Інтерв’ю з єромонахом ВЕНЕДИКТОМ (Алексійчуком), ігуменом Свято-Успенської Унівської Лаври, про покликання і роль монашества

Серед чернецтва УГКЦ студійське монашество вирізняється своєю східною духовністю. Сьогодні воно налічує понад 80 монахів. Головною і матірною для багатьох інших обителлю є Унівська Свято-Успенська Лавра — відомий не лише в УГКЦ та в Україні центр паломництва. Крім іншого, Лавра славна своєю чудотворною іконою і чудодійною водою. А в роки Другої світової війни вона стала місцем порятунку євреїв. Багато років настоятелем Лаври є єромонах ВЕНЕДИКТ (Алексійчук).

— Яким на сьогодні є монашество Греко-Католицької Церкви, зокрема студійське монашество?

— Коли говорити про сучасний стан монашества УГКЦ, то насамперед варто вказати на те, що монаше життя в усій Церкві, на Сході зокрема, сформувалося як життя в кіновії, це значить як спільнотне життя. Коли ж Церква перебувала в підпіллі, то головним завданням для монахів було вижити в тих обставинах, бо ж були переслідування. Тоді не було можливості жити спільним (кіновійним) життям. Були, звісно, випадки, що монахи жили спільно, як, наприклад, сестри милосердя св. Вінкентія, але це поодинокі випадки. І коли 20 років тому монашество почало виходити з підпілля, то не було великого досвіду спільного життя. Зараз цей досвід напрацьовується, здобувається. Тобто монашество є на стадії здобуття досвіду спільнотного життя. Це включає в себе дуже багато різноманітних аспектів. Я переконаний що молитва, терпеливість і час дадуть можливість це осягнути. Ще однією трудністю для сучасного монашества є втрата тяглості: до переслідувань був певний спосіб монашого життя, певні вироблені традиції, однак, як я згадував, під час заборони Церкви і переслідування це трохи втратилось.

Тепер же монахи мусять здобувати досвід того, як реагувати на виклики, які ставить світ, адже вони ще не мають випрацьованого досвіду, радше він перерваний. І колисвіт з його секуляризацією наступає, то монастирі не мають досвіду, як собі порадити в тих чи інших випадках, як зреагувати.

Монашество — це вираження самої суті Церкви. В загальному розумінні Церква — це люди, які йдуть за Христом, живуть згідно з Євангельськими заповідями, монашество ж — це вираження радикальності цього шляху. Тому монашество доти буде існувати, доки існує Церква, бо неминуче будуть особи, які хочуть радикально реалізовувати Євангельські заповіді в своєму житті.

— Як працює для світу студійське монашество?

— Коли говоримо про монашество, то маємо пригадувати слова Павла, який каже, що усі ми є членами того самого тіла. Є різні члени в Церкві, кожен виконує своє завдання, свою місію. Так само і монашество — воно виконує свою місію в Церкві, зокрема студійське монашество. Завдання і покликання монаха-студита в Церкві схоже на євангельську розповідь про Марту та Марію. Студійський монах — це той, хто покликаний сидіти у ногах Христа, як Марія, і слухати що Бог хоче сказати до нього.

Саме тому в нашому монастирі досить багато часу присвячено молитві, як особистій, так і спільній. Виконується ціле Церковне правило: Вечірня, Повечір’я, Північна, Утреня, І, ІІІ, VI, IX Часи, Божественна Літургія. Наш Типікон каже, що життя монаха окреслене трьома вісімками: 8 годин молитви, 8 годин праці та 8 годин відпочинку. Є моменти, особливо в час посту, коли тільки спільна молитва триває понад 10 годин.

Основне покликання монаха-студита — це молитва: молитва особиста і молитва спільна, в молитві монах є з Богом, пізнає Бога, вслухається що Бог від нього хоче.

Проблема Марти полягала не в тому, що вона щось погано робила. Христос каже, що Марія вибрала кращу частку. Чому? Тому, що часто і ми багатьма речами клопочемося, думаємо, що то добре, а з часом виявляється, що це не так. Завдання і покликання кожного з нас — це чинити Божу волю, шукати її. Ми часто шукаємо цю волю під впливом різних обставин, часто приймаємо рішення долею випадку. Бути під впливом якоїсь земної речі, чи якоїсь людини — це не є шукання Божої волі, правди. Як Марія, маємо сидіти у ніг Христа, вслухатися в те, що хоче Бог, і тоді виконувати будь-яку місію в Церкві, яка потрібна для Церкви.

