ПІД ПОКРОВОМ СВЯТОГО ЙОСИФА

о. Мелетій БАТІГ, ЧСВВ

Ешелон із в'язнями безупинно мчав на схід лісами Сибірської тайги. На той час в'язнями були цілі сім'ї, які вивозили в холодні простори Сибіру. Потяги, якими перевозили різноманітні вантажі, а навіть і худобу, тепер були наповнені людьми різного віку. Вагон, у якому перебувала сім'я Гуменних, був розділений на дві половини по два яруси. Гуменним випадало бути на другому ярусі, і це завдавало труднощів для старшого віком Григорія. Зате Йосифові, внукові Григорія, подобалося вилазити на нари, і він у цьому допомагав своєму дідусеві. Сім'я Гуменних складалася із чотирьох осіб: мати, її донька Ганнуся, син Йосиф і дідусь. Малий Йосиф навіть у вагоні завжди був разом з дідусем. Той розповідав онукові про події, що запам'яталися з пережитого. У вагоні були різні сім’ї. Було багато недужих. Був випадок, коли померла маленька дитина. Мати цієї дитини хотіла її похоронити або ж у тій місцевості, куди прямував потяг, або на цвинтарі одного з селищ, де зупинявся поїзд. Але цього не дозволяли солдати, які супроводжували потяг.

Люди у вагоні почали обурюватися, що неприємний запах чути, тож на одній зупинці солдат дозволив матері вийти з померлою дитиною з вагона і поховати її. Недалеко від цього вагона мати під березою викопала невеличку яму, у яку поклала свого хлопчика, перехрестивши його, і загорнула землею. Усі, хто був у вагоні, спостерігали за матір'ю крізь відсунуті двері. Конвоїри нікому не дозволяли вийти із вагона. У журбі дехто витирав сльози, а Григорій з Йосифом, як повернулась мати до вагона, почали співати панахиду. їм допомагали деякі старші жінки. Після «Вічної пам'яті» всі разом помолилися за упокій душі, хоч дитинка була невинною, і її душа відійшла, за велінням Божим, у Царство Небесне. Григорій висловив співчуття матері від усіх, хто був у вагоні:

– Дорога мати, дорога родино, всі ми висловлюємо у молитві щирий жаль і співчуття з приводу неочікуваної смерті вашої дитини, яка стала жертвою нашої недолі. Ви та усі ми маємо свого заступника у Небі — душу цієї дитини. Цього хлопчика, якому й два рочки не минуло, Бог покликав до себе. Він буде молитися за нас, за наше щасливе повернення знову на рідну землю. Не сумуй, мамо, у тебе є святий, якого ти народила, не сумуй і ти, братику, і ти, сестричко, і Ви, бабусю, така Божа воля.

Конвоїри знову зачинили двері у вагоні, і потяг рушив у далеку дорогу. Дідусь з Йосифом вилізли на нари і молилися разом за щасливий, вже завтрашній день. А після молитви дідусь розповідав про свої дитячі роки, які також минали у нього нелегко. Йосиф вийняв ганчірку з щілини розламаної дошки у вагоні і тепер спостерігав за краєвидами, які змінювалися перед його очима. – І що ти бачиш там? – запитував дідусь.

– Ось щойно минули річку, а тепер тільки бачу ліс і синє небо, і більше нічого не видно.

– Завезуть нас десь аж на край світу в дрімучий ліс і будемо там зимувати, — відповів журливо дідусь, додаючи:

– Життя — це подорож. Ось для хлопчика, який помер, ця подорож закінчилася. Твоя подорож тільки починається! Для цієї життєвої подорожі нам завжди була потрібна Божа допомога. Щоб не зблудити, ми повинні завжди просити у Бога мудрості, мужності й побожності. Протягом свого життя нам треба бути терпеливими і добрими, щоб служити іншим людям. Бо не можемо любити Бога, якщо не будемо любити людей, які поруч з нами. Дідуся слухали мати і сестричка Ганя, а також ті, хто перебував поблизу. Біля дверей на «буржуйці» кип'ятили воду. Дехто виймав сухарі чи інші продукти, а решта чекали, що подадуть на наступній зупинці. Через декілька днів потяг прибув в Іркутську область. Він зупинився на одній із залізничних станцій. Декілька вагонів залишили на цій станції і всіх, хто був в цих вагонах, перевозили вантажівками на місце призначене для їхнього заслання. їхати довелося більш ніж два тижні.

