Які існують показники ефективної благодійної діяльності, чи може церква бути рушієм доброчинності та волонтерства? Наскільки важливі цінності у здійснені допомоги іншим? На всі ці питання спробував відповісти керівник Бюро Української Греко-Католицької Церкви для зв’язків з органами державної влади о.Роман Небожук.
– Отче, чи можна стверджувати, що сьогодні Церква є одним із основних благодійників в країні?
Основна місія церкви не благодійництво, а проповідування Євангелія Небесного Царства, благовісті про спасіння, а благодійність і милосердя – це основоположні цінності християнства. «Бо все, що зробили Ви одному з найменших оцих, те Мені ви зробили» (Євангеліє від Матвія розділ 25, вірш 40). Церква, проповідуючи про Боже милосердя, з одного боку є ініціатором благодійництва у суспільстві, а з іншого – сама є отримувачем благодійних коштів, бо живе на пожертви вірних. І, по-третє, вона сама безпосередньо займається благодійницькою діяльністю.
Так, для прикладу, минулої неділі (інтерв’ю записувалося 19 лютого. – прим. ред.) у Соборі святого Юра (у Львові. – прим. ред.) робили підсумки збірки пожертв за 2009 рік для потребуючих. Лише в цієї парафії вона сягнула близько 360 тисяч гривен – значне доповнення до «загальнонаціонального благодійного бюджету». Ці кошти були витрачені на лікування, підтримку малозабезпечених сімей, допомогу сиротинцям тощо. І подібне відбувається у кожній парафії нашої Церкви.
– Тобто Церква дає тонус благодійності?
Важко однозначно сказати, оскільки система оцінювання може бути різною. Адже ефективність не вимірюється лише сумою зібраних та витрачених коштів: скільки зібрав і скільки витратив. Тут важливо незабути про євангельський принцип, коли вдовина лепта значить більше ніж динарій багача.
Крім того благодійність проявляється по різному: на особистому рівні – співчуття, допомога; а ще це може бути – молитва, добре слово, порада, відвідування хворого у лікарні чи ув’язненого у тюрмі. Подібні види благодійності важко оцінити у числових вимірах.
ІІ Міжнародна конференція Українського форуму благодійників, в який ми беремо участь є проявом позитивної тенденції – благодійність як вид суспільної діяльності сьогодні професіоналізується. УГКЦ репрезентована саме тими організаціями, які професійно займаються благодійністю, зокрема, Карітас України.
– Отче Романе, під час роботи секції «Підзвітність у благодійності», ви порушили питання цінностей у благодійній сфері. Чи зараз не спостерігається їхній брак, коли благодійність перетворюється на самоціль?
Звичайно, існує небезпека, що через професіоналізацію благодійництва цінності відходять на другий план. Досвід Церкви свідчить, що недостатньо звертати увагу на тих людей, яким ми надаємо допомогу, але й самі благодійники потребують нашої молитовної, моральної підтримки та заохоти.
Адже не завжди наслідком нашої благодійності є людська вдячність. Дуже часто благодійники зустрічаються з неадекватною поведінкою – упередженнями, звинуваченнями, грубістю з боку тих, кому вони допомагають.
Бували випадки, коли ми зустрічали непрозору систему звітності за використані кошти з боку установ, яким надавали благодійну допомогу (наприклад, дитячі будинки). Або з конкурентною напругою, коли декілька організацій діють в одній ті ж сфері та місцевості. Тому важливо, щоб визначальним імпульсом нашої активності була цінність, яка випливає з глибини людського серця. На цій основі підтримується і розвивається наша відданість справі, поза залежністю від того, чи будеш отримувати матеріальну нагороду або моральну сатисфакцію.
– Ви зауважили, що у галузі відбувається професіоналізація діяльності. Церква виховує в людях дух волонтерства, щоб вони займалися доброчинністю не лише в рамках громади, а поширювали цей рух в інших сферах суспільного життя?
Тут я можу навести приклади діяльності організації підтримки неповноправних дітей «Віра і світло», чи співпрацю з всеукраїнським проектом щодо покращення умов в інтернатах з вадами розумового розвитку. Завдяки співпраці УГКЦ з міжнародною організацією Sosires (Нідерланди), Всеукраїнською асоціацією інвалідів та Міністерством праці та соціальної політики України, благодійною організацією «Джерело» вдалося здійснити перепідготовку персоналу, який працює в цих інтернатах, покращити умови перебування і харчування дітей, запровадити сучасні реабілітаційні програми.
– Із розвитком громадського сектору в Україні постає питання субсидіарності – делегуванні благодійним організаціям соціальних функцій. Дивлячись на Карітас та інші структури, чи можна вже сьогодні передавати деякі повноваження, сприяючи зростанню самих організацій та покращенню рівню надавання послуг?
Це двосторонній процес. Питання субсидіарності також вимагає певного рівню готовності Церкви, церковних структур, соціальних працівників щодо відповідності державним стандартам, рівню освіти, психологічної чи спеціальної медичної підготовки.
З іншого боку, принцип субсидіарності (полягає в тому, що держава делегує частину своїх зобов’язань і повноважень громадянському суспільству) змінює сам формат взаємовідносин між державою і Церквою. У проекті Концепції державно-церковних відносин ми як раз говоримо про партнерство. Це не означає, що Церква буде перебирати на себе функції держави, навпаки, вона обирає служіння суспільству. Тут ідеться, наприклад, про нашу участь у тендерах – на рівні з іншими організаціями чи державними установами, по розвитку дитячих будинків сімейного типу, старечих домів, чи реалізації окремих програми з підготовки кадрів.
Власне субсидіарність і полягає у взаємодоповнюваності. Церква буде займатися соціальною роботою у тих сферах, де вона може зробити це ефективніше, застосовуючи власні ресурси як більш гнучка структура, яка пов’язана з місцевою громадою. Там де Церква є душею місцевої громади – ефективність соціальної роботи зростає у рази. Але, однозначно, що нам треба вчитися, бо сьогодні ще не можна стверджувати, що ми і держава готові до субсидіарності.
– Але те що Карітас переміг у конкурсі «Благодійник року» фактично є свідченням суспільного визнання його діяльності…
Звичайно, нам – представникам УГКЦ – оцінювати суспільну ефективність Карітасу не дуже коректно. Але те що суспільство дало таку оцінку, це власне найвищий і є найбільш об’єктивний ступінь народного визнання. Це є свідченням виходу Карітасу на той рівень, який робить нас чильним гравцем на українському полі соціальної роботи і благодійності.
Залишити відповідь