Для прикладу, святий Антоній жив життям анахоретським (затворницьким) 38 років, але коли була потреба, він залишав свій затвор і йшов в місто, щоби помагати арештованим християнам. Іншого разу він пішов в місто, коли постала єресь. І тому коли я говорив про покликання, то наголошував, що завдання монаха-студита — це насамперед життя в молитві.

Ми можемо перечислювати різні місії, які виконують монахи-студити, але монастирі студійського уставу — це насамперед місця, куди люди можуть прийти, щоб побути разом з монахами у ніг Христа. Унів все більше стає таким місцем, куди приходять люди, щоб закуштувати разом з монахами того іншого — іночеського — життя. Адже синонім слова «монах» — «інок», тобто інакший, не від світу цього. Ми повинні дати змогу людям побути там, де вся увага і час присвячуються Богу. І це головне у місії і служінні монаха-студита.

— Як багато людей приходить до вас?

— Ми не ведемо статистики, що, можливо, є проблемою. Але хотів би навести такий приклад: ми маємо реколекційний будинок в Уневі, який вміщає понад 50 осіб — від травня до кінця літа немає жодного дня, коли б там було вільно. Під час іншого періоду щосуботи та щонеділі будинок також заповнений. Окрім того, паломники є впродовж усього року. До нас приїжджають люди дуже різні, не лише греко-католики, що, звісно, є домінуючою більшістю, але також багато римо-католиків і православних вірних різних конфесій, священики, навіть єпископи. Також відвідують нас протестанти. Постійно, майже щомісяця, приїжджає один протестантський пастор.

Саме слово «Унів», можна сказати, несе пророче значення. В сучасній Європі всі знають слово «унія», єдність. Покликання Унева — бути місцем для єдності. Це місце де відбуваються різноманітні зустрічі на релігійних, національних, культурних та інших рівнях.

На даний момент, наприклад, у нас в монастирі перебуває група паломників з Харкова — це римо-католики, які хочуть 5 днів пожити в нас, провести тут реколекції.

Окрім тих, хто зупиняється на довший час, у нас щодня є паломники, які приходять помолитися до Лаври.

Навіть географічне розташування Унева специфічне — він знаходиться на межі 3 областей (Тернопільської, Львівської та Івано-Франківської), ми лежимо на пограниччі 5 єпархій УГКЦ, Географічно знаходимося на території Стрийської єпархії; межуємо з Львівською архиєпархією, а до Сокальсько-Жовківської, Івано-Франківської та Тернопільської єпархії рукою подати.

—В УГКЦ 2010 рік проголосили роком покликання з особливим наголосом на богопосвяченому житті. Як можна охарактеризувати покликання до монашого життя в УГКЦ в динаміці — від 90-х років і досі?

— Кожна людина має своє покликання в цьому світі. Цього року Церква особливу увагу звертає на покликання до богопосвяченого життя. Як я казав, допоки Церква жива, ті покликання будуть. Покликання не спадають з неба, вони виходять з Церкви. Церква дає своїх найкращих синів і доньок. Це неминуче, вони будуть і є, бо це вираз життя самої Церкви. Якщо ці покликання занепадають, значить, є проблеми в житті цілої Церкви. Коли є покликання, то це показує, що Церква є здоровою, якщо немає покликань, значить, є криза в самій Церкві. Це як барометр.

Коли говорити про покликання стисло, до нашого монастиря, то ми не маємо розуміння того, що означає криза покликань. Щороку ми маємо 6-8 осіб, які приходять до нас. Цього року в нас на новіціаті є 7 осіб. Близько 7-8 років тому в нас склалася своєрідна «традиція», згідно з якою до нас щороку приходить особа, яка уже є священиком, або хтось, хто вже закінчив семінарію.

Коли ж говорити про динаміку — від 90-х років і до сьогодні — це справа глибших досліджень, але кажучи узагальнено, то в 90-х роках була така хвиля, коли люди йшли в монастир на ентузіазмі, можливо, кількісно й більше, аніж сьогодні, але вони не усвідомлювали, що таке монаше життя. Не було усталених монаших спільнот, взірців, куди вони могли прийти і побути. Заборона Радянської держави на існування Церкви народила в душах людей спрагу за тим іншим життям, яке багато хто асоціював з монашим. Та, прийшовши після розвалу СРСР в монастир, часто ці люди побачили, що там — не їх місце, що вони не мають покликання до такого життя. У той час до монастирів приходило багато «випадкових» людей. Тепер приходить, без сумніву, менше осіб, але залишається з них більше, бо вони уже більш усвідомлено роблять вибір.

