Інтерв’ю Владики Богдана (Дзюраха) для «Релігії в Україні»
Про патріарший собор і земельні ділянки
Пропоную почати нашу бесіду, очевидно, з найбільш масштабного на сьогодні проекту Української Греко-Католицької Церкви – побудови кафедрального собору Воскресіння Христового у Києві. Як просувається будівництво? Чого вже вдалося досягти?
Будівництво собору розпочалося у 2002 році і ще триває. Спорудження відбувається головно за пожертви наших вірян, тому цей процес дещо розтягується в часі. Втім, сакральні будівлі подібного типу й масштабу зазвичай не зводяться швидко. А цей собор – особливий для нашої Церкви в Україні та у світі, символічний. Названий на честь Воскресіння Христового, він стане знаком воскресіння, відродження нашої Церкви на рідних землях і виявом нашої подяки Богові за дар релігійної та національної свободи. Крім того, цей собор слугуватиме і вже є символом єднання як тих греко-католиків, котрі живуть в Україні, так і тих, котрі перебувають за її межами. Після тривалого періоду відсутності нашої Церкви у столиці нині очі та серця наших вірних скеровані знову до Києва, звідки бере початок наша Церква і куди п’ять років тому був повернений її головний осідок. Ми сподіваємося, що собор стане місцем зустрічі також християн інших конфесій і будемо до цього відкриті.
На присоборовій території передбачено екуменічний центр?
Нам лежить на серці справа єднання традиційних Церков України. Упродовж кількох років організовуємо спільно з представниками інших конфесій Тиждень молитов за єдність християн. Дотепер, коли була наша черга приймати гостей, такі молитовні зустрічі за участю духовенства і вірних різних конфесій проходили у храмі Святого Василія Великого біля Львівської площі.
Після того як собор Воскресіння Христового буде введено в дію, такі моління відбуватимуться в ньому. Слід додати, що у різних урочистих богослужіннях, що їх ми проводили біля собору (наприклад з нагоди перенесення осідку Глави Церкви до Києва), брали участь представники УПЦ КП та УАПЦ. У концертах та інших заходах, організованих для збору коштів на будову собору, нас активно підтримували представники українських Церков-сестер. Пожертви надходять від наших братів римо-католиків, протестантів тощо. Спільна молитва і співпраця дає нам надію, що наш собор стає ще одним місцем єднання і співпраці між християнами у Києві.
Якими ви бачите терміни завершення будівництва?
Плануємо завершити будівництво через рік–два. Наша мрія – відправити в соборі наступного року Великоднє богослужіння, оскільки дерев’яний храм Благовіщення, споруджений для тимчасового окормлення вірних, вже не міг умістити всіх присутніх на цьогорічній пасхальній службі. Звісно, до того часу собор ще не буде розписаний, для цього потрібно ще кілька років. Однак вже зараз працюємо над іконографічною та мистецькою концепцією розпису, запрошуємо до співпраці відомих митців та іконописців, вивчаємо досвід різних майстерень і окремих авторів, щоб втілення цієї концепції в життя запропонувати найкращим із них. Цікаво, що вже сьогодні до нас зголошуються меценати, виявляючи свою готовність вкласти лепту у певні ікони, вітражі чи настінні розписи. Для прикладу, минулої неділі – Неділі мироносиць – у Києві відбувалося богослужіння за участю руху «Матері в молитві», і члени цього руху висловили бажання підтримати будову собору не лише молитвою, а і своєю матеріальною пожертвою на ікону жінок-мироносиць при гробі воскреслого Спасителя.
Чи зростає кількість вірян УГКЦ?
