189. Явище аборту відоме тисячі років у всіх культурах світу, але сьогодні є особливо частим і розповсюдженим. Аборт може бути спонтанним або добровільно вчиненим. Спонтанний аборт — це такий аборт, який стається через випадкові та патологічні причини, незалежні від людської волі (наприклад, падіння, внутрі­матковий дефект та ін.). У такому випадку не можна говорити про моральну провину. Якщо причиною аборту є очевидна і свідома недбалість, яка провокує викидень, то з етичної точки зору він є вчиненим добровільно, тобто за посередництвом прямого бажання.

Святійший Отець Іван Павло ІІ у своїй енцикліці Evangelium Vitae подає таке визначення аборту: «Аборт, вчинений у будь-який спосіб, є свідомим і прямим убивством людської істоти між зачаттям і народженням, на самих початках її життя» (83).

190. Святе Письмо завжди бере до уваги людину, яка ще перебуває у материнському лоні, і в такий спосіб акцентує, що особистісне відношення людини з Богом починається вже від самих початків її існування (пор.: Пс. 139(138):13–16; Пс. 22(21):10–11; Пс. 70(71); Іс. 46:3; Єр. 1:4–5; Йов 10:8–12). Святість і недоторканність людського життя, яке базується на особистісному відношенні з Богом, починається вже з цих перших моментів.

Проповідування Євангелія грекам та іншим народам виявило необхідність чітко визначити ставлення Церкви до штучних абортів — процедури, яку ті народи засуджували, але попри те практикували. Вже у двох ранньохристиянських творах — Дідахе і Посланні Варнави (обидва походять з першої половини 2 століття по Христі) — дітовбивство названо «знаком ступання дорогою смерти». У Дідахе до того ж сказано, що смерть стягають на себе «дітовбивці, нищителі творіння Божого» (84). У Посланні Варнави міститься вже суворе застереження: «Не вбивай плоду і не забирай життя новонародженій дитині» (85).

Коли християни на практиці зіткнулися з цією проблемою, вчителі віри однозначно проповідували: будь-які дії проти зачатого людського життя є беззаконням. «Хто не хоче мати потомства, — писав близько 200 року Климентій Александрійський, — той взагалі не повинен женитися, аніж через непомір­коване пожадання до насолоди мав би стати дітовбивцею. Тому в Римському праві в разі засудження на смерть вагітної жінки було передбачено відстрочення кари на час аж після пологів. Право забороняло приносити в жертву тварин, коли ті носили своє потомство, бажаючи завчасно покласти край легковажності тих, хто зазіхає на людське потомство» (86).

191. Святий Василій Великий навчає: «Жінка, яка свідомо вбиває плід, підлягає такій самій карі, як за вбивство. Не нам належить дошукуватися, чи плід вже був сформований, чи ще був аморфний. Бо в цьому разі справедливости вимагає не тільки істота, яка мала народитися, але й той, хто спричинив їй зло, бо, як це часто буває, жінки вмирають від таких процедур. До цього додається вбивство плоду, а це вже друге вбивство, принаймні в намірі тих, хто наважується на такий крок. Однак тим жінкам не треба затягувати покуту аж до смерти, вони повинні отримати виміряну їм покуту на 10 років, а їхнє виправлення треба визначати не часом, а способом, яким вони виявляють свою скруху» (87).

192. Митрополит Андрей Шептицький у своєму посланні Не убий підкреслює: «Особливішим способом мерзенні, жахливі і протиприродні є випадки, в яких родичі убивають рідних дітей. А може ще гіршими є вони, коли ті діти ще на світ не прийшли. Вже ця сама обставина, що злочину допускається рідний батько або мати, що дитина не може боронитися, що будучи неохре­щеною тратить вічне спасіння, — все то обставини, які роблять зігнання плоду особливішим родом злочину» (88).

193. Навчання Церкви стосовно цієї проблеми не змінилося і не може змінитися, оскільки мова йде про найвищу вартість — вартість людського життя, як про це вже не раз говорилося в учительських документах Церкви. Важливим текстом є Декларація про вчинений аборт Священної Конгрегації у справах доктрини і віри від 18 листопада 1974 року, тематика якої ще раз потрактована в Evangelium Vitae, № 58–62; 68–73. Власне у цій останній енцикліці Святійший Отець проголошує: «Тому владою, яку Христос дав Петрові і його наступникам, ми, разом з єпископами (які безліч разів засуджували аборти), заявляємо, що безпосереднє перери­вання вагітности, тобто прямий аборт, задуманий як мета чи як засіб, завжди є серйозною моральною провиною, бо це — свідоме вбивство невинної людської істоти. Жодні обставини, жодна мета чи закон на світі ніколи не зможуть зробити прийнятним те, що само по собі є негідним, бо суперечить Законові Божому, що записаний у серці кожної людини, пізнається розумом і проголошується Церквою» (89).

194. Людське життя від самого зачаття є цілковито довірене матері, яка про нього дбає та ним піклується, але часом драматичні ситуації чи егоїстичні переконання можуть змусити жінку до знищення життя, яке вона виношує у собі. Однак було б несправедливим скинути всю відповідальність за аборт на матір, тому що часто біля неї, знаходяться й інші особи, відповідальність яких можна вважати такою самою, а іноді навіть більшою, ніж самої матері. Може бути винуватим батько дитини, який прямо примушує матір до аборту або робить це у непрямий спосіб: залишає її під час вагітности наодинці з проблемами, часами надто серйозними. Не слід забувати також і про натяки та співучасть, які походять від рідних, близьких та друзів, які часами роблять це в ім'я пошани, доброго імени, жіночої свободи. І нарешті, остання та велика відповідальність стосується лікарів та медсестер, які безпосередньо виконують аборт.