Входження в монашу спільноту — це органічний процес: не так, що прийшов — і назавжди. Особі дається час, щоб пожити в спільноті, придивитися до неї, а спільнота вивчає особу, що прийшла. Людині завжди потрібен час. Монаша традиція має свій випрацюваний досвід, який враховує цю потребу людини та оберігає її від поспішних рішень. У нашому монастирі особа щонайменше через 5 років приймає Малу Схиму (довічні обіти). Це дає змогу перевірити покликання. У світі, де панує поспіх, людині важче приймати відповідальні рішення.

У свідомість наших людей, як можна спостерегти, перекочував стереотип про те, що до монастиря люди йдуть через якусь трагедію в житті, через переживання якогось стресу. Можливо, дехто і йде з таких причин, але вони довго в монастирі не затримуються. Вони швидко усвідомлюють, що це не їхнє, а коли й не бачать якийсь довший час, то по них це все одно видно, спільнота це відчуває.

— А що справді кличе людей йти в монастир? Чого люди тут насамперед шукають, чого очікують?

— Кожен християнин мав би пізнати своє покликання. З іншої сторони, потрібно сказати, що людина мала б пізнати, яка є Божа воля щодо кожного з нас, бо Бог найкраще знає, що нам потрібно. Монаше життя — це одне з покликань, сюди йдуть люди покликані, в монастирі вони пізнають, що це місце — їхнє.

У світі про людей, які закохалися, кажуть, що вони — на сьомому небі. Монах у своєму покликанні має бути на сімнадцятому небі. Якщо монах не є закоханим в своє монашество, то він не зможе в ньому жити, він має то любити. Це найбільше, що монах повинен зробити, — закохатися в своє покликання: пізнати своє покликання, відчути, що це Божа воля і бути закоханим в те, що Бог йому дав. А з цього вже випливає молитва. Бо що є молитва? Це буття з Богом, це не якесь механічне відмовляння слів, це моє бажання бути з тим, якого я кохаю, це вираження мого монашого життя. А праця монаха випливає з того, що потребує від нього Бог в тій чи іншій ситуації, і, звичайно, з того, які я здібності маю.

— Ви згадали про працю, а чим найчастіше брати займаються?

— Братія має багато різних обов’язків: є єромонах що відповідає за молодих монахів; є економ; маємо іконописну школу — є брат, що пише ікони; є брат який займається різьбою; є брат відповідальний за ремонтні, будівельні роботи; ми маємо пасіку — є ті, хто опікується нею. Ми маємо реколекційний дім, де є брат, який відповідає за той будинок; маємо пральню – є брат що працює там; маємо поля (близько 20 гектарів орної землі) — є брат, який працює на полях; є ферма, за якою також є догляд; маємо і свічкову майстерню; є крамниця, де працюють браття, та багато інших обов’язків.

Розділяючи обов’язки, ми дивимося на здібності особи і на потреби, які є. Коли людина приходить в монастир, є кілька граней щодо її обов’язків: грань здібностей, навичок, які вона уже здобула, викликів, до яких вона відкривається, та те, наскільки ті виклики вона може прийняти.

Це завдання спільноти, настоятеля — вивчати особу, бачити потреби і розуміти, наскільки особа зможе це виконати, а наскільки — не зможе, щоб вона не заламалася. Багато хто зростає, вже на моїх очах багато осіб досить зросли в своїх відповідальностях. У кожен момент людина може відкритися для чогось нового, відкрити в собі нові для неї грані, незнані досі. Так часто є і в монастирі…

Адже життя в Бозі — це не просто релігія, бо християнство — це не є одна з чергових релігій. Релігія — це мої стосунки з божеством: є божество, я виконую якісь обряди, дотримуюся традицій, а божество десь згори мене пильнує, допомагає мені. Це не є християнство, християнство — це життя в Христі, життя з Богом, бо ми причащаємся Його Тіла і Крові — Христос є з нами. Ніяка інша релігія такого немає. Христос каже: «Я є Бог живих, а не мертвих». Наше життя дає можливість щоразу по-новому реагувати, кожна наша молитва є неповторною, кожен наш обов’язок може бути новий, кожна традиція може набрати інших аспектів.

Тому те, що стосується розвитку покликання в монастирі, то вони можуть бути дуже різні. Питання не полягає в тому, що робити. Головне для монаха це перебувати з Богом. Ти є з Богом — це найважливіше, а вже Бог через обставини вказує нам, в чому є найбільша необхідність.

— Чи є багато братів, які хочуть стати священиками?