Не можу назвати достовірних даних з усіх Єпархій та Екзархатів. Але, що стосується Києва, то тут спостерігаємо стале зростання кількості молільників у наших храмах. Це не може не тішити. З іншого боку, знаємо, що духовні потреби багатьох наших вірних, які проживають у столиці, не можуть бути задоволені – з простої причини: людям далеко до храму. Трапляється, що наші прихожани витрачають годину–півтори, щоб добратися з певного куточка Києва до однієї з чотирьох парафій для участі у богослужіннях. Тому ми зацікавлені у будівництві нових храмів на території Києва. На жаль, наші потреби мало розуміє міська влада. Ми часто чуємо загальні обіцянки, але за десять років стукання до владних кабінетів ми не отримали жодної позитивної відповіді щодо надання нової ділянки для спорудження храму, окрім місця будівництва Патріаршого собору. Два роки тому ми знову подали прохання до Київської мерії про виділення кількох земельних ділянок, щоб збудувати на них невеличкі храми-каплиці. Поки що нема жодних позитивних результатів. Це прикро, особливо якщо взяти до уваги, що іншим конфесіям ділянки виділяють.
Мабуть, тому, що є Церкви, до потреб яких влада більш чутлива?
Ми не хочемо жодних привілеїв від влади, прагнемо лише того, що нам гарантовано українськими законами: щоб наші вірні мали власні храми для задоволення своїх духовних потреб та отримання духовної опіки з боку своїх душпастирів. Тому ми надалі «докучатимемо» нашій владі, аж поки будуть запевнені справедливі права наших вірних. У цьому вбачаємо наш святий обов’язок перед Господом і перед тими людьми, до яких Він нас посилає. Сподіваємося, що влада врешті дослухається до потреб тих, кому вона покликана служити.
Однією зі спроб подолати відстань між Церквою та владою було березневе звернення Синоду УГКЦ до Президента України? Ви плануєте ще писати подібні документи?
У зверненні до Президента ми запевнили його у наших молитвах за український народ, за його провідників і захисників, оскільки глибоко переконані, що без Божої допомоги і благодаті не можна добре облаштувати нашу рідну «українську хату». Сказано-бо у Святому Письмі: «Якщо Господь не будує дім, даремно трудяться його будівничі». Щодня підносимо до Господа наші молитви, тому що відчуваємо, як наш народ потребує Божої милості й опіки. Крім того, ми поділилися з Главою держави тим, що нас турбує і хвилює: низька довіра до влади, спричинена легковажним ставленням самих політиків до законів і зокрема до Конституції; неприпустимість торгувати національним багатством чи діяти на догоду іншим державам, а не на користь власного народу; небезпека втрати міжконфесійної рівноваги в Україні через фаворитизм одних та ігнорування інших. Ми й надалі будемо стежити за тим, що відбувається у нашому суспільстві і реагуватимемо на загрозливі явища чи тенденції.
При цьому не будемо обмежуватися зверненнями чи пастирськими листами. Набагато важливішим для нас є виховання людини – активного громадянина, який готовий, за потреби, голосно заявити про свою позицію та обстоювати свої права. Що більше буде таких людей в Україні, то менше зможе влада їх ігнорувати. Оскільки майбутні провідники народу, справжні українські політики виростатимуть зі середовища молодих людей, які нині навчаються в університетах, то на роботу з молоддю звертатимемо особливу увагу.
Про передвиборчий фактор у житті Церкви
Як Ви оцінюєте роль і місце УГКЦ у політичному процесі, зокрема під час президентських перегонів?
Ми старалися бути собою завжди – незалежно від політичної кон’юнктури зберігати підходи і позицію Церкви незмінною. Наша позиція щодо останніх президентських перегонів була відображена у синодальному посланні, присвяченому цій події. Ця позиція є простою: ми звертаємо увагу вірних на принципи, за якими слід оцінювати програми і самих кандидатів, але не вказуємо їм на осіб чи партії, що за них вони мали б голосувати – це вирішує сумління кожної людини. Ставимо перед собою завдання допомогти людям зробити виважений, зрілий, відповідальний вибір. За все інше кожен відповідає перед Богом і перед самим собою. Досвід показує, що саме такий підхід є правильним.
Чи був якийсь тиск (або прохання) на адресу УГКЦ з боку політичних сил і партій?