Дідусь Григорій і тут всіх підтримував на дусі і завжди потішав добрим словом. А якщо і це не допомагало, він молився. З ним завжди був його внук Йосиф. Застудилася мати Йосифа. Вона вже не могла сидіти на лавочці відкритого кузова, лежала в ногах пасажирів, які тіснилися між собою. На жаль, стривожений горем Григорій не мав змоги якось допомогти своїй доньці. Один з солдатів, який супроводжував колону мав з собою аптечку і дав якісь пігулки та порошки. Ганнуся увесь час плакала, а Йосиф також утирав сльози, плачучи разом зі своєю сестрою.

Коли Григорій нахилився до своєї доньки Катерини, то почув з її уст:

– Боже, я, напевно, найбільша грішниця тут, що так мене Бог карає. Я так хочу Святої Сповіді, а Бог і цього мені не дає. Тату, добре, що ви зі мною, моліться за мене, бережіть дітей, не відходьте від мене.

– Дитино моя, Катрусенько, не карає тебе Бог. Він тільки тобі дає терпіння, як і нам всім. Прийми все, що Він милосердний нам дає. Ми не винні, що священика тут немає. Твій щирий жаль – це найкраща сповідь. Дідусь поклав свою спрацьовану старечу руку на голову доньки і молив Бога про оздоровлення. Вантажівкою трясло під час руху нерівною дорогою. Це спричинювало ще більший біль для Катерини. Як настав вечір, колона вантажівок зупинилась. Потому організували якусь вечерю і нічліг під пильною охороною солдатів.

– Води хочу… — прошепотіла Катерина. Підійшов солдат з аптечкою, вийняв якийсь порошок і сказав випити його, а потому запити водою. Катерині полегшало, і вона на деякий час заснула у кузові вантажівки. Вранці колона знову вирушила бездоріжжям на північ.

Коли вже неможливо було їхати далі, колону зупинили біля невеличкого поселення. Було наказано всім забирати свої речі і розбивати табір для свого поселення. У селищі Щасливе проживали такі самі каторжани з України, яких виселяли ще у тридцятих роках під час колективізації. Всі вони працювали на лісозаготівлях. Сюди час від часу приїжджали лісовози і деревину вивозили до залізниці, як вони говорили, «виконували свій план».

Вже наступного дня почали будувати бараки, у яких мали проживати сім'ї-каторжани. Незважаючи на те, що Катерина була важко хвора, Григорія також заставили працювати. До початку зими потрібно було облаштувати мешканців села у бараку. Катерині з кожним днем ставало гірше. З нею весь час перебували її діти Ганнуся та Йосиф, а дідусь Григорій, що був теслею, будував барак. І коли через три тижні приміщення було готове, сім'ї почали переходити жити у нове помешкання. А у одній з кімнат цього бараку помирала Катерина.

На прощання, відчуваючи свою кончину, вона просила Григорія:

– Тату, бережіть дітей. Відчуваю, що мій Іван кличе мене до себе. Мабуть, на тому світі краще, ніж тут. Як хтось із дітей колись повернеться, хай поставить хрест на могилі свого батька. Він буде пам'яттю для нього і для мене. А я вже тут спочину. Земля одна нас єднає. Додому напишіть, щоб за мою душу і душу Івана правилися Служби Божі. Бо він невинно загинув за те, що любив Україну. Йому відібрали життя, а нас вислали до Сибіру. Тож хай той хрест, що буде стояти на тій могилі, буде єднати нас двох після смерті. За все вам дякую, тату. Дай, Боже, щоб ми всі зустрілися в Небесному Царстві. Моя подорож також закінчується, як Ви говорили у вагоні з приводу смерті хлопчика. Каюсь у всіх гріхах. Боже, прости мене, грішницю, і Ви, тату, прос…

По змарнілому обличчю текли сльози, а правою рукою вона міцно стиснула руку свого батька. Григорій завжди у важких випадках потішав свою доню. Тепер він мовчав і з болем душі сприймав кожне її слово. Щоб не видавати свого плачу, він стискав до болю свої губи, переживаючи усі страждання своєї доньки своїм серцем. Під час цієї розмови, Катерина немов на хвилину заснула, відпустивши батькову руку. Григорій вийшов на двір і на самоті дав волю своїм сльозам.