— Виходжу знову з того, що монах — це той, хто покликаний сидіти в ногах Христа та пізнавати Його волю. Але сам монах не може пізнати свого покликання: ви є в родині, але не можете усі свої ідеї називати родинними, приймати усі рішення від імені родини, слід завжди радитись з родиною. Так само і в монастирі — це не лише те, що ти пізнаєш, бо ти можеш помилитися. Тому, з однієї сторони, сам монах розпізнає волю Божу, з іншої — спільнота допомагає йому в цьому. Так приймається і рішення щодо майбутнього служіння особи як священика. Священик — це одне зі служінь. У нас священики виконують будь-яку працю по монастирі. У нас існує рівність між усіма. Ти виконуєш служіння священика, це твоє покликання в покликанні: ти монах, але твоє покликання — це покликання священика. Це тобі не надає особливого статусу. Твій статус такий же, як і в кожного іншого.

Коли особа приходить до нас, то ніхто її не питає, чи вона хоче бути священиком. Основним є бажання бути монахом. У цьому суть її перебування в монастирі — бажання, покликання бути монахом. Якщо розпізнаючи своє покликання, людині відкривається священичий шлях, спільнота це бачить.

Та ще раз наголошу, що це не є метою монашого життя. Для прикладу, в Польщі існує згромадження братів-альбертинів, засновником якого є брат Альберт, що тісно приятелював з Митрополитом Андреєм Шептицьким. Ті брати доглядають за бездомними людьми, в їхній спільноті загалом є лише брати, вони є основою згромадження, там є лише один священик. Я не знаю всіх аспектів уставу їхнього монашого життя, але точно знаю те, що якщо ти і є священиком-альбертинцем, ти не можеш бути настоятелем. Такий їх підхід.

У нашій ментальності відклався постулат, що священик — це щось важливе, особливе, головне. З одного боку, це так. А з іншого — коли ти живеш в спільноті — це головне, якщо спільнота кличе тебе до священства — це є добре, але це не є твоє особливе служіння, яким ти вивищуєшся над іншими. Наше головне покликання — це монашество.

— Чи є багато братів, які хочуть поглибити свої знання, здобути ґрунтовну освіту?

— Тяжко визначити, багато їх є чи мало, але ми практично всім зацікавленим і здібним даємо можливість для навчання. Окрім навчання в семінарії, 3 наші брати перебувають на навчанні в Римі, один цього року захистив докторат в Римі, інший, натомість, цього року їде на таке навчання.

— Чи є випадки служіння братів поза спільнотою, на окремих парафіях?

— Досі ми говорили здебільшого в контексті Лаври в Уневі. Окрім Унева, в Україні ми маємо багато інших студитських спільнот. Стиль життя цих спільнот є різний. Візьмемо для приладу дві наші спільноти, які зовсім різні, і обидві вживаються в студійському монашестві: Свято-Михайлівський монастир у Львові, де проживає 20 наших співбратів, вони більшою мірою займаються душпастирською працею, важко перерахувати усі види діяльності співбратів на цьому полі: при храмі діє 4 хори, майстерня з виготовлення речей церковного вжитку «Розвій», школа катехизації, реставраційна майстерня ікон, багато молодіжних організацій, видавництво «Свічадо» тощо. З іншої сторони, ми маємо свій скит в Лужках у Карпатах, де цілком інакший стиль життя, це свого роду контемплятивне, більш укрите життя. Там живуть кілька наших співбратів. Вони ведуть більш активне молитовне життя, а також займаються фізичною працею, зокрема біля пасіки, яка там є. Наявність такого різного характеру спільнот в нашому монашестві свідчить про те, що різні особи можуть по-різному переживати своє монаше життя, по-різному виконувати служіння. Але головне — це покликання, завдання бути з Богом: я є з ним, але чую, куди Бог мене кличе, щоб не бути, як Марта: її проблема не була в тому, що вона працювала, а в тому, що саме в той момент Бог від неї хотів чогось іншого…. Монах може виконувати будь-яку працю, служіння, але він має насамперед вслухатися в волю Божу, відчути, де є його місце в той чи інший момент.

Найбільшою покровителькою місіонерів в Католицькій Церкві є Тереза від Дитятка Ісус, західна свята, яка була монахинею-затворницею. Парадокс, але вона, будучи в контемплятивному монастирі, стала покровителькою місіонерів. Вона ніколи не їздила на місії — вона молилася. Наша проблема, проблема українська полягає в тому, що ми усі дуже радо беремося до повчань, ми б вказували, хто, що і де повинен робити, керували б, зазначали б, що хто не так робить, зокрема у владній верхівці, а на своїх місцях активність спадає. Коли б кожен на своєму місці робив усе, що потрібно, ми б розцвіли…

— А чи монахи-студити думають про медіа-служіння?

