Особистість о. Михайла Сукмановського, декана Золочівського УГКЦ, адміністратора храму Блаженного Миколая Чарнецького — світла і потужна. Він вміє творити яскраво і неординарно, діяти і словом, і працею, і таки має, заслужений днями та роками наполегливої науки, безперестанної роботи, філософським світосприйняттям, вплив на людські душі і серця. А підтвердженням цьому — і шана парафіян, і широке коло вірних на Богослужіннях, і, щонайбільше, — дитяча любов, щира та віддана до безміру. Вартувало лишень бачити, як натхненно і прискіпливо виписували вітальні слова з нагоди нещодавнього ювілею, який отець Михайло святкував цими днями, найменші прихильники його науки.

Сьогодні декан Золочівський — гість редакції «Народного слова».

— Отче Михайле, видається, ніби вчора ми писали про закладення наріжного каменя під будівництво храму Блаженного Миколая Чарнецького, а тепер маємо його освяченим. До Вас потоком іде люд. Якби зараз вибирали «Людину Золочівщини», яка може бути прикладом для інших, Ви були б у числі перших. Це — моя послідовна журналістська позиція. Що скажете Ви з цього приводу?

— Я б закцентував, що є праця, а є життя. Моє життя — це праця. Я знаходжу задоволення у постійній праці. Я не задумуюсь про винагороди, можливо, це трохи зависоко сказано. Але, ще раз повторюсь, я тим живу. Навіть моя родина вже змирилась, що парафіяльне життя для мене на першому місці.

Скажу більше. Мої заслуги — то є заслуги моєї сім’ї. Найперше, у терпеливості. А, по-друге, у помочі та підтримці. Для прикладу, моя дружина бере також безпосередню участь у житті парафії. Вона формує різноманітні бізнес-проекти. Допомагає їй, як перекладач, науковий співробітник Золочівського замку Тетяна Олейникова.

— Знаю, що найбільше до будівництва святині доклались меценати із «Світового центру молитви за померлих. Собор Матері Божої у Монліжоні, Франція», «L’ouvre d’Orient de France», французький міжнародний журналіст Домінік Комбет, але назвіть і доброчинців Золочівської землі…

— Приватний підприємець Юрій Кулик, аптекар Оксана Мудрак, «Галкомсервіс», «Золочівбуд», приватний підприємець Йосип Барабаш, Ярослав Рущишин.

— А тепер про нагальні потреби храму. Можливо, хтось зголоситься і подасть руку допомоги, вписуючи своє ім’я в сучасну історію?

— Найперше, потрібно обгородити територію. Довершити Катехитичний центр. Отож, потрібні кошти на дерево, бляху, заробітну плату для майстрів.

Ми шукаємо спонсорів кожний день. І вдячні всім, хто долучився до будівництва найменшим. У нас порахована кожна гривня.

Принагідно зауважу, що Катехитичний центр — це соціальний проект, який для держави, наразі, залишається без уваги.

— Не мені казати — праця з дітьми, яких обділила доля, — то вже велика заслуга. Які плани з цього питання маєте надалі? Розкажіть і про те, як служитиме парафії і нещодавно придбаний комфортабельний автобус?

— Можливо, ми маємо певний борг перед батьками, які самотужки виховують дітей з обмеженими можливостями. На жаль, у нас не є так, як у цивілізованих державах, де відповідальність за таких дітей повністю бере на себе держава. Але, вважаю, що ми мусимо допомогти цим дітям. Маємо, наразі, сподівання на співпрацю з 10–15 родинами. І така допомога, думаю, найкраще здійснюється при церкві, де плекається любов і милосердя.

Я б сказав, що у цьому випадку церква хоче у такий спосіб допомогти державі морально, фізично і матеріально. Але ще одне. Дуже прикро, коли іноді держава, зі свого боку, дивиться на такі справи, як спосіб притягти церкву до оподаткування. При цьому, не звертаючи жодної уваги на те, скільки соціальних проблем за державу намагається вирішити саме церква.

Повернусь до праці з неповносправними дітьми. Для них плануємо окрему Службу Божу; у перспективі — залучення до співпраці на прикладі Львівських релігійних товариств «Віра і світло»; для таких дітей необхідна і катехизація, особлива, з терпеливістю та чутливим поясненням. Ще ми плануємо придбати форми для виготовлення свічок, якими займатимуться наші підопічні, шукатимемо можливість для реалізації цими дітьми своїх виробів Думаю, це було б і певне матеріальне заохочення, щоб діти не відчували себе у цьому житті обділеними

Автобус нам зафондувала німецька благодійна організація. До слова, вони побачили наш сайт, побачили скільки праці ми маємо з молоддю і дітьми, чим ми і зуміли їх переконати у нагальній потребі автотранспорту для парафії.

Зауважу, що ми і надалі вкладатимемо гроші в молодь, як нашу інвестицію в майбутнє, незважаючи на те, що церкві будуватись ще років п’ять.

Плануємо використовувати автобус для поїздок відпустовими місцями в Україні, і за кордоном (Люрд, Фатіма).

Для дітей з вадами і їхніх батьків такі поїздки почергово будуть безкоштовними.

Додам, принагідно, що у нас тепер діє багато молодіжних спільнот: дитячий хор — 40 осіб; вівтарна дружина — 25; «Молодь Чарнецького» — 20. А ще три групи «Матерів у молитві» — 50 жінок; дорослий хор — 30 осіб. І всі вони матимуть можливість побачити відомі відпустові місця.

— І останнє. Ви бачите передноворічні і передріздвяні святкові дні. Якась жахлива несамовитість у всьому. Біготня, жадібність у покупках, припіднесення себе у роботі чи у спілкуванні з іншими, як найважливішого, нівелювання звичних цінностей. Прокоментуйте сказане.

— Ми мусимо призупинитися, зробити аналіз свого життя Різдвяні дні — це свято родини, перед якими людина мала б піти і перепросити, найперше, своїх батьків, примиритись з близькими Відкласти гамір і суєту і, сповнена терпеливості та взаємної любові, в родинному колі, без сварні і гніву, гарно поколядувати. А ще — порахувати всі свої досягнення і скласти їх на вівтар, у подяку Богові, як ті Царі, які складали Йому свої дарунки. Подякувати Всевишньому за дітей і внуків, за життєву кар’єру і всі матеріальні здобутки, адже то все Божа справа.