Наступного дня Катерина померла. Увесь день і вночі новопоселенці барака не залишали покійної Катерини. Не було священика, не було дяків. Замість Псалтиря читали весь молитовник, від початку до кінця. Співали пісні, молилися і так провадили її на місцевий цвинтар. Найбільше плакала Ганнуся. Йосиф також плакав, але він дивився на дідуся. Заспокоюючи, той гладив його по голові і, притискаючи до своїх грудей, спокійно говорив:

– Мама пішла до неба. Вона буде нам допомагати. Не плач…

Наближалася зима. З кожним днем ставало холодніше. Одного вечора Йосиф почав жалітися дідусеві:

– Я хочу додому. Дідусю, поїдемо додому. Спочатку до Тернополя, потім з Тернополя до Козової, а там уже недалеко до нашого села.

– Мене і Ганнусю не пустять, а ти можеш поїхати. Ти ще малий і ніхто тебе не буде питати, звідки ти приїхав. Невідомо, що зі мною може статися. Зима тут сувора. А в мене болячок зібралося багато.

– А хто мене туди завезе? — запитував розсудливо Йосиф, дивлячись в очі свого дідуся.

– Багато людей перевозять машиністи паровозів, але з ними потрібно домовитися. Тут в мене є вже знайомі водії. Вони домовляться з машиністами, а ти з ними доберешся на станцію, де ліс вантажать на вагони. Будь щирий з різними людьми. Про те, що нас вивезли, мовчи. Я тобі дам образочок св. Йосифа. Він є твоїм покровителем, адже ти носиш його святе ім'я. Він тебе запровадить до самого дому. Зайдеш до своєї тітки Василини і все розкажеш їй, як ми тут проживаємо, як ми хоронили маму, а про мене говори, що я здоровий, і зі мною все добре, ще на роботу ходжу. Добре?

– Через два дні дідусь із своїм внуком вийшли на дорогу, якою возили ліс на станцію. На цей час під'їхав лісовоз. Коли він зупинився, дідусь підійшов до водія, який був його знайомим. Цього хлопчика візьми на станцію. Він хоче їхати додому. Віддай його машиністам паровозів, а вони хай завезуть його на вокзал, — говорив зворушеним голосом Григорій.

Водій погодився, а дідусь поблагословив, прощаючись, свого внука на щасливу дорогу. Григорій навіть не подумав, що це прощання буде для нього таким болючим. Адже він залишився тут, на чужині, тільки з Ганнусею на довгі роки. А йдучи додому він роздумував: «Боже, а може це моя помилка, що я відправив хлопця у далеку дорогу? Та ні, я поступив так, як підказує мені розум. Тож надіюся тільки на Тебе, Боже, що він щасливо дістанеться додому. Прошу, змилуйся наді мною. Господи! Потіш моє серце і заглуши в ньому усілякі побоювання і неспокій, віддали від мене злі, тривожні думки, у Твої добрі руки я віддаюся, а також все майбуття моїх внуків віддаю Тобі. Мати Божа, наша Заступнице і Утішителько ласкава, не опускай нас!»

А коли він прийшов додому і все розповів, то найбільше затужила Ганнуся за своїм братиком. Вони так і не попрощалася.

— Не тужи, моя дитино. Скоро ви зустрінетеся вдома. Відчуває моє серце, що Бог для вас все зробить, щоб ви були щасливі. Я надіюся і відчуваю, що Йосиф щасливо доїде додому.

Водій лісовоза, приїхавши на станцію, став у чергу на завантаження вагона. Йосиф бачив, як підйомні крани завантажували деревину у вагони. Водій, який його віз, щось говорив з іншими машиністами, а потім підійшов до Йосифа, сказавши йому:

— Я поїду, а ти тут стій. Тебе ось ці люди заберуть і завезуть на вокзал. А там сядеш у пасажирський поїзд і поїдеш до Москви. В Москві пересядеш на поїзд до Львова, а вийдеш у Тернополі. Зрозумів? А тепер повтори!

Йосиф докладно повторив усе, як йому розказав машиніст. Вони розсталися. Йосиф стояв на тому місці, яке вказав йому шофер. До нього ніхто не підходив, а вже вечоріло, і він почав плакати. Тут до нього підійшов машиніст паровоза і різко запитав:

– А ти чого плачеш?