— Хочемо залучити декілька осіб, які би працювали на новому сайті Лаври, відкрити там форум, відділ питання-відповіді… Коли наші браття римо-католики чи православні мають дуже добре розвинену мультимедійну сферу, присутність Церкви в медіа, то ми — ні, ми цього не маємо. Церква наша тут досить недопрацьовує. Якби я не відчував такого глибокого покликання до монашого життя, не був би настільки в нього закоханий, то, мабуть, я б працював в мультимедійній сфері. Я бачу, як через неї можна промовити до людей, допомогти людям.

— Сьогодні також багато говорять про небезпечні впливи мас-медіа. Чи не може медіа-служіння негативно вплинути на самих монахів?

— Якщо особа не сформована, вона може потрапити під вплив. Тому завдання монастиря — формувати особу і допомагати їй. Ми ж не можемо завжди пильнувати особу, ми мусимо формувати її, але не постійно контролювати.

Від початку існування людини їй постійно щось загрожує, але загрожує тоді, коли людина не є добре сформована, може легко піддаватися під вплив.

З іншого боку, проблема нашого духовного життя криється в тому, що ми є продуктом світського виховання. Сучасна людина через перевантаженість різноманітною інформацією сприймає цю інформацію дуже поверхово. Видається, що зараз є мало людей, з якими можна порозмовляти душевно, у своїх стосунках люди є дуже поверховими, «привіт»-«бувай». Світ інформаційних технологій стимулює цю поверховість. З тією ж поверховістю люди приходять і в Церкву, до всіх Таїнств. Тому не відбувається зустрічі, як людини з людиною, так і насамперед людини з Богом. Люди у своїх стосунках рідко глибоко зустрічаються, це такі короткотривалі імпульси, світ смс та подібного. Людина не навчена тієї глибшості, не навчена споглядати, захоплюватися красою іншої людини, довкілля, природи.

— Унів славний своєю чудодійною водою, є чудотворна ікона Унівської Богородиці. Чи ви фіксуєте зараз випадки чудесних зцілень, і як часто такі зцілення відбуваються?

— Ми якось оминали момент фіксування таких свідчень. Я уже доручив одному з єромонахів це робити. Також ми вміщуємо такі свідчення в інформаційний вісник нашої Лаври «Унівський прочанин», який виходить декілька разів в році. Він є вісником зв’язку між Лаврою та людьми. Але ми не акцентуємо на тих випадках, якось не пропагуємо їх. Унів більше відкриває своє місце, лице у контексті переміни людини загалом, в духовному аспекті. Люди, які приїжджають сюди, — і це є свідченням багатьох, якщо не кожного, ступивши на цю землю, завжди відчувають мир і спокій, це такі свідчення, які ми не можемо так охопити словами, оформити, щоб розповісти про них, але водночас вони є найважливішими. Той мир та спокій дає можливість самій людині змінюватися більше духовно, аніж фізично. Але проблема духовної зміни в тому, що її не зафіксуєш. Унівська Лавра останнім часом виконує місію зцілення людей більше в духовному вимірі, а це не можна закарбувати. Та саме бажання людей приходити сюди, бути тут вказує, що тут вони отримують бажану переміну, преображення.

Тут йдеться про інтимний вимір буття особи, щось глибоке, з чого не хочеться робити сенсації, а залишати глибоким, таким, що до кінця важко зрозуміти. Це життя в Бозі, ці речі не хочеться витягувати нагору. І люди не хочуть. Хоча, звичайно, до нас також приходить американська культура, вона неминуче відкладається, вона все, навіть особисте, витягує назовні. Воно інколи потрібно, але не завжди люди до цього готові.

У мене була ідея щодо створення при Уневі братства людей, яким Унів дорогий, проводити їм зустрічі, конференції, налагодити певні стосунки. Однак на даний час бачу що більшість тих, які приїжджають сюди, хочуть зберегти свою інтимність. Вони приходили і будуть приходити, але не хотіли б якогось формального включення себе в якусь інституцію. Як то кажуть, коли є спільнота, але ще немає статуту, то вона живе і активно розвивається, коли ж, жартують, уже є статут, то вже щось зникає, оте життя притихає… Таке життя — коли його описати, втрачає певний шарм.

