Ми нерозумні Христа ради…

(1 Кор 4,10).

Ніхто ніколи не міг подумати, що Ема – розумна дівчина. Справді, зі своєю солодкою, щирою усмішкою, була якнайбільше сповненою простоти істотою, яку будь-коли створив Бог. Вона не була дурною, навпаки – їй було до цього далеко. Просто володіла вродженим даром відкритості серця й щирости – рисами, які помилково вважають наївністю. У серці Ема залишалася дитиною, а для цього певна річ, їй не могли пробачити.

Коли Емі випросилося 18 років, вона покинула рідні краї й переселилася до міста, де найнялася служницею до багатої родини Габріелів. Працедавці були снобами, що не шанували своїх працівників. Фамільярність, з якою трактували їх, не знала меж. Господарі не лише не знали імен своїх працівників, але й ставилися до них так, наче ті були лише трохи важливішим, ніж меблі. Емі було важко погодитися з цим, бо від народження мала добре серце. Однак вона не мала вибору. І незважаючи на всі зусилля, яких дівчина докладала, щоби бути милою й увічливою, Габріелі нібито не помічали її. У їхніх очах вона була тільки служницею тобто, іншими словами, — знаряддям. А хто хотів би потоваришувати зі знаряддям?

Одним із багатьох обов’язків Еми було супроводжувати до храму стару матрону з роду Габріелів, апатичну стареньку пані, яка ніколи не мала ні для кого зі свого оточення жодного доброго слова. Родина, однак, терпіла її пихатість, оскільки старенька була власницею цілого родинного маєтку, хоча сама ним не керувала. Ема, як могла, старалася уприємнювати час нестерпній вдові під час щоденної дороги до храму, та єдиним її “досягненням” були нові настирливі зауваження старої пані, яку дратував простий підхід дівчини до людей.

Незважаючи на їдку вдачу своєї пані, Ема полюбила ці щоденні походи. Насправді то була єдина можливість вирватися з лабетів численних обов’язків. Оскільки дівчина болісно переживала, що не має освіти, вирішила якнайуважніше слухати літургію, сподіваючись, що засвоїть дещо з мудрості Святого Письма. Одного разу її особливо зворушило повчання Ісуса про те, що треба стати малим, як дитина. Так само й наука апостола Павла, викладена в листах, глибоко врізалися їй у пам’ять, — християнин з огляду на Христа, мусить стати дурнем і так звану мудрість світу трактувати як дурниці. Дивним чином ці думки полонили Ему, і вона розмірковувала над ними по дорозі до храму й назад. Єдина проблема полягала в тому, що Ема не знала, чи коли-небудь зможе жити за цим ідеалами.

Одного дня господиня (не стара пані Габріель, а її донька й теперішня хазяйка дому) зауважила, що бракує одного персня. Це спричинило страшне заворушення. Кожен отримав наказ шукати перстень, але всі зусилля пішли намарно – його не знайшли. Взагалі, з’ясувати, куди пропав перстень, було дуже просто. Юзефіна, одна з доньок-підлітків пані, потайки взяла перстень на прийом, аби похизуватися ним. На нещастя, загубила його. Потім, побоюючись покарання, нічого не розповіла матері про неприємну пригоду. Ема зовсім випадково дізналася про це.

Зрозуміло, що після наполегливих, але безрезультатних пошуків господиня почала підозрювати, що хтось із прислуги вкрав її прикрасу. Оскільки Ема була останньою, кого прийняли на роботу, а до того нічого подібного не траплялося, то відразу ж підозра впала на неї. Господиня обшукала кімнату Еми, коли та була зі старою панею в костелі. Після повернення Ема помітила, що її речі обшукали, і не треба було бути дуже кмітливою, щоби здогадатися в чому річ. Що ж вона мала робити? Захистити свою репутацію, розповісти господині, хто є справжнім винуватцем у цій справі? Поговорити з Юзефіною і переконати дівчину, щоби зізналася у всьому матері? Звільнитися з роботи поки її формально не звинуватили й не вигнали?

Всі ці й багато інших запитань клубочилося в її голові до кінця дня. Виконуючи свої обов’язки, вона молилася про спокійний плин думок, чого ніколи раніше не робила. Проте її розум був, наче спаралізований. Вона не могла думати ні про що інше, адже якщо стане відомо, що винна Юзефіна, яка мовчала протягом усього часу безладдя, що запанувало в родині і на багато днів зруйнувало звичайний ритм життя, то це може спричинити кризу в стосунках дівчини з матір’ю. Мати, яка й так ніколи не була близькою з Юзефіною, без сумніву, розгнівалася би через лицемір’я доньки, а це свою чергою значно погіршило б їхні, і без цього не надто добрі, стосунки. Це означало би ще один поділ у родині, якій завжди бракувало справжньої єдности. Роздумуючи про все, Ема того вечора вирішила, що мовчатиме, — і нехай діється, що завгодно.

