Ігумен Іларіон (Алфєєв). ПРО ШЛЮБ І ЧЕРНЕЦТВО ч.1 “Про шлюб”

0 861

   Будучи монахом, я, звичайно, нічого не можу сказати про шлюб виходячи з власного досвіду. Те, на чому я ґрунтуюся, – досвід спілкування з дуже багатьма людьми, в тому числі сімейними парами, з якими я знайомий близько і з якими спілкувався протягом багатьох років. Церквою шлюб сприймається як таїнство, причому таїнством є не стільки вінчання, скільки сам шлюб як союз мужчини і жінки.

   Жодна релігія, жоден світогляд не відноситься до шлюбу так, як християнство, яке благословляє чудо з'єднання двох людей у єдину плоть, єдину душу і єдиний дух.

   Далеко не завжди міцність шлюбу забезпечується вінчанням. Буває, що люди вступили в церковний шлюб, над ними було звершене вінчання за всіма канонами, а шлюб не зберігся, розпався. І навпаки, можна привести безліч прикладів, коли з тих чи інших причин мужчина та жінка не вінчалися, але при цьому протягом багатьох літ жили як одне нерозривне ціле, як міцна християнська родина.

Мені здається, що існує два типи шлюбу. Перший – шлюб як таїнство, другий – шлюб як співжиття. Шлюб як таїнство – це коли двоє людей з'єднані один з одним настільки повно, глибоко і неподільно, що не мислять собі життя один без одного, коли вони дають обітницю вірності один одному не тільки на земне життя, але й на всю наступну вічність.

   Образом шлюбу як таїнства може служити доля першої в історії подружньої пари – Адама та Єви. Вони були створені для спільного існування, Господь дав їх один одному. Вони прийняли один одного як дар, у них не було вибору, не було сумнівів. Вони разом жили в раю, разом були вигнані з раю, разом починали життя на землі, разом виховували дітей, разом пережили смерть Авеля та інші скорботи, які випали на їхню долю. Вони відійшли в інший світ і разом опинилися в пеклі. На іконі „Зшестя в ад” зображений Христос, який виводить з пекла цих двох людей, які зберегли вірність один одному як в раю, так і в пеклі, як в радості, так і в скорботі, як у дні успіхів, так і в моменти падінь. Вони разом жили, разом вмерли і разом воскресли. Мова йде вже не про дві людські долі, але про одну долю двох людей, зв'язаних нерозривно, навічно.

   Таємничим є шлюб, укладений з любові, за взаємною згодою, але який виріс у щось набагато більше, ніж перша закоханість. В такому шлюбі в мужчини і жінки є рішучість переживати разом не тільки світлі, але й важкі моменти, не тільки все добре і прекрасне, але й те гірке, з чим неодмінно пов'язане земне життя.

   Часто шлюб починається зі справжньої, гарячої, щирої закоханості. Люди дають обітницю вірності один одному, перебуваючи в стані пориву, польоту, натхнення, а іноді й запалу, осліплення. Закохані спочатку бачать один в одного тільки гарне, ідеалізують один одного. Але захоплення згодом гасне, свято змінюється буднями, і тоді мужчина і жінка починають з гіркотою прозирати недоліки один одного. Багато чого з того, що раніше здавалося яскравим і прекрасним, раптом виявляється тьмяним, безбарвним, темним. Таке прозріння може наступити і через кілька місяців, і через кілька років. Якщо подружжю вдається перебороти цю кризу, пережити її разом, шлюб зберігається, якщо не вдається, шлюб дає тріщину і справа починає йти до розлучення.

   Шлюб як таїнство може відбутися тільки в тому випадку, якщо він від самого початку – і навіть ще до початку – буде відповідати тим вимогам, які пред'являє до шлюбу християнська Церква. Чому Церква встановила строгі правила, які стосуються, зокрема, взаємин між нареченим і нареченою до шлюбу? Чому існують окремо заручення і вінчання, які в давнину відбувалися в різний час, і часовий проміжок між ними становив часом декілька років? Зараз, як правило, і заручення, і вінчання відбуваються одночасно, але споконвічний зміст цих двох подій зовсім різний. Заручення свідчило, що мужчина і жінка зважилися належати один одному, що вони дали один одному обітницю вірності, тобто, по суті справи, вже одружилися, але їхній шлюб до вінчання ще не є повноцінним сімейним життям: вони, зокрема, повинні утримуватися від подружнього спілкування. Вони зустрічаються і розлучаються, і цей досвід спільного перебування і розлуки закладає той фундамент, на якому потім буде побудований міцний будинок шлюбу.