Дух боїться слів, правил. Коли починаєш його вписувати в правила, то втрачається його життєвість. Це так само, як вкладати в правила відносини в родині, з друзями. У монастирі завжди йдеться про грань між правилами, які мусять бути, бо не може бути анархії, й між життям в Бозі, що завжди є неописане, тому що Бог є неописаний. Євангеліє — Божественна істина, але воно не може все викласти про Бога, тому ми кажемо про інтимний особистий зв’язок. Тому, з одної сторони, йдеться про стосунок інституційності та, з іншої, про особисте життя кожної особи в Бозі. І цей зв’язок є дуже складний. В Церкві мусять бути канони, традиції, інституційність, але слід дуже зважати, щоб ця сторона залишала можливість індивідуальності. Між індивідуальністю та інституційністю може не раз повставати конфліктність.

Повертаючись до питання про зцілення, то так, вони є, як фізичні, так і духовні, але ми не хочемо щоб говорили: «Унів — місце зцілень». Бог є всюди. Тут, звичайно, присутність Божа відчувається посилено, так, це тому, що тут місце святе, тому що здійснюється молитва і подвиг монахів, але й також тому це місце святе, що люди саме тут через свою віру отримують зцілення.

— Чи має Унівська Лавра сталих меценатів? Традиційно складалося так, що великі духовні центри з часом ставали потужними в плані економічному, з чим і самим монастирям ставало важко боротися…

— В Уневі я уже 11 років. І за цей час Лавра ніколи не мала особливих меценатів. Я вдячний Богові, що так є. Практично все, що є в Уневі відновлено, — це поодинокі пожертви, «вдовині лепти», образно кажучи. Я б також не стверджував, що ми живемо лише на пожертви, ми в достатній мірі утримуємо себе: маємо господарство, промисли, як-ото свічковий. У нас ніколи не було ктиторів, не знаю чому. Але це добре. Бо тоді ти позбуваєшся залежності, тоді ти є вільний.  Історія показує, що залежністю для спільнот обертається «загравання» з владою, прийняття багатих дарунків…

Усі соціологічні дослідження стверджують, що Церква має найбільший авторитет, тому кожна влада завжди хоче керувати Церквою, мати вплив на неї, користуватися її авторитетом. І тут є проблема: коли хтось допомагає, то це не задарма, бо потім не раз потрібно буде платити… Тому я вдячний, що ми не мали і не маємо таких ктиторів, перед якими я відчуваю зобов’язання. Звісно, ми маємо багато добродіїв, які допомагають, але ніколи це не є щось глобальне. Це робить нас вільними, монашество завжди до цього прагне. Монахи ставали невільниками, коли вони починали обростати добрами, ктиторами.

Господь, навпаки, дає нам змогу багато коштів жертвувати. Наш Типікоп вказує на те, що б ми третю частину своїх прибутків, коштів давали потребуючим. Завжди в різний спосіб ми намагаємося служити людям, допомагати їм.

Монастир може мати багатства, це не є проблемою, але не бути в полоні їх, вміти давати, вміти мати завжди відкриту руку, як для того щоб взяти, так і щоб віддати те, що взяв. Як казав Василій Великий, «немає на світі бідних чи багатих: є ті, які можуть дати, та ті, які потребують». Я в монастирі кажу братам: коли нам хтось щось дає, не чуйтеся зобов’язаними, так само, коли ви комусь щось дали, не чекайте, що хтось вам має дякувати.

— Як на сьогодні складаються стосунки між різними монашими згромадженнями УГКЦ?

— Стосунки дуже добрі. Великий вплив на це зробив Собор монашества, який тривав 6 років. Його учасники розглядали різні аспекти: ідентичність монашества, формація богопосвячених осіб, післанництво, місія монашества. Праця під час конференції та сесій Собру, як також приготування до них, давали можливість пізнати одні одних, зрозуміти, в чому наша спільність, а в чому — відмінність. Ці спільні зустрічі опісля дали поштовх до багатьох спільних акцій. Для прикладу, на Стрітення цього року в Львові відбулася конференція богопосвячених осіб, присвячена обіту послуху. У квітні також відбудеться вишкіл для головних настоятелів всіх чоловічих та жіночих спільнот. Ми комунікуємо між собою, в Церкві працює Комісія у справах монашества, Рада вищих настоятелів, Рада вищих настоятельок, таким чином маємо можливість обговорювати різні ідеї, проблеми, потреби тощо.

— Як Ви оцінюєте літургійне життя в Греко-Католицькій Церкві на сьогодні? Чи не назріла потреба в оновленні літургійної традиції?