Авторитет Церкви і довіра до неї з боку людей можуть бути для наших політиків спокусою використати її у передвиборчих баталіях чи в реалізації певних політичних проектів. Однак наше завдання – чувати і не дозволити себе використати. Сила Церкви у її єдності з Господом і у свободі від зовнішніх впливів. У своїх деклараціях та діях під час президентських перегонів ми не ставили собі за мету когось перехитрити, а тільки прагнули зберегти суть Церкви та її свободу. Інколи свобода дорого коштує – але остаточно це виходить на добро як для Церкви, так і для держави. Церква має зберегти автономію власної діяльності, але водночас бути партнером держави у тому, що стосується справжнього блага людини і народу. Бо обидві ці інституції – Церква і держава – покликані служити людині, її справжньому добру. Церква не може обслуговувати інтереси держави, так само як і держава не має права втручатися в церковні справи, бо це було б зловживанням власною позицією. Єдиним і винятковим Нареченим Церкви може бути тільки Господь. Від усіх інших «союзів», в тому числі з державою, Церква тільки програє.
Як Ви гадаєте, УГКЦ витримала випробування президентськими перегонами?
Не нам судити. Ми намагалися залишитися вірними євангельській науці і соціальному вченню Вселенської Церкви. Якщо є відгуки, що ми виявили стійкість, не похитнулися, то маємо щиро радіти з цього. Навіть більше, наш досвід може слугувати іншим Церквам прикладом того, як не боятися протистояти сильним світу цього, коли того вимагають обставини. Втім, випробування президентськими перегонами ще не закінчилися, бо не закінчилося і життя після вердикту ЦВК і церемонії інавгурації. Можна сказати, що лише тепер починається праця, яка вимагатиме мудрості, посвяти, відповідальності та відваги від нас усіх.
Про одеські храми та ВІЛ-інфікованих
Набуло значного резонансу питання спорудження в Одесі греко-католицького храму, про що йшлося під час візиту очільника УГКЦ Блаженнішого Любомира до цього міста. Якими є перспективи такої будови?
Гадаю, греко-католицький храм в Одесі буде. Що стосується заяв, скерованих проти такого будівництва, то мені важко зрозуміти подібні виступи. Найбільш вражає, що їх організовують не якісь богоборці, а християни – брати і сестри у вірі. Їхня ворожість і нетерпимість до самої присутності членів іншої Церкви не може не засмучувати. Мені спадає на думку розповідь однієї знайомої, яка, зустрівшись в одному з київських монастирів із вкрай агресивною реакцією з боку одного монаха на звістку, що вона греко-католичка, сказала: «Ну добре, якщо ви вже не можете нас любити як братів, тоді спробуйте нас любити як ворогів, адже Ісус в Євангелії наказує любити навіть своїх ворогів». Співрозмовник не мав на це що відповісти: спантеличений, а може, й присоромлений, відійшов… Я переконаний: християни, які не люблять одне одного, зраджують Євангеліє і стають згіршенням для світу. На щастя, випадки, про які йдеться, є поодинокими.
В тій самій Одесі ми відчули також прихильне ставлення з боку простих людей, представників ЗМІ і місцевої влади. Тому й ці заяви проти одеського храму радше виглядають як провокація чи політичне замовлення, аніж реальне віддзеркалення настроїв мешканців міста. Одесити – мудрі й гостинні люди, і нікому не вдасться їх натравити на своїх же співгромадян.
А тим часом нам, як кажуть, «своє робить»! Поки не маємо власного храму, збираємося на молитву у пристосованих приміщеннях. Однак не обмежуємося лише цим. Стараємося розвинути соціальне служіння людям, зокрема найбільш потребуючим. На території Одеси до таких, зокрема, належать ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД. Ми були вражені, дізнавшись, що в самій тільки Одесі ВІЛ-інфікованих стільки, як у всій Німеччині! Своїми скромними зусиллями намагаємося зарадити цьому лиху: забезпечуємо домашню опіку хворим, несемо їм духовну потіху і молитву, залучаємо до співпраці соціальних працівників та психологів. І, звичайно ж, займаємося просвітницькою і виховною діяльністю серед молоді. Бо, як відомо, пожежі легше запобігти, ніж її гасити.