   В наш час шлюб нерідко розпадається саме тому, що в нього не було міцної основи: все було побудовано на скороминущому захопленні, коли люди, не встигши вбити в землю палі, визначити, яким повинний бути “дизайн” їхнього майбутнього будинку, відразу ж починають зводити стіни. Такий будинок неминуче виявиться побудованим на піску. Подули вітри, розлилися ріки – і він падає. Церква саме тому встановлює для мужчини і жінки підготовчий термін, щоб мужчина та жінка зуміли побудувати шлюб не тільки на жагучому статевому потязі, але на чомусь набагато більш глибокому – на щиросердечному, духовному й емоційному єднанні, на спільному бажанні віддати життя один одному.

   Таємничий шлюб укладається, якщо можна так сказати, з гарячим серцем, але на тверезу голову. Поспіх тут недоречний. Мужчина і жінка повинні мати досить часу, щоб перше захоплення, яке ризикує минути, було випробуване часом. Досвід спільного і роздільного перебування повинний дати їм відповідь на питання, чи готові вони жити разом, чи готовий кожен з них сказати: “Так, це саме та людина, з якою я можу розділити усе своє життя, якій можу віддати все, що в мене є”. Не можна укладати шлюб, якщо в однієї зі сторін залишаються хоч якісь сумніви щодо правильності вибору. Не можна йти до шлюбу, якщо десь, нехай навіть на найвіддаленішому обрії свідомості, є присутнім “третій”. Доти, поки залишається подвійність, поки залишаються сумніви і невпевненість, з висновком шлюбного союзу поспішати не можна. Якщо ж підготовчий період минув, а люди не тільки не розлюбили один одного, але, навпаки, ще міцніше прив'язалися один до одного, зріднилися, зрозуміли, що вони готові з'єднати свої долі, тоді після вінчання їхній шлюб одержує завершення, знаходить повноту через фізичну близькість.

   Існує хибна, помилкова думка – що Церква проти подружніх зносин, що вони, за вченням Церкви, повинні бути зведені до мінімуму. Деякі священики поширюють думку, видаючи її за вчення Церкви, про те, що спілкування мужчини і жінки в шлюбі допускається винятково з метою народження дітей, тобто для зачаття дитини; протягом всього іншого часу від статевих зносин треба утримуватися. Це не є навчання Церкви і ніколи таким не було. Бог не створив би людей такими, які вони є, не вклав би в мужчину і жінку потяг один до одного, якщо все це було потрібно винятково заради дітонародження. Подружня близькість має свою цінність і свій зміст, будучи невід'ємною частиною шлюбного союзу. Звичайно, Церква установлює визначені дні і періоди, коли чоловік і жінка закликаються утримуватися від шлюбного спілкування – це час Великого та іншого постів, тобто той час, який дається Церквою для того, щоб люди могли сконцентруватися на духовному житті, час аскетичного подвигу, іспиту. Звертаючись до дружин, апостол Павло говорить: “ Не ухиляйтесь одне від одного, хіба що за взаємною згодою, до часу, щоб вам віддатися молитві, а потім сходьтеся разом, щоб не спокушав вас сатана вашою нестриманістю.” (1 Кор. 7:5).

   Шлюб – це можливість для чоловіка і жінки постійно відкривати щось один в одному, заново пізнавати один одного. У цьому змісті життя в шлюбі можна порівняти з життям релігійним, з богоспілкуванням. Зовнішні форми нашого спілкування з Богом з дня на день ті самі. Ми читаємо ті самі молитви, приходимо на ту саму Літургію – усе це залишається незмінним протягом усього життя. Але при цьому, якщо ми серйозно і глибоко живемо релігійним життям, ми щораз відкриваємо в звичних словах новий і новий зміст. І Бог відкривається нам через ці молитви і богослужіння кожен раз по-іншому, по-новому. Кожна Літургія, кожна зустріч з Богом у молитві – це якесь відкриття. У богоспілкуванні немає нічого одноманітного, рутинного, буденного, повсякденного. Так і в шлюбі. У ньому чоловік і жінка, незважаючи на те, що звикають один до одного, довідаються про звички, таланти та можливості один одного, проте не перестають відкривати один одного, і їхнє спільне життя не перестає бути святом щоденного одкровення, знаходження чогось нового та прекрасного в близькій людині. Свіжість взаємного сприйняття в такому шлюбі не закінчується, не зникає. Квіти, з яких почалося спілкування закоханих у юності, не в"януть, а залишаються вічно квітучими.