а) Аборт після насильства

195. Людське життя повинне бути дарованим з любов'ю, але часом може статися, що життя є плодом насильства. Легко зрозуміти психологічне відкинення насильного материнства і страх майбутніх труднощів, в яких буде знаходитися дівчина-матір через акт тілесного насильства.

Дитина, навіть якщо вона зачата в досить драматичних умовах, є цілком невинною, і її життя слід оберігати як і будь-якого іншого невинного створіння. Жінка, яка зазнала на собі сексуального насильства, не може діяти насильно супроти життя дитини, яку вона носить у собі: не можна збільшувати жорстокість жорстокістю, але вона покликана знайти у собі сили у світлі Євангелія, щоб перемогти зло добром через акт прийняття, який, з одного боку, приносить їй терпіння, а з іншого — є переповненим людськими вартостями.

Після того, як супроти жінки була скоєна сексуальна неспра­ведливість і результатом цього насильства виявилася небажана вагітність, обов'язком церковної спільноти є підтримати її, допомогти такій жінці перемогти зло добром та любов'ю і постаратися не знищити це невинне життя, яке в ній розпочалося, щоби в такий спосіб вона стала по-християнськи здатною прийняти цю дитину. Після того, як вона її народить, то справді геройським вчинком буде залишити її зі собою, бо це її дитина, а якщо ні, то віддати на усиновлення іншим батькам.

б) Духовне зцілення після аборту

196. Перед нами, як перед християнською спільнотою, лежить велика моральна відповідальність стосовно тих жінок, які ще не вчинили аборту, підтримати їх з емоційної та духовної сторони в ті хвилини, коли їм доведеться зустрітися зі ставленням та думками, а часом і натяками на аборт з боку батьків, рідних, близьких та суспільства.

Церковна спільнота покликана дбати і про тих, хто все ж таки вчинив аборт, бо недостатньо лише засудити цей вчинок. Слід створити обставини та вказати шлях для того, щоби привести таких жінок до навернення та усвідомлення свого вчинку.

Людська природа також вказує нам на те, що втрата, яка не була ні оплаканою, ні оздоровленою, не дозволяє людському духові віднайти спокій. Насправді аборт є раною душі, оскільки через аборт батьки спричиняють смерть своїх дітей. Рани можуть зарубцюватися, але ніколи не щезнуть (90).

Розуміння і співтерпіння з причини болю та слабкости ближнього не вимагають від нас схвалення того, що є негативним учинком. Тому слід вміти розрізняти між прийняттям грішника і відкиненням гріха.

197. Папа Івана Павло ІІ закликає: «Особливу увагу ми хотіли б присвятити вам — жінкам, які допустилися переривання вагіт­ности. Церква знає, скільки чинників могло вплинути на таке рішення і впевнена, що у багатьох випадках це було болісне, а може, навіть і драматичне рішення. Мабуть, рана ще не загоїлася у ваших серцях. Але однаково, те, що сталося, було й буде глибоко негідним. Та не журіться і не втрачайте надії. Навпаки, намагайтеся витлумачити це випробування. З покірністю та довірою покайтеся, якщо досі ще цього не зробили. Отець усього милосердя чекає на вас, щоб подарувати вам своє прощення і мир у таїнстві примирення. Ви зрозумієте, що нічого ще не втрачено, і зможете попросити пробачення у своєї дитини: вона тепер живе в Бозі. Спираючись на допомогу та пораду прихильних до вас і досвідчених людей, ви зможете зробити свій болісний досвід чи не найпереконливішим аргументом на захист вселюдського права на життя. Ваша самовідданість у служінні життю, яка може увінча­тися народженням нових людських істот, ваша готовість до прийняття й турботи про тих, хто найбільше потребує вашої близькости, спонукає по-новому побачити людське життя» (91).

———————————————-

84 Дідахе, 2.2 і 5.2; див.: Дідахе: Наука дванадцятьох апостолів. Львів 2002, с. 23, 30.

85 Barnabae Epistula,19; див.: Ante-Nicene Fathers, т. 1. Peabody, Mass. 1995, c. 148.

86 Clemens Alexandrinus. Stromata, ІІ; див.: Климент Александрийский. Строматы, кн. 1–3. Санкт-Петербург 2003, с. 309–310.

87 Basilius Caesariensis. Epistulae, 188.2; див.: Nicene and Post-Nicene Fathers. Second Series, т. 8. Peabody, Mass. 1995, c. 225.

88 Митр. Андрей Шептицький. Не убий: Пастирське послання. Львів (21 лист. 1942) // Митрополит Андрей Шептицький: Життя та діяльність. Документи і матеріяли, т. 2: Церква і суспільне питання, кн. 1: Пастирське вчення та діяльність. Львів 1998, с. 265.

89 Іван Павло ІІ. Енцикліка Evangelium Vitae, № 62.

90 Пор.: A. J. Hickey. Sindrome da post-aborto e riconciliаzione // Evangelium Vitae di sua santitИ Giovanni Paolo II. Enciclica e commenti / ред. Папська Академія «За Життя». CittИ del Vaticano 1995, с. 268.

91 Іван Павло ІІ. Енцикліка Evangelium Vitae, № 99.

Джерело: http://old.ugcc.org.ua/ukr/library/moral/12/15/