Загалом я переконаний, що в міру того, як наше суспільство отримуватиме правдиву інформацію про УГКЦ, будуть зменшуватися стереотипи й упередження щодо її існування та діяльності.
Про патріарший статус і соціальне служіння
Час від часу в інформаційному просторі з’являються заяви про ймовірну зустріч Папи Римського з Патріархом Московським Кирилом. І в цьому контексті йдеться про прозелітизм УГКЦ у Західній Україні як перешкоду до такої зустрічі. Це справді камінь спотикання?
Гадаю, це лише спроба підмінити справжній діалог у любові і правді надуманими закидами та претензіями. Православні Церкви безперешкодно розвиваються в Західній Україні, реєструють свої громади, зводять храми, чого, на жаль, не можна ствердити, наприклад, про греко-католиків в Росії, де вони позбавлені навіть права реєстрації. І тому, коли один із представників РПЦ сказав, що бути православним у Західній Україні – це подвиг, я подумав, що в такому разі бути греко-католиком в Росії є майже мучеництвом…
Історія взаємин Української Церкви з Московською є нелегкою і часто драматичною, бо відображає такі ж драматичні історично-політичні стосунки між нашими країнами. Щоб їх оздоровити, треба мати відвагу і покору: відвагу, щоб побачити власні помилки і упущення супроти братів у вірі, і покору, щоб промовити цілющі слова: «Прощаю і прошу прощення!». Альтернативи примиренню немає, так як немає для нас, християн, іншої дороги, крім тієї, яку вказав в Євангелії Господь Ісус, – це дорога прощення, примирення і любові. Ми готові йти такою дорогою і вже не один раз виявляли цю нашу готовність словом і ділом. Хочемо дочекатися взаємних кроків з боку наших сусідів.
А сподіватися, що наша Церква стане розмінною монетою у політичній чи міжконфесійній грі – даремна справа! Католицька Церква завжди підтримувала УГКЦ – і в часи переслідування, і на етапі її відродження на початку 90-х років, і тепер, коли переживаємо період зростання й розвитку.
Якщо статус УГКЦ буде піднесено до патріаршого, це означатиме більший режим сприяння для Церкви?
Патріархат для нашої Церкви є не самоціллю, а засобом для кращого виконання своїх завдань. Церква відновила свою структуру після виходу з підпілля: були утворені нові єпархії та екзархати, відкриті семінарії та інші духовні заклади, відродилося чернече життя, з’явилася можливість дійти до вірних на всій території України, зокрема у центрі та на сході, де ми не могли вільно діяти понад двісті років. Безумовно, це накладає на нас нові обов’язки та завдання. Патріарший статус має допомогти нам краще існувати і діяти як Церква в нових історичних і душпастирських обставинах.
На сході України здійснюють активне соціальне служіння протестантські спільноти. Ви не боїтеся конкуренції?
Конкуренція в доброму значенні – це позитивне явище. Бо якщо ми змагаємося в доброму, то виграють усі, насамперед ми самі: творячи добро, людина освячує саму себе і все, що довкола неї. На моє переконання, конфесійна різноманітність – це не лише виклик для України, а й неповторний шанс взаємного збагачення і доповнення. Треба тільки вміло скористатися ним, а не тужити за моноконфесійною «стабільністю», бо тоді є спокуса спочити на лаврах, особливо за широкими плечима влади…
Релігійна карта України є унікальною саме з огляду на мирне співіснування і співпрацю, які існують між багатьма Церквами і релігійними організаціями. Всеукраїнська рада Церков є найкращим прикладом цього, унікальним навіть на європейському рівні. Це ми повинні знати і цінувати! З іншого боку, поліконфесійність дає нагоду вчитися одне в одного, бо ніхто з нас не є у всьому досконалим. У православних братів можемо повчитися краси богослужінь, пошани до Літургії і до Божого культу загалом. Це те, що нам близьке, що єднає нас із ними найбільше: спільна віра, спільна традиція, спільний обряд. Від протестантських спільнот можемо повчитися досвіду соціального служіння.
