці зі ста вервів разом з Богородицею заносять до Бога Ісусову молитву.

У російських ченців знаходимо "комбологіон" – чотки, які служать для відраховування молитов, занесених через посередництво Богородиці: "Господи Ісусе Христе, помилуй нас, грішних". Цю молитву поєднують з контрольованим диханням. Згідно з давньою технікою "ісихастів", Богом треба наповнюватись також у тілесний спосіб.

У буддистів вервиця допомагає в зосередженні під час медитації. На Цейлоні та в Бірмі буддисти повторюють на кожному зі 108 вервів тільки три слова: Будда, Дхарма, Сангха. Закінчуючи молитися, буддист промовляє на центральному верві три слова, з яких видно, що саме є метою цієї медитації: (все є) проминаюче, страждаюче, нереальне. Молитва буддиста веде його до того, що надприродне в його релігії.

Кірфель розповідає також, як використовують вервицю в Японії, Китаї, Тибеті, Кореї, Цейлоні, Індії. На вервиці можна як відмовляти молитву, так і "нанизувати" пісню або лиш одне слово. Наприклад, буддисти Китаю проказують 108 разів: "Нескінченний Будда". В таких молитвах часто повторюється якесь магічне слово або формула незрозумілого, таємничого змісту. В них метою є саме повторювання.

Вервиця – один зі способів молитви, подібний до літанії, єктенії, псалму або візантійського акафісту. Усталені формули зменшують наплив вражень та почуттів, таким чином полегшуючи духовне зосередження і споглядання.

У християнстві повторювана молитва виходить з перших "пустинь" та монаших середовищ. Свідчення про це знаходимо у Созомена, який писав про пустельника Павла з Фів (234-347). Той використовував камінці, щоб рахувати молитви. Старався відмовляти 300 разів "Отче наш" і стільки камінчиків клав на коліна. Після кожної молитви відкладав їх.

Вже у VI ст. шнурочок з камінчиками використовували в молитвах бенедиктинці, а в першій половині IX століття, за Папи Леона IV, вірні відігнали "сарацинів" (сектантів) від Риму, молячись 50 разів "Отче наш". Але це ще не був наш Розарій, марійна молитва, – хоча, безперечно, вірні молилися разом з Пречистою Дівою.

Початок католицької марійної молитви пов'язаний з ІХ ст., а поширилась вона аж у ХІІІ ст. У XV ст. марійна молитва складалася з двох частин: Ангельського привітання (Лк 1, 28) і слів святої Єлизавети (Лк 1, 42). Закінчувалась вона словами: "І благословенний плід лона Твого – Ісус Христос. Амінь."

У XV і XVI ст., у часи "чорної чуми" та інших напастей, християни почали молити Марію про заступництво та добру смерть. У другій половині XVII ст. молитва "Радуйся, Маріє" була затверджена такою, як ми її сьогодні знаємо. 150 "Радуйся" замінювали неписьменним читання 150 Псалмів.

Розвиток Вервички пов'язаний з виникненням домініканського та францисканського орденів. Щоб протистояти альбігойцям (катарам) та вальденсам, єресі яких розбивали Церкву Христову, святі мужі молитви Домінік і Франциск просили Небо про допомогу. Святому Домініку Марія звеліла: "Скажи Моїм слугам, щоб проголошували правдиве Євангеліє і молились на Розарії, а тоді єретики навернуться й настане оживлення віри серед вірних". Синод у Кьольні 1475 року проголосив Марію Царицею Святої Вервички.

Перемогою над турками під Лепанто 7 жовтня 1571 р. християни завдячують Діві Марії та молитві на Вервичці. Папа Пій V (1566-1572) установив свято з нагоди цієї перемоги. Інші наступники святого Петра, такі як Григорій ХІІІ (XIV ст.), Климент XI (XVI ст.), Пій X (XVIII ст.) розповсюджували цю марійну молитву, а в 1878-1903 рр. папа Лев XIII найбільше з усіх попередніх Римських первосвящеників шукав опіки у Марії через Вервичку та заохочував до цього вірних.

Отож і ми стараймося щоденно, разом з Марією, випрошувати мир для всього світу й навернення тих, за кого помер Ісус Христос. " Вервичка – це найкоротший шлях до Бога, тому що Марія є найкращим провідником на Дорозі, Яку звуть Ісус, і знає Його найкраще" (Іван Павло ІІ).