— Східні Церкви мають колосальний скарб. Наші богослужіння — це не плід чийогось сидіння за письмовим столом, це певний крик душі, який вийшов з людини коли вона досвідчила Бога. У наші богослужіння вкладений досвід Бога. І в цей досвід Бога потрібно увійти. Проблема полягає в тому, що Церква була заборонена, переслідувана, і цей досвід богослужінь, життя в Церкві втратився. Усе наче відновилося на сьогодні, все гарно, естетично, але люди ще не мають досвіду щоб зустріти Бога, саме через Богу-служіння.

Ще один нюанс, що потрібно наголосити: Схід завжди подавав досвід Бога безпосередньо, не так через катехизацію, навчання, навіть проповіді, але відкривав світ Бога в богослужіннях. Наші богослужіння — це досвід Бога. Розпочинається Літургія словами: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа». А де є Царство, там є і Господар дому — Господь. Цей досвід ми маємо, але багато в чому він втрачений, перерваний. З цієї причини використовуються багато позалітургійних практик, бо люди не мають цього досвіду, не зросли в ньому. Його слід зроджувати. Часто я кажу людям, щоб час від часу вдома вони читали текст Божественної літургії , інших богослужінь, розмірковували над ним, над кожним реченням. Є багато літератури, яка пояснює богослужіння, можна також самостійно розмірковувати над словами Літургії. Ми мусимо зрости в розумінні, в досвідченні того, що стверджує Літургія, бо для нас це стало виконанням обряду, але це не дає життя. Воно не є нашим хлібом насушним. Чому нам так важно в неділю йти до церкви? Тому що це для нас якась формальність, ми не відчуваємо потреби в цьому. Ми мусимо вчитуватися в молитви, в стихири у вільний час — це найкраща можливість пізнати досвід, вкладений у них, пізнати скарб, величезний скарб, який має Східна Церква.

Саме слово «літургія» означає «спільна справа». Коли ж Літургія сприймається як примус, то це втрачає сенс, значення Літургії в такому випадку нівелюється.

Ми пишаємося, коли займаємо якісь високі посади, отримуємо запрошення на резонансні публічні заходи, навіть коли хтось з наших добрих знайомих є відомою особою, при владі. Але ж на Літургію запрошує нас сам Господь, Творець. Що може бути більше за це? Звичайно, має бути долучення до «крику» душі, який пережили святі, коли написали тексти тих чи інших богослужінь. Нам потрібно зростати на цьому досвіді та стати самостійними у своєму досвіді зустрічі з Господом. Тому що в кожного мусить бути свій досвід, зокрема кожен мусить мати свій досвід життя в Бозі.

Ми спільно приходимо на Літургійну молитву, разом прославляємо Господа, але, з іншої сторони, нам, просто кажучи, це нецікаво, коли ми особисто не відчули глибоко присутності Господа. Якщо ж ми відчуваємо це, приносимо в спільноту свій досвід, кожен приносить, тоді ми збагачуємо спільноту…

Унів, кажуть, святе місце. Так, монахи намагаються жити свято, вправляються у цьому, але святість Унева — це святість кожного, хто приносить сюди свою віру. Особливо відчутно це під час відпустів, велелюдних прощ, святість просто відчувається на дотик, витає в повітрі. Це спільна святість людей, які збираються тут.

.— Яким, на Ваш погляд, повинен бути зв’язок між Церквою та державою, рівень залучення Церкви в питання державного розвитку?

— Завдання християнина — жити в Бозі. Коли ми виконуємо цей обов’язок, то, як каже апостол Павло, «уже живу не я — живе в мені Христос». У Бога є відповідь на все, він знає відповідь в кожен момент нашого життя. Коли живемо в благодаті Божій, то Бог дасть на все відповідь, в Бозі ми пізнаємо, що є правдивим добром для нас, правдивою користю.

Ніколи Церква не мала б приставати до якоїсь політичної сили. Її покликання — це та роль, яку має совість в кожному з нас, а совість — це голос Божий, який промовляє до нас. Однак наша совість ніколи нас не примусить нічого робити, але вона нам промовляє, що ми мали б робити. Завдання християнина — завжди вслухатися в свою совість. Церква ж повинна допомагати людині виховувати своє правильне сумління і в ньому приймати рішення. Адже священик є з людиною не кожну мить її життя, не може бути, але коли людина виховала своє сумління, відшліфувала його в Бозі через своє духовне життя, через молитву, добрі діла, сповідь, тоді легше приймати рішення.