   Чоловік і жінка в шлюбі покликані взаємно доповнювати один одного. Дуже важливо навчитися бачити і цінувати в іншому те, чого немає в тебе.

У шлюбі люди усвідомлюють, що, якби вони не зустрілися, вони залишалися б неповноцінними, незавершеними. Це не означає, звичайно, що шлюб є єдиною можливістю самореалізації. Є й інші шляхи. Є й шлях безшлюбності, шлях чернецтва, коли все те, чого людині не вистачає, заповнюється в ній не іншою людською особою, але Самим Богом, коли сама божественна благодать “немічних лікує і убогих наповнює”.

   Чим шлюб як співжиття відрізняється від шлюбу як таїнства? Шлюб як співжиття означає, що в якийсь момент доля звела двох людей, але між ними нема тієї спільності, тієї єдності, які необхідні для шлюбу, щоб він став таїнством. Живуть двоє – і в кожного своє життя, свої інтереси. Вони давно б розлучилися, але життєві обставини змушують їх залишатися разом, тому що, наприклад, неможливо розділити квартиру. Такий шлюб, – хоч був би й “вінчаний” чи “невінчаний”, – не має тих якостей, якими повинен володіти християнський шлюб, коли, як говорить апостол Павло, чоловік є для дружини тим самим, чим Христос для Церкви, і дружина для чоловіка тим самим, чим Церква для Христа. У такому шлюбі відсутній тісний, нерозривний взаємозв'язок, вірність, жертовна любов. Люди в такому шлюбі не переступають через свій егоїзм і, проживши разом багато років, залишаються замкнутими кожний на самому собі, а виходить, чужими один одному.

   В будь-якого шлюбу, який почався як просте співжиття, є потенціал, щоб перерости в таїнство, якщо чоловік та жінка працюють над собою, якщо вони прагнуть уподібнитися відповідно Христу і Церкві. Шлюб, який почався як співжиття, може змінитися, якщо чоловік і жінка сприймають шлюб як можливість вирости в якусь нову єдність, вийти в інший вимір, перебороти свій егоїзм і замкнутість. Дуже важливо навчитися разом переносити випробування. Не менш важливо вчитися переносити недоліки один одного. Нема людей і подружніх пар, в яких не було би недоліків. Немає родин, де все відбувалося б ідеально та гладко. Але, якщо чоловік і жінка хочуть, щоб їхній шлюб був таїнством, якщо хочуть створити справжню, повноцінну родину, вони повинні боротися з недоліками разом, сприймаючи їх не як недоліки іншої половини, але як свої власні. Дуже важливо, щоб не було й іншої крайності, коли взаємна прихильність, любов та вірність стають джерелом ревнощів, деспотизму та духовного насильства. Це трапляється, коли або чоловік, або жінка сприймає іншу половину як власність, підозрює його або її в невірності, в усьому бачить загрозу. Дуже важливо, щоб при духовній, душевній та тілесній єдності чоловік і жінка вміли не зазіхати на свободу іншого, поважати в ньому особистість, щоб кожний визнавав за іншим право на можливість мати і якесь своє життя крім того, яке протікає в сімейному колі. Ця свобода, природньо, не повинна бути свободою від шлюбних уз, від моральних норм, але вона повинна допомогти людині розкривати в шлюбі, як і в інших сторонах життя, свою індивідуальність.