З історії Вервички

Хто сьогодні не знає молитву на Вервичці? Всі, від малого до великого, перед Службою Божою чи після неї чемно відмовляють десяточки "Богородице Діво…", переплітаючи їх Господньою молитвою. Коричневі, білі, чорні, блакитні, кістяні й перламутрові, пластмасові й дерев'яні зернята вервиць перебирають пальці. Звершується коло молитви; похитується на своїй, осібній нитці хрестик. Звична картина. Найчастіше подибувану Вервичку: коло з п'яти десяточків, медальйон, хрестик. Та чи завжди розарій був саме таким? Адже сталося стільки змін з ХІІІ ст., коли св. Домінік отримав його з рук Діви Марії. Навіть з XV ст., коли 15 таємниць Вервички були затверджені офіційно…

У XV ст. розарії "для чоловіків" були зовсім інакшими, ніж "жіночі". До середньовічного строю католик звичайно чіпляв короткого шнурка з десятьма вузлами й китицею на кінці. Такий варіант "молитовної десятки", "децимки", був найпоширенішим. Менш популярним був шнур з десятьма колечками, які по черзі надівали на п'ять пальців руки. Таким способом можна було безперервно відмовити всі 150 " Богородице Діво…".

Вервичка для жінок була замкненим колом, поділеним на десятки (як сучасний), з тією різницею, що ми використовуємо п'ять десятків, молячись зазвичай однією частиною таємниць Вервички, а середньовічні жінки носили на поясі Вервичку з 150 бусин – на всі 15 таємниць.

Запроваджений у побут, розарій зазнав впливу світського, споживацького ставлення. Якщо люди, багаті духовно, мали до цієї молитви величезний пієтет і трепетну ніжність (у св. Терези Авільської Вервичка була із висушених пелюсток троянди, а в домініканському монастирі св. Сабіни в Римі зберігають розарій із сухих потемнілих помаранчів, зірваних з дерева, яке, за легендою, посадив у монастирському дворі сам св. Домінік), то в мирян пошанування розарію перетворилося на хизування багатством цього світу, великим майном: то вже були разки із перлів, коштовного каміння, вироби з золота, оздоблені діамантами… Вервичку підносили молодятам на весілля як дорогоцінний подарунок, записували у спадок, і спадок без запису про розарій міг вважатися просто бідним, а то людина діставала у спадок саму лише Вервичку з дорогоцінних каменів. Святі тих часів мали великі побоювання, що молитва відокремиться від самої вервиці і стане лише блискучою прикрасою, такою собі оздобою знатних красунь.

З чого тільки не робили Вервичку у світі! Паризькі гравці, порвавши зі згубною пристрастю, виготовляли їх з гральних костей. Спеціальний заклад "Paternostermacher" спеціалізувався на Вервичках з коралів (які, за повір'ям, приносять щастя) та оливкового дерева, бо ж оливка згадується у Святому Письмі. Для дітей найчастіше замовляли Вервички з білої кістки. У дорослих вони могли бути зі срібла, золота, рубінів, смарагдів, агату, гірського кришталю та високо цінованого бурштину (янтаря), що потрапляв на європейські ринки купецькими шляхами з Балтики. Багато які були справжніми витворами мистецтва. Наприклад, Генріх VIII до зустрічі з Анною Болейн і розриву з Римом дуже шанував марійні молебні. Він носив на поясі шнурок-десятку, де на першому зерні було мініатюрно вирізьблено текст григоріанської Меси.

Трохи згодом стало модою різьблення на більших камінцях портретів своїх коханих дружин або чоловіків з одного боку, та черепа на зворотному боці як нагадування тому, хто носить Вервичку, що все земне є марнотою і минає швидко. Популярним був також напис "Memento mori" (Пам'ятай, що помреш).

Мода на Вервичку минула з настанням Реформації. Настали часи, коли за належність до Католицької Церкви можна було зазнати переслідувань або й смерті. Дорогоцінні вервиці відійшли в минуле. За часів переслідувань католики згадали про персні мальтійських рицарів: широке кільце з жолобками або зернятками для десятка " Богородице Діво..", до яких додавалося ще два зернятка або хрест – для "Отче наш" і "Слава Отцю". Тож відомі нам сьогодні маленькі персні-вервички мають мальтійське походження. Рицарі вживали їх для молитви під час походів і воєн; ми ж носимо їх заради їхньої зручності.

Джерело: http://www.sdbua.net