Добрий християнин — це основа, тоді формується здорове бачення. Добрі християни будуть добрими українцями, добрий християнин буде добрим Президентом, двірником, мером, господарем. Завдання Церкви — формувати добрих християн, а не творити своїх груп, партій, намагатися впливати на державу, Президента — це не завдання Церкви. Церква тоді втрачає свою сутність і покликання.

Завдання Церкви — бути не від світу цього, вказувати світу, як би він мав чинити. Те, що Церква буде нелюбима за це, зрозуміло. Ми не завжди любимо те, що каже нам совість. Уявіть собі, що твориться з людиною, коли совість перестає в ній говорити, — вона дичіє, твариніє. Так само і коли Церква перестає виконувати свою функцію, то суспільство деградує.

Церква не повинна втручатися в політику, ідеалізувати якихось кандидатів, Церква ставить лише вимоги до особи, яке моральне обличчя має мати особа, особливо керівник держави, а вибирати — завдання людей. Церква може казати, яким має бути Президент, але не може казати, хто має ним бути.

Проблема в суспільстві полягає також в тому, що Церкву асоціюють з людьми, вказують одразу на священика, єпископа, але Церква — це Христос. Люди ж виховані в суспільстві, формувалися в ньому, в поглядах суспільства. Коли людям Бог дає покликання до служіння священика, єпископа тощо, то хоч це і є покликання, але вони залишаються людьми і роблять гріхи. Та це їхні особисті гріхи, це не гріхи Церкви, це не позиція Церкви.

— Де, на Вашу думку, пролягає межа для національних почуттів в Церкві?

— Коли людина розвиває подобу Божу в собі, розвиває в собі покликання сина чи доньки Божої (бо ми кажемо «Отче наш»), тоді людина стає свідомою себе як людини. Неминуче за таких умов вона правильно виражатиме і своє національне почуття. Є націоналізм та є патріотизм. Правдиве розуміння цих понять виходить з правдивого розуміння людини.

Правдиве розуміння себе, зроджує також розуміння до інших націй, дає можливість уникнути викривлень.

— Дякуємо за щиру розмову!

Розмовляли Тетяна ЛУЦИК, Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ

Унівська Лавра, 22 березня 2010 року

П.С. Розмова з о. Венедиктом була доволі довгою, багато з його думок ніби виходили за межі інтерв’ю. Але це не применшує їх цікавості та важливості. Бажаючи поділитися ними з читачами, подаємо їх нижче:

«Можна багато писати, говорити та найважливіше — формувати сумління кожної особи. Я маю величезну довіру до кожної людини. Людина здатна багато речей зрозуміти, не потрібно для цього закінчувати богословські науки. Людина здатна пізнати і зрозуміти багато чого, перебуваючи в Церкві, на «ґрунті» Церкви людина розцвітає».

«Від наших стосунків з Богом не слід вимагати непорушності, вони не є статичними, вони розвиваються, розкриваються різні їх аспекти. Коли людина засмакує життя в Бозі, то її ні що інше не приманить і не потягне. Сьогодні ми згадуємо подвиг 40 Севастійських мучеників (22 (9) березня ), які є яскравим свідченням того, наскільки тверда віра людини, яка засмакувала життя в Бозі».

«Світ розвивається, змінюється, а християнство лишається таким самим, бо основа його – це життя в Бозі, яке можливе в кожну епоху, в кожному місці, в кожних обставинах — хоч би з 3 мобільними в кишені, з 2 мільйонами в банку. Обставини ніколи не є завадою для життя християнського, бо тоді я знаю, як використовувати ті мобільні, як правильно вживати ці мільйони. Можна сказати ще так, полагоджуй свої стосунки з Богом, а Бог вкаже тобі, як маєш полагодити все інше».

«Покликання кожної людини — творити добро, а це є можливо будь-де. Й ніхто і ні що не є цьому перепоною.  Коли людина відчує життя в Бозі, то зникає питання, хто є твій чоловік , чи жінкка, де ти працюєш, хто є священиком на парафії… Тоді, в Бозі, християнин не тікає від труднощів, бо ж християни інколи, як перелякані, не знають, що робити в тому чи іншому випадку… Християнин живе, приймає все, як виклик. Приходять проблеми, але він не уникає їх, не ховається від них, не глобалізує їх. Проблеми є, є вони й в Церкві, але Церква їх не боїться, вони були вже від самого початку: один з перших 7 дияконів, Миколай, створив пізніше секту, одним, з всього дванадцяти апостолів був Юда… Але це не могло знищити Церкву, Церква живе і розвивається, бо це не людська структура, а Божа.».

Джерело: РІСУ