   Особлива тема – діти. Коли в родині народжується перша дитина, шлюбні відносини чоловіка і жінки вступають в нову фазу: з'являється третя особа, яка, особливо в перші роки свого життя, є в повній залежності від батьків – не тільки фізичній, матеріальній, але й духовній. Все те, що відбувається з батьками і між батьками, неминуче позначається на дітях. Якщо шлюб батьків є таємничим, повноцінним християнським шлюбом, заснованим на любові і самопожертві, якщо чоловік і жінка відвідують церкву, разом моляться, з раннього віку прилучають дитину до церковного життя, до тієї благодаті, яку діти отримують несвідомо, але яка дається їм настільки ж рясно, а іноді й більш рясно, ніж дорослим, то в такій родині дитина росте в гармонії з батьками, з навколишніми, із собою самою і з Богом. Якщо ж у відносинах чоловіка і жінки існує дисгармонія, якщо їхнє спільне буття є в кращому випадку співжиттям, то дитина не може ввібрати в себе почуття єдності і єднання зі своїми батьками, тому що цього почуття нема між ними.

   Що трапляється з людьми, якщо їхній шлюб не склався? Вони або розлучаються, або продовжують жити разом в силу тих чи інших зовнішніх обставин. І тут важко сказати, що краще.

   З одного боку, звичайно, будь-яке розлучення – це трагедія. Церква не схвалює розлучення, вважаючи його явищем протиприродним, тому що якщо союз між чоловіком і жінкою укладений, то він повинен тривати і в цьому, і в майбутньому житті.

   З іншого боку, Христос говорить, що розлучення допускається через перелюб (Мт. 5:32). Бувають й інші ситуації, коли розлучення не тільки допускається, але й є бажаним. Є родини, де спільне життя перетворюється в катування, наприклад, коли чоловік чи жінка страждає алкоголізмом або наркоманією, коли в родині постійні скандали, сварки, коли чоловік б'є дружину або дітей і т.д. Я не думаю, що в цьому випадку, навіть якщо шлюб був вінчаним, Церква буде наполягати на збереженні родини.

   Бувають випадки, коли шлюб, зберігаючись “де-юре”, розпадається “де-факто”, коли чоловік і жінка живуть кожен своїм життям, зраджують один одному, але при цьому чомусь вважають, що заради дітей потрібно зберігати видимість родини, тому що, якщо вони розлучаться, діти будуть травмовані. Дійсно, розлучення батьків, як правило, стає для дітей глибокою травмою, раною, яка може не загоїтися протягом усього їхнього подальшого життя. Більше того, неповні родини – родини, в яких нема або батька, або матері – часто виступають причиною багатьох труднощів для дитини, тому що в неї відсутній досвід повноцінних і повнокровних сімейних взаємин. В справі виховання дитини в кожного з батьків різні і взаємодоповнюючі функції – щось дає дитині батько, чого не може дати мати, щось, що недоступне батькові, дає мати. Але якщо дорослі тільки роблять вид, що все в них прекрасно, тоді як насправді це не так, діти почувають фальш, причому, набагато тонше, ніж дорослі. Дітей не обдуриш. Вони, можливо, не зуміють цього раціонально пояснити, але на підсвідомому і на емоційному рівнях будуть відчувати неправду. Невідомо, що в такому випадку краще для батьків – розлучитися чи продовжувати створювати видимість родини.

   Хотів би ще раз підкреслити: для того, щоб шлюб здійснився як таїнство, необхідно строго слідувати християнським моральним засадам. Не треба думати, що якщо Церква, наприклад, рекомендує майбутнім дружинам до вінчання утримуватися від подружньої близькості, та ця вимога базується на якихось застарілих середньовічних нормах, і що, оскільки зараз молодь живе по-іншому, те все це дотримувати не обов'язково. Ці норми були встановлені не випадково. Вони перевірені протягом багатьох століть життям багатьох поколінь. У наш час багато шлюбів розпадаються, саме тому, що вони без твердої основи. Досить молодим людям відчути закоханість – і вони йдуть у ЗАГС або до вівтаря. Але через якийсь час виявляється, що вони “не зійшлися характерами”, а насправді вони просто не встигли добре взнати один одного.

   Тому, наскільки ближчими будуть чоловік і жінка, які вступили в шлюб, до тих моральних норм, які встановила Церква, наскільки строго вони будуть дотримуватися цих норм, тим більше в них шансів на те, що їхнє спільне життя в шлюбі дійсно стане тим таїнством, тим щоденним святом, яким і повинен бути християнський шлюб.

Джерело: http://www.sdbua.net

Схожі публікації

Leave a Reply