Я чекаю на тебе, Господи…

Світ поволі сповільнює свій безперервний рух і, можливо, чи не єдиний раз у році починає прислуховуватись. Наслуховує тишу… Дивна гармонія слів, однак дозволяє проникати вглиб життя, його таїнственність, спонукує замислитись над невидимим навколо нас, а найважливіше – над тим, що всередині. 

Гасне день… Небо запалює «свічки», і дивовижні візерунки мозаїчно опоясують небесну світлицю. Мерехтливе сяйво вечорового дива заводить нас у дім. Наближається ніч – людина шукає притулку. Ми запалюємо свічку, і, стежачи за її спокійним горінням, замислюємось: чи насправді ми всередині «нашого, особистого дому», дому нашої душі..?

Молись і чекай… чекай і молись. Бог у тиші легко і тендітно торкнеться твоєї душі в час, коли віра потребує опертя, а надія покидає тебе у змаганнях, коли «друзі» зайняті влаштуванням комфортного, «спокійного життя» без тебе, – ти все ж молись. Він прийде тоді, коли ти навіть втратиш бажання Його приходу. Саме тоді Він тихо торкнеться твоєї душі, – і там вмить все так само тихо зміниться силою Його, а не твоєї волі.   

Свічка… Не забуваймо запалити її у своєму серці! Вона розвіє темряву його закутків, і ми у її відсвіті почнемо готувати місце для Того, на Кого очікуємо.

«Боже, навчи нас скористатись твоїм світлом!» 

Зустріч

Всесвіт мовчить… І людина у свободі свого «…Ось я Господня слугиня: нехай зі мною станеться по твоєму слову!» (Лк. 1, 38) починає звершувати спасіння людства.

Бог, Котрий шукає людину, і людина, котра, наче наосліп, шукає Бога, – зустрічаються. Ця зустріч дуже особиста, інтимна, таїнственна, у віддаленому від гамору світу куточку Вифлиємської землі. Господь дозволив Діві вмістити Себе і подарувати світові. Єднаючись із творінням у воплоченні, Бог всеціло виявляє «доброту» цього творіння. Тому Воплочення – це повнота часу, центр історії, де виявилося, наскільки «Бог полюбив світ» (Йо. 1,1). «…Слово зробилося досяжним, Невидиме – видимим, до Недоторканного можна доторкнутися, Позачасове увійшло в часи, Син Божий став сином людським!» (Григорій з Назіану, PG 36, 313 B, 325с.).

Зачавшись у лоні Богородиці, Син Божий щораз-то більше наближається до людини: над Йорданом ототожнює себе з грішниками, котрі каються; згодом приймає засуд Понтія Пилата; а тоді сходить у безодню людських страждань і смерті, щоб у «аді» – «царстві мертвих» – знайти… мене і тебе. А знайшовши, підняти до небачених висот через прощення гріхів і причастя до Своєї природи, внутрішнє преображення, оновлення, і, остаточно, тілесне воскресіння. Скільки зусиль, вмирання, щоб оновити те, що втратило зв’язок із Джерелом, безнадійно «скочувалося» у безодню гріха та темряви, щоб народити у душі вогонь любові Того, Хто переміг смерть.

…А світ  мовчить, бо втратив чутливість глибини та повноти Різдвяної радості – і лише Звізда «промовляє» тим, хто вміє слухати. Сяє, немов величава панна, сповнена гідного предстояння перед обличчям Землі – і більш нічого.

«Господь сьогодні звершує спасіння усього людства!» Однак входить у його буття та душу кожного у простоті, мовчазній тиші, умиротворено-смиренно, любовно-велично.

Приготуймось Його прийняти!

Іванна Рижан

© ДивенСвіт