Колись дуже давно в далекому краю жили разом три ченці. Вони покинули свій монастир і оселилися біля гори, що самотньо височіла неподалік, аби тут, на відлюдді, вести ще суворіше життя. Там вони знову зустріли простого чоловіка на ім’я Джо, який з трудом виживав, працюючи на своєму клаптикові землі. У своїй простоті він уважив за честь, що йому дозволили прислуговувати таким святим особам, і почав працювати в них як їхній титар, кухар і майстер на всі руки, що виконував різноманітні ремонти.

Найстарший з-поміж пустельників був Серапіон Містик, чоловік молитви, який був здатний проводити сім годин у день на колінах не пропускаючи жодного дня. Другим був Мелитон Аскет, людина яка практикувала умертвіння плоти. Він міг легко нічого не їсти цілий тиждень. Наймолодшим серед них був Филимон Екстатик, чоловік настільки відданий спогляданню Бога, що часто впадав в екстатичні транси й ставав зовсім нечутливим до того, що діялося навколо нього.

Час до часу в келії пустельників зупинялися на ніч подорожні, які збилися зі шляху. На кожного з прибульців велике враження справляла святість трьох мужів, і після повернення ці мандрівники розповідали в сусідніх містах про те, що бачили. Відтак, з плином часу, звістка про святість пустельників поширилася далеко, й до них систематично почали приходити маси паломників, які прибували сюди, щоби знайти тут розраду й печерпнути сили, яку давало їм споглядання суворого життя святих мужів у горах. Невдовзі виникла потреба побудувати готель, щоби всі ці люди могли переночувати. І тоді різноманітні таланти й уміння Джо виявилися справді дуже потрібними.

Джо не тільки збудував просторий заїжджий двір для паломників, але й домовився з купцями зі сусідніх містечок, щоби постачали сюди все необхідне. А сам тричі на день готував і подавав їжу зголоднілим гостям, забезпечував кожного чистою постіллю, утримував усе в ідеальному порядку й водночас прислуговував пустельникам. Джо став зайнятою людиною, звивався від світання до смеркання, прислуговував з усмішкою й підтримував усюди зразковий порядок.

Однак треба згадати, що Джо мав одну ваду, певну слабкість, яка – в його очах – робила його найбільшим з-поміж усіх грішників. Отож, він любив добре вино. Зауважмо, що Джо ніколи не був п’яним. Та оскільки мав запаси цього чудового напою для паломників, то час до часу приймав запрошення від когось із них випити. Коли траплялося така нагода – о, нечасто, може раз на місяць, то він міг іноді переступити тонку межу стриманости й трохи захмеліти. Однак не до тієї міри, щоби внаслідок цього занедбав свої обов’язки. А взагалі ніхто навіть і не вгадав би, що його щоки зарум’янилися не від напруженої праці, а від випитого вина. Та Джо знав про це. І коли порівнював свою легку залежність від слабкості з аскетичним життям своїх трьох учителів, то завжди вважав це страшним гріхом, який можна було спокутувати певною мірою, лише повністю віддавшись служінню своїм братам. Після кожного падіння були сльози розкаяння й урочисті обіцянки більше ніколи в житті не пити.

На жаль, обіцянки легше давати, ніж виконувати. Джо спромігся опиратися своїм схильностям кілька сповнених страждання днів або навіть тижнів, ревно молячись на самоті у своїй маленькій кімнатці, на горищі готелю. Та невдовзі в нього наростала неймовірна напруга. Після довгої боротьби зі собою, зазвичай, наприкінці виснажливого дня, коли натовпи паломників особливо змучували, починав відчувати, як слабшає його опір спокусі. У такі хвилини спокуса випити ставала такою всемогутньою, що Джо більше не міг боротися з нею. Після кількох келишків напою він повторював покутний цикл. Таким було його життя. Дуже простим, таким простим, як він сам. Це життя можна було описати двома реченнями: Джо любив кожного і служив кожному цілим серцем своїм і всією душею, а з іншого боку – надмірно любив вино.

