Сучасний світ – світ криз і феноменів. А передусім контрастів. Часом їх яскравість нас приголомшує, створює відчуття невпевненості в тому, що бачать наші очі й дотикають наші руки. Інакше кажучи, ми відчуваємо нестабільність.

На жаль, здається, що це окреслення і це відчуття будуть нас супроводжувати ще довго.

Але що бачить людина, яка прагне заглибитись у сучасну ситуацію світу і суспільства? Думаю, що уважний спостерігач, немов у глибині колодязя, помітить… своє відображення. Дійсно, звідки беруться кризи і нестабільність навколо? А феномени і натхнення? Хіба у видимих початків цього не стоїть завжди особа? Варто задати собі таке питання. І відверто на нього відповісти.

Коли ми не злегковажимо цього уважного погляду, то виб’ємо з власних рук небезпечну зброю – зухвалу думку про особисту неповинність та непомильність. Вже увійшло в традицію звинувачувати у власних бідах увесь світ, звісно за одним вагомим винятком – власної особи.

Свідоме і механічне переживання посту

Якщо ми почали розмову про традиції, то варто замислитись над значенням цього терміну в нашому особистому житті. Чи це буде: «Так вже повелося», чи радше: «Це те, що я свідомо перейняв від минулих поколінь»? Різниця відчувається вже у вазі слів: легке, бо перекладене цілком і повністю з власних рамен, відчуття практичної непричетності до існування безособової «традиції» в сьогоденні, у реальності, це та заява, яка нас в певній мірі обтяжує – «я-перейняв-свідомо», зробив конкретний вибір, за який, доречі, несу особисту відповідальність.

Можемо також сказати, що світ сьогодення переобтяжений традиціями, а їх різноманіття торкається також способів сприйняття цих традицій людьми. Надмір породжує перевантаженість, а та – втому. На популярних в останні роки соціальних Інтернет-порталах, таких як, наприклад, «Однокласники», людина часто бачить десятки груп, що фактично відповідають тільки одній «спільноті» випускників. Хіба це не гасить попередній запал: відшукати давніх друзів? Хіба не робить відстороненою ідею, яка на початку видавалася такою привабливою?

Це все впливає і на загальне сприйняття ідеї «традиції». Цікаво, що з нами ще живе те покоління, для якого слово «традиція» має велику вагу саме в собі, натомість суспільно активні сьогодні сприймають цей термін з певними застереженнями, роблять його не таким чітким і вимогливим, зводять у цей ранг речі, що не мають жодного відношення до справжньої традиції.

Які асоціації виникають сьогодні у більшості вірян із словом «піст» та чи відносять вони його до категорії «традиції»? На жаль, обидва питання не викликають в більшості випадків навіть хвилинних роздумів. Найчастіше у відповідь почуємо, що піст, звичайно, тісно пов’язаний із традицією та асоціюється із утриманням від їжі, можливо ще у відмові собі в певних приємностях. Рідко можна почути також про милостиню, пожертву своїх умертвлень у певних намірах, збільшений час молитви.

Ніби все правильно. Чому ж тоді виникає оце «на жаль»?

Перш за все, з якою традицією я пов’язую свій піст? Чи я маю обгрунтування своєї поведінки, життєвих постав, які разом називаю особистим постом? Чи я взагалі задумувався над тим, що мій піст, як і кожні інші мої дії, вчинки, потребує обгрунтування? Без цього мій піст є лише складною і заплутаною системою, де, як то кажуть, невідомо звідки ноги ростуть, і яку загалом можна охарактеризувати: «Бо так вже якось повелося». Можна навіть сказати, що в цьому відбивається хвороба сучасності, яку прийнято не помічати і не наголошувати. Гідною відповіддю на цю аморфність та безособовість є свідоме прийняття духовного виклику, яким є піст. А це накладає певні моральні зобов’язання.

Шкода, що мало хто задумується над духовною сутністю посту, зупиняється на поверхневих чи другорядних асоціаціях. А піст – це таке багатство і глибина духа! Пророки, святі, містики, богослови – кожен по-своєму окреслював цю незбагненну глибочінь, але всі вони згідні в одному: піст – це серце з’єднання людини з Богом, коли все, що не становить сутності цих двох Осіб відходить у тінь, на другий план, не стає між ними, поступається, розходиться, тане…

Час для творення стосунків з Богом

Піст – момент істини, перевірка справжньості почуттів між Богом і людиною. Тут ідеться вже не про кількість «контактів», а про їх якість, не про вишукані форми, а про глибинну сутність.

Спробуємо затриматись, похилитись над цим відчуттям. Яким виміром людської реальності є піст: довжиною, глибиною? Здається, що Святе Письмо ставить особливий наголос на місці відбуття посту та на його часі. Традиційним і найбільш сприятливим місцем посту є пустеля. Бог через Мойсея тримає Вибраний Народ протягом сорока років на пустині у постійному стані посту – все ніяк не пускає їх до осілого, «нормального» життя у Ханаані. Але в той же час щоденно перебуває з ними у скинії зібрання, веде їх, дає поживу манни і поживу свого Слова: заповідей і конкретних слів Закону, вчить свій народ молитви серця, вчить їх звертатися до нього – «Абба, татусю». Пророки, такі як Ілля чи Іван, відкривають для себе Бога, будують справді особисті відносини з Ним саме на пустині, у стані посту – навкруги неприваблива одноманітність і лише в серці можна побачити Живе Світло, що грає всіма барвами буття. Ісус приготовляється до свого служіння (як пізніше зробить і апостол Павло) сорокаденним постом на пустелі, у стані невпинної молитви, такої інтенсивної, що Він навіть не відволікається на посилення свого тіла їжею. Зрештою, щоразуз, коли Ісус відходить на особисту, інтимну молитву-розмову з Отцем, Він, за свідченням Євангеліїї, віддаляється на відособлене місце, входить у провізоричну пустелю, можна сказати – переживає піст.

Духовна символіка посту тому і є такою живою і привабливою (для кожного, хто хоче пізнати Бога без заслон), що вона випливає з того самого джерела, що й молитва, і певний час, найважливіший і найвагоміший, ці два струмені течуть разом, взаємно напоюють один одного.

Тому також можна зробити висновок, що без молитви, піст засихає, немов обростає шкарлупою, яка ранить, але потім не загоює, роздирає, але потім не зцілює.
Сучасність, з її небажанням визначитись, зробити вибір, який щоправда відкидає інші можливості, але дає вже реальність, часом неспроможна сприймати піст і молитву рівноцінно. Великі скарби, які так мудро оберігає Церква, щоби у відповідний час роздавати їх своїм дітям, часто просто не можуть вміститись у замкненій руці того, хто міряє мірою безособової копії традиції, хто каже посту – так, хоча і розуміє це по-своєму, а молитві каже – ні.

http://www.risu.org.ua/