Таке служіння визначив як одне з чільних завдань Церкви Папа Римський Венедикт XVI у своїй першій енцикліці. Він сказав, що трьома стовпами Церкви є: Літургія, тобто служіння Святих Таїнств, керигма – проповідування, і дияконія – практика любові до ближнього. Якщо хоча б один із цих елементів вилучити, Церква не зможе виконувати своєї місії. Для прикладу: наші Церкви у радянський час були позбавлені щонайменше двох із цих елементів: не могли ані відкрито проповідувати Боже Слово (катехизацію серед дітей і молоді прирівнювали до релігійної пропаганди, за яку карали), ані тим більше виконувати соціальне служіння. Водночас, служити це – основне покликання Церкви. Позбавити Церкву можливості творити добро, займатися благодійною діяльністю – це те саме, що відтяти їй руки.
Чи будуть якісь навчальні корпуси (заклади) для катехизації поблизу кафедрального собору?
Біля собору не передбачено розміщення якогось навчального закладу, хоч свого часу ми мали намір спорудити школу на вільній ділянці поряд з нашою будовою. Дивним чином ділянка дуже швидко виявилася зайнятою іншою структурою, і наші плани так і лишилися планами… Втім, ми хочемо ближчим часом зробити певні кроки, щоб заснувати тут, у Києві, семінарію, бо маємо покликання до священнослужіння з центральної і східної України: було б добре, щоб кандидати у священство принаймні частину виховного процесу проходили на рідних теренах. Окрім того, вже цього року відновимо курси для катехитів Київської архиєпархії, відкриті також для усіх охочих. Докладнішу інформацію про місце проведення та змістовне наповнення цих курсів можна буде отримати в греко-католицьких парафіях Києва.
Щодо навчання мирян, то намагаємося дати їм не лише певний багаж знань. Само знання, навіть релігійне, не спасає, якщо з ним у парі не йде праведне життя, життя в любові. Тому ми всіляко намагаємося залучати наших вірних до соціального служіння. У нас діє архиєпархіальне відділення благодійного фонду «Карітас-Київ» і загальноукраїнська організація «Карітас Україна». Домашня опіка над хворими, підготовка наречених до вінчання, відвідування в’язниць – всюди разом зі священиками ми намагаємося задіяти також активних і підготовлених мирян.
Про Церкву, владу та українську поліконфесійність
Як, на Вашу думку, влада зрозуміє необхідність соціального служіння і заохочуватиме УГКЦ у цьому і не тільки в цьому?
Важко сказати, бо поки що сигналів відкритості, налаштованості на діалог з боку нової влади не було. Про свою готовність допомогти державі вирішувати соціально важливі питання ми заявляли завжди, в тому числі і в згадуваному вище зверненні до Президента України. Тому питання зараз не до нас, а до влади: чи готова вона вбачати у Церквах партнерів у справі служіння рідному народові?
Владці не вбачають потребу у такій співпраці?
Думаю, розуміння потреби присутнє, бо все ж таки за майже два десятиліття незалежності політики, навіть ті, що мають комуністичне минуле за плечима, не наважуються трактувати Церкву як загрозу для держави, хоч ще не всі готові вбачати в нас і повноцінних партнерів. Втім, небезпека може бути в іншому: у спробах вибіркового підходу до партнерів, у спокусі обмежити рівний доступ усіх конфесій до певних видів служіння, надавати привілейований статус одним і утискати інших в їхніх правах щодо соціального служіння (це стосується, зокрема, в’язничного і військового капеланства). Було б великою шкодою для суспільства, якщо б влада спробувала обмежити потенціал добра, який несуть у собі Церкви і релігійні організації. І навпаки, творче використання цього потенціалу стало б ознакою справжньої мудрості державних мужів і їхньої щирої готовності служити рідному народові.
На жаль, існує багато пережитків радянського минулого, коли влада підозріло й ворожо дивилася на Церкву. Ми сподіваємося, що тепер влада зрозуміє: Церква є не загрозою для держави, а її партнером у тому, що стосується служіння людям. Може, хтось вважає, що сьогодні, на 19-му році незалежності, про це вже не варто говорити. Однак щоденний досвід переконує у протилежному: привиди радянського минулого живуть і процвітають.