Наступного ранку під час бурхливої розмови господиня різким тоном повідомила Емі, що підозрює її в крадіжці персня.

— Що можеш сказати на свій захист?

— Нічого, прошу пані, — спокійно відповіла Ема. А потім, спокійно дивлячись жінці просто у вічі, додала. – Можу тільки сказати, що я ніколи в житті нічого не вкрала.

Очевидна щирість, яка проявлялася в поведінці й цілій поставі Еми під час цього допиту, будь-кого переконала б у її невинності. Господиню ж це трохи зворушило, але не переконало. Однак вона вирішила не виганяти дівчину, сподіваючись, що, врешті Ема сама видасть себе й приведе до того місця, де сховала перстень. Розмова закінчилася тим, що дівчині було наказано повертатися до своїх обов’язків і надалі бути обережнішою.

Інцидент з перснем став початком нового етапу в житті Еми. Якщо дотепер усі мешканці дому більше або менше ігнорували її як особу, що не заслуговує на увагу, то тепер до неї ставилися з неприхованою зверхністю. А оскільки на погорду Ема, зазвичай, відповідала милою усмішкою, то її почали сприймати як дурненьку. А хто ж міг співчувати дурненькій?

Така ситуація зберігалася протягом багатьох тижнів. Тижні згодом перетворилися на місяці. А останні, врешті, розтягнулися на довгі 17 років. Увесь цей час Ема була цапом-відбувайлом і мішенню для насмішок та глузувань від усіх мешканців дому, навіть сусідів. І як би вона не старалася, виглядало, що Ема нікого не може задовольнити і нічого доброго зробити. Від ранку до вечора вона була змушена терпіти буркотіння господині, ворожість Юзефіни (яка завжди боялась, що Ема може видати таємницю), а також приниження від інших домочадців, включно з водієм і кур’єром. Це були важкі роки для Еми. Вона часто думала про те щоби знайти роботу деінде. Однак здоровий глузд підказував, що якщо ти є лише слугою, то немає значення, хто господиня: все одно в очах останньої залишишся тільки служницею – або іншими словами – знаряддям праці.

Проте ці важкі роки значно вплинули на внутрішнє життя. Ніде й ні в чому не знаходячи розради, вона весь свій вільний час присвоїла читанню Євангелія й роздумів над ним особливо над страстями Господніми. Захоплена Святим Письмом, під час виконання домашніх обов’язків уявляла собі, що присутня на суді Ісуса. Відтак перед нею поставала сцена в преторії, де Ісус стояв, на посміховисько зодягнений у червоні шати, а вояки глумилися з Нього. Або ж бачила сцену, коли Ірод насміхався з Ісуса. Зрозуміло, що у своїй простоті ніколи не подумала би про те, щоби порівняти себе з Ісусом. Однак відчувала, що існує невидимий зв’язок між Ним і нею, і ця думка була для Еми втіхою в її недолі.

Хто зна, скільки ще тривала би ця ситуація. Та певного трагічного грудневого вечора служба Еми несподівано закінчилася. Дорогою додому, після молитовної зустрічі, на неї напав озброєний хуліган, жорстоко побив і покинув непритомною в рові. Наступного ранку її знайшли без свідомості й у критичному стані відвезли до шпиталю. Через кілька днів Ема опритомніла на кілька хвилин – цього часу їй вистачило, щоби прошепотіти медсестрі, яка опікувалася нею, що від усього серця пробачає своєму нападникові. Тієї ж ночі, після короткої агонії, Ема померла.

Господиня, дізнавшись, що сталося з її колишньою служницею, висловила лише одне зауваження:

— Бідна Ема, ніколи не мала й крихти поваги до себе. Та смішна дівчина дала бандитові себе вбити і смиренно вибачила йому, замість того, щоби послати його пекла. Просто божевільна!

Господиня повністю мала рацію: Ема була божевільною. Тим часом ця божевільна дівчина тепер переживала чудовий час, прогулюючись у небесних сферах у товаристві Франциска, Домініка, Терези й усіх інших Божих безумців.

Ніл Ґвілемет. “Історії для душі: Лагідний подув”