Ось такі були справи на цій святій горі пустельників, та найстарший з-поміж них – Серапіон Містик – несподівано помер. Коли звістка про це поширилася околицями, натовпи відразу почали вигукувати: “Помер святий! Помер святий!” Коли Серапіон прибув до небесної брами, тримаючи в долонях великий молитовник, апостол Петро з юрбою святих і ангелів уже чекали на нього, щоби привітати. Вони тріумфально привели його до великого Христового трону й представили як святого Серапіона Містика. Ісус у відповідь тепло усміхнувся й привітав його лагідним жестом правої руки. Цілі небеса почали вигукувати: “Святий! Святий прийшов по свою корону! Радіймо!” Та коли небесні сурми почали грати урочистий гімн, можна було почути тихий коментар Ісуса, який він промовив немов до себе: “Ну, може не святий, але по суті, побожна людина”.

Тим часом життя на землі продовжувалося. Паломники й далі топтали Святу гору, надіючись отримати тут розраду й моральну підтримку від двох ще живих пустельників, а Джо продовжував прислуговувати кожному з повною відданістю. При цьому час до часу він піддавався спокусі, пов’язаній із вином.

Одного дня, після особливого довгого посту, помер Мелитон Аскет. Натовп одразу почав вигукувати: “Великий святий помер! Великий святий помер!”. Коли Мелитон прибув до небесної брами, тримаючи в руках порожню миску, його теж урочисто привітали апостол Петро та інші мешканці неба. Привели його до Христового трону й представили як великого святого Мелитона Аскета. Ісус глянув на нього з великою любовю, після чого залунали вигуки: “Великий святий! Великий святий прибув по свою корону! Радіймо!” І знову, коли пролунав звук труби, Ісус промовив сам до себе: “Ну, може, не святий, але, по суті, побожна людина”.

А на землі смерть Серапіона Містика й Мелитона Аскета зовсім не зменшила напливу паломників до Святої гори, адже на ній ще жив третій пустельник, якого люди вважали найбільшим з-поміж усіх трьох – Филимон Екстатик. Він конкурував із молитовним завзяттям Серапіона й Мелитоновою строгістю посту: більше того – його обличчя справді сяяло, як в ангела, коли надовго впадав в екстаз. Звичайно, що для Джо це був важкий час, бо він мусив стримувати цікавих людей, адже багато хто з них намагався відрізати й зберегти як реліквію шматок чернечої ряси або навіть волосся з його бороди. Такою великою була побожність паломників.

Та навіть на Филимона поширювалися закон нашої, людської природи. І одного дня після особливого довгого екстазу, він також помер. Негайно натовп заволав: “Дуже великий святий помер! Дуже великий святий помер!” І коли Филимон Екстатик прибув до небесної брами, тримаючи в руках запалений смолоскип, на нього чекав цілий небесний почет. Одразу ж його урочисто й з радістю відвели до Христової великої тронної зали й представили як дуже великого святого Филимона Екстатика. У відповідь Ісус галантно вклонився, а ціле небо співало: “Дуже великий святий! Дуже великий святий прибув по свою корону! Радіймо!” Та знову, коли після цих вигуків зазвучала труба, можна було почути, як Ісус тихо промовив сам до себе: “Ну, може, не святий, але, по суті, побожна людина”.

Після смерти трьох пустельників на Святій горі настали великі зміни. Потік паломників пересох, і Джо залишився сам. За ці роки він також передчасно постарів через безперервну працю, яку виконував, служачи пустельникам та їхнім шанувальникам, що захоплювалися ними. Відтак одного дня Джо теж помер. Та ніхто про це не знав, тим паче — нікому не спало на думку вигукнути: “Помер святий!”

Коли Джо прибув до небесної брами, не мав зі собою ні молитовника, ні порожньої миски, ні запаленого смолоскипа. Не тримав нічого в руках. Певна річ, він не сподівався, що великий апостол Петро або інший святий чи ангел чекатиме на нього й вітатиме людину, яка ціле життя, занадто любила вино. Тому Джо вирішив почекати на когось важливішого від себе; може, тоді його вдалося би непомітно прошмигнути за ним. І саме в цей момент брама відчинилася. У воротах стояв Христос, велич якого вражала. Він тримав у руках пляшку найкращого вина. Підійшов до Джо й обійняв його, кажучи:

— Вітаю тебе, любий друже! Ти дуже добре служив мені всі ці роки. Тому годиться, щоби я особисто привітав тебе в раю.

Звісно, ангели й святі були досить здивовані таким винятковим прийомом, коли почули про це. Та, зрештою, тільки Христос здатний відрізнити побожну людину від справді святої.

Ніл Ґвілемет. “Історії для душі: Лагідний подув”