Крім того, слід було б уникнути спокуси проголошення де-юре чи де-факто «державної конфесії», Церкви, яка була б «рівнішою» від інших. Про це ми говорили і президентові, і чиновникам за різних нагод: ми молимося, щоб вони цю мудрість отримали. Зрозуміло: простіше діяти, ігноруючи всі інші Церкви, функціонуючи в системі «свій – чужий». Поділ світу на чорне і біле для декого більш прийнятний, але такий підхід неправильний. Строкатість – етнічна, культурна і релігійна – це багатство України. Не бачити, ігнорувати її – це політична недалекоглядність.
Якщо голос Церкви не почують можновладці, ми звертатимемося безпосередньо до людей. «Слово Боже неможливо ув’язнити», – запевняє св. Павло. Церква продовжуватиме свою місію: виховувати своїх вірних на євангельській науці. Людина, яка прийняла у своє серце і життя Христову проповідь, є іншою, преображеною, і вже не дасть собою маніпулювати. Тоталітарні й авторитарні режими бояться Христової Церкви, бо вона виховує вільних громадян. І жодні зовнішні обставини для цього не є завадою. Я завжди пам’ятаю влучний вислів архиєпископа Володимира (Стернюка), який на запитання журналіста, що вдавалося робити у важкі часи комуністичного режиму, спокійно відповів: «Ми робили Божі діла у Божий час». Кожен період історії є Божим часом.
Ми не сміємо знеохочуватися, а труднощі, які виникають, потрібно вважати запрошенням до ще більш ревної праці: Per aspera ad astra! (через терня – до зірок). Я впевнений, що ця праця раніше чи пізніше принесе свої плоди. Якщо треба заплатити якимсь терпінням, то ми, з Божою поміччю, будемо готові і до цього. Адже, як вказує наша українська історія, терпіння завжди приносить плід. Бог може змінити ситуацію в Україні і прибрати те, що для нас є незрозумілим і болісним. Та Господь не зробить цього без нас. Ми не можемо сидіти і чекати, а маємо робити свою частку. Ми повинні багато вимагати від самих себе, запитуючи: що я зробив для того, щоб ця країна виглядала інакше? Від кожного з нас залежить, якою є країна, що в ній ми живемо. Нещодавно прочитав пораду 104-річного карпатського мудреця: «Ніколи не думай, що сієш у пустий чи неродючий ґрунт, що твій плід не зійде, затопчеться. Просто сій, бо так належиться тобі, котрий ходить по цій землі. Бо й ти насінина, кинута з Неба».
Про дитячі спогади, Папу Римського та улюблених святих
За Вашими спогадами, яка найяскравіша була Пасха у вашому житті?
Я був ще підлітком (не можу сказати точно, в якому це було році), але добре запам’ятав момент пасхальної тиші у храмі: парох о. Йосиф, відправивши Надгробне, пішов до захристії переоблачатися в білі ризи, готуючись до обходу навколо храму. А люди чекали мовчки перед порожнім Господнім гробом… Я донині пам’ятаю цю тишу, – тишу, що мала народити воскресіння. Отець вийшов у білих ризах і своїм прекрасним голосом заспівав «Христос воскрес!» – це було щось неповторне. Закарбувалося на все життя.
Які Ваші улюблені святі?