– Хочу їхати додому.

– А де твій дім?

– Біля Тернополя. Мені потрібно добратися до Тернополя.

– А де це є?

Другий машиніст підказав:

– Це як на Львів їхати. «Западна» Україна.

– Ого-го! — дивувався машиніст і запитував його:

– Як ти тут опинився?

– Нас привезли сюди. Мама померла, а дідусь захворів. І я вирішив їхати додому, до своєї тітки.

Машиністи поговорили між собою і вирішили довезти Йосифа до Тернополя. Саме на цьому наполягав один машиніст, який був родом з України і добре знав українську мову. Пізно ввечері, завантажені лісом вагони відправлялися на вокзальну станцію. З машиністами паровоза вирушив в дорогу і Йосиф. На головній станції вони передали його іншим машиністам, а ці ще іншим — і так далі. Малий Йосиф звик до паровозів. Допомагаючи кочегарити, він також був у сажі і на станції виходив з паровоза разом з машиністами, а потім з ними обідав і помагав закидати вугілля в піч паровоза. Та найбільше йому подобалося тягнути за шнурок, за допомогою якого подавали гудок. Машиністи ретельно виконували свій солідарний обов'язок, тож через два тижні Йосиф був уже в Україні, яка в його очах дуже відрізнялася від Росії: біленькі хати, садки, гаї, річки і чисте осіннє небо надихало на думки, що ось скоро він буде у своєму домі. Приїхавши у Тернопіль, Йосиф радісно вигукнув:

– Та це вже я вдома. Боже, дякую Тобі! .

Машиніст погладив його по голові, кажучи:

– Помий своє обличчя та руки, а вдома хай твоя тітка тебе цілого скупає і передай їй поздоровлення. Як будеш писати лист до дідуся, також від нас передай йому поздоровлення і нас не забувай!

Йосиф попрощався з машиністами, подякував їм і побіг на вокзал, а вони, помахавши руками, побажали щасливо дістатися додому.

На щастя, недалеко стояв приміський потяг, яким Йосиф міг добратися додому. Не маючи грошей на квиток, він знову звернувся до машиністів і все їм розповів про свою подорож з Сибіру. Вони допомогли йому увійти у вагон і попросили кондукторів завезти його до станції Козової.

Темного осіннього вечора Йосиф повертався до свого села. Він побачив світло у вікні хати своєї тітки Василини. Відчинивши двері і увійшовши до хати, він застав тітку, що стояла на колінах перед образами. Вона молилася при палаючій свічці. Оглянувшись, вона побачила хлопчика, якого не впізнала.

– А що це таке? Що тобі потрібно, хлопчику?

– Це я, тіточко, Йосиф Гуменний. Ви що — мене не впізнали? Я з Сибіру повернувся. Мама померла, дідусь захворів. Ні-ні, дідусь не хворіє. Він мені сказав, щоб я не говорив про його хворобу, — хотів одразу про усе розповісти хлопчик.

– Свят, свят… А це яким вітром тебе занесло? Чудо, справді чудо! — піднімаючись із колін, говорила тітка і підійшовши до Йосифа почала його цілувати, а він знову: Якщо не вірите, ось образочок святого Йосифа, що дав мені дідусь на дорогу. Св. Йосиф мені допоміг, щоб я щасливо повернувся додому, о, скільки я бачив потягів і паровозів. Там, де залишився дідусь, навкруги одні ліси, — розповідав про усе тітці Йосиф.

– Ти ліпше розкажи, як мама померла, як її похоронили, — запитувала знову тітка.

Йосиф докладно розповів, як захворіла його мати, як помирала, як її поховали. Тітка, слухаючи це все, сказала, витираючи сльозу з очей:

– Сьогодні я підігрію води і ти добре помиєшся, а завтра вранці підемо до церкви і замовимо Службу Божу за упокій Катерини, твоєї матері, а потім напишемо лист до дідуся. За все потрібно дякувати Богові. Навіть за терпіння, які Він з любов'ю зсилає на нас.

Р.S. Йосиф Гуменний проживає у Новояворівську і довший час працював машиністом екскаватора в кар'єрі сірчаного комбінату. Він пенсіонер і про себе розповів під час спільної праці. Дружина його з села Поруби Яворівського району. Бог обдарував його добрими дітьми та внуками.