Без сумніву, перша – Богородиця, адже Вона є найбільшим і найціннішим даром вмираючого Спасителя для своїх учнів: «Сину, це Мати твоя!». Її постать супроводжує мене все життя: від того часу, коли мати навчила мене молитви «Богородице Діво»; пізніше через часті відвідини каплиці біля чудотворного джерела за чотири кілометри від рідного села, де за місцевим переданням з’явилася Богородиця і куди ми часто ходили на молитву; і нарешті, у Згромадженні Найсвятійшого Ізбавителя, яке в особливий спосіб вшановує Богородицю в Її іконі Неустанної Помочі. Пам’ятаю, яке сильне враження справила на мене переписана від руки книжечка про об’явлення Богородиці в Фатімі, що потрапила до моїх рук ще за радянських часів. Два роки тому я мав нагоду відвідати Португалію і знову відчув і оживив присутність Богородиці у своєму житті…
Серед інших улюблених святих – праведний Йосиф, обручник Діви Марії і опікун Пресвятої Родини. Його вшановують за латинським календарем близько до мого дня народження: бабця навіть казала, що мене хотіли назвати цим іменем. Для мене ця постать є знаковою. Захоплююся його великою покорою перед Господом, здатністю цілковито довіритися Богові. Не розуміючи багатьох речей, він в усьому покладався на Бога. Це була така віра, як в Авраама.
Ще мені близькі два святі Івани: апостол і євангелист Іван Богослов та Іван Предтеча. Така близькість сформувалася почасти під впливом твору мого співбрата у монашому чині о. Романа Бахталовського, який в часи підпілля написав роман на основі євангельських подій «Йоан-дівственник». Мене вражає те, наскільки тісно ці дві біблійні постаті пов’язані з Ісусом: один готував Його прихід, а другий продовжував Його присутність у світі через проповідування Євангелія.
Ви не один раз зустрічалися з Папою Римським Венедиктом XVI. Які Ваші враження про нього як про людину?
Мене вразили його велика покора і лагідність. У нас закарбувався образ кардинала Йозефа Ратцингера як непоступливого, твердого очільника Конгеграції у справах віровчення. Мабуть, добре, що у питаннях віри він вміє виявляти рішучість і твердість. Але як людина, він чуйний, приязний і покірний. Під час спілкування з ним завжди таке відчуття, ніби розмовляєш із батьком. Востаннє я був у Ватикані минулого місяця, в березні. До того ми два роки не бачилися, проте тільки-но я переступив поріг, Папа oдразу згадав мене.
Останні п’ять років понтифікату були непростими, їх супроводжувала низка гучних скандалів. Як вдалося Папі зберегти таку дитячу щирість?
Це, мабуть, таємниця його життя з Господом Богом. Пригадуєте, доки апостол Петро вдивлявся у Христа – доти йшов по розбурханому морю як по суходолі, а коли подивився на хвилі – почав тонути… Мабуть, ця сила Глави Церкви походить з його особистого зв’язку з Христом. Від Господа черпає силу, щоб не захитатися у цих випробуванняx, що зараз постають перед Церквою і перед ним особисто.
Питання ставила Алла Дмитрук
Біографічна довідка:
Народився 20 березня 1967 року у селі Гірське Миколаївського району Львівської області. Після закінчення у 1984 році середньої школи навчався у Львівському ПТУ харчової промисловості.
З 1985 до 1987 рік служив у війську.
У 1990 році вступив до Духовної семінарії у Дрогобичі. Згодом вивчав теологію у вищих духовних навчальних закладах Європи: у Варшаві, Страсбурзі, Інсбруці та Римі. Здобув ступінь доктора теології.
17 березня 1991 року був рукопокладений на священика. 19 серпня 1995 року склав вічні обіти у Львівській провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ).
У подальшому виконував різноманітну душпастирську працю, займався педагогічною та викладацькою діяльністю в Україні та поза її межами. Під час свого перебування у Львові входив до складу Ради Центру духовної допомоги особам з особливими потребами, був координатором душпастирської опіки ув’язнених, допомагав священикам Реабілітаційного центру «Джерело» для дітей, хворих на церебральний параліч, надавав душпастирську опіку жіночим згромадженням, провадив реколекції тощо.
21 грудня 2005 року проголошений Єпископом-помічником Києво-Вишгородської архієпархії. Архієрейська хіротонія відбулася 15 лютого 2006 року в Архікатедральному соборі Святого Юра у Львові. Святителі – Блаженніший Любомир, Високопреосвященний Владика Ігор Возьняк та Преосвященний Владика Юліян Вороновський.
У 2006 році обраний Секретарем Синоду Єпископів УГКЦ.
Залишити відповідь