235. Слово евтаназія грецького походження й означає «солодка смерть». Спочатку цим терміном, особливо в колах філософів-стоїків, називали «гарну смерть», яка личить освіченій людині. В модерний час (особливо у працях англійського філософа Френсіса Бекона, 1561–1626), термін «евтаназія» набув значення медичного втручання з метою полегшення страждання та болі хворого, включаючи також можливість прискорення смерти.

Влучне визначення терміну «евтаназія» пропонує Папа Іван Павло ІІ: «Евтаназія — це дія або бездіяльність, що за своєю природою чи наміром виконавця спричиняє смерть з метою уникнути будь-якого страждання» (114).

Часто говориться про милосердні вбивства, для виправдання яких ті, що не здатні більше зносити цієї нелегкої ситуації, спричиненої хворобою, каліцтвом чи старістю (найчастіше це родина та лікарський персонал), посилаються на милосердя та людяність («Я більше не міг дивитися на нього в такому стані»).

236. Сьогодні про евтаназію говорять не лише стосовно важко­хворих осіб чи тих, хто знаходиться в термінальній стадії, але також у випадку появи на світ дитини із серйозними вадами розвитку (wrongful life), яку, як дехто вважає, слід залишити без їжі, щоб у майбутньому запобігти її особистому стражданню і тягару для суспільства. У подібних випадках говориться про евтаназію новонароджених. Сьогодні ми зіштовхуємося із ще одним новим видом евтаназії, яка називається соціяльною. Це евтаназія, у якій рішення позбавити когось життя залежить вже не від окремої особи, а від суспільства, яке виходить із міркувань, що кошти, необхідні для лікування безнадійно хворих дорогими препара­тами, внаслідок їх евтаназії будуть збережені для лікування тих хворих, які після одужання зможуть повернутися до нормальної робочої діяльности. Така загроза йде з боку економіки, яка керується критерієм «витрати — вигоди» (115).

237. Перше розрізнення, на яке слід звернути увагу, — це намір особи, у зв'язку з яким можна говорити про пряму і непряму евтаназію, так само як існує відмінність між прямим та непрямим самогубством, прямим та непрямим абортом, прямою та непря­мою стерилізацією. Фактично словом евтаназія вказується лише на пряму евтаназію, розуміючи під цим терміном будь-яке втручання, яке саме в собі чи в намірі особи скероване на заподіяння чи прискорення смерти.

Коли ми говоримо про непряму евтаназію, то маємо на увазі вчинок, який може прискорити чи заподіяти смерть хворому, але є ненавмисним, а тому виключає прямий намір убивства. Прискорення смерти може бути наслідком певної терапевтичної дії чи небажаним побічним ефектом лікування. Оскільки у таких випадках зберігається розумна пропорційність між вчиненим добром та заподіяним злом (наприклад, під час важкої обезболюючої терапії, яка ускладнює дихальну функцію хворого у термінальній фазі), тому для уникнення непорозумінь у цих випадках зазвичай не говорять про евтаназію.

238. Друга відмінність, на яку слід звернути увагу, стосується засобів, за допомогою яких виконується евтаназія. Можна говорити про активну евтаназію (чи дійову — якщо смерть заподіяна внаслідок певної дії чи вчинку, наприклад, отруєння смертельним токсином) та про пасивну евтаназію (чи бездійову — якщо смерть настає внаслідок невиконання якоїсь дії чи необхідного втручання, наприклад, подача кисню хворому із важким ускладненням дихальних шляхів або дієта з нульовою кількістю калорій). З етичної точки зору, якщо в особи існує пряме бажання евтаназії, то фактично не має великої різниці між тим, яким способом вона виконується.

239. Сьогодні часто розрізняють добровільну евтаназію — практику заподіяння смерти за згодою (фактично мова йде про допомогу в самогубстві) та недобровільну евтаназію — коли хворий не може дати своєї добровільної згоди (наприклад, особа в стані коми, психічно неповноцінна людина, яка неспроможна володіти собою).

Святійший Отець Іван Павло ІІ в енцикліці Evangelium Vitae висловлюється про це так: «Згідно з Учительською владою моїх попередників (116) і згідно з єпископами Католицької Церкви підтвер­джуємо, що евтаназія є серйозним порушенням Закону Божого як морально неприпустиме свідоме вбивство людської особи (117). Ця доктрина спирається на природне право і Святе Письмо, передана Традицією і викладається особливим і загаль­ним Учительським Урядом Церкви» (118).

240. Охорона здоров'я і турбота про людське життя на всіх етапах його розвитку та в усіх його проявах є одним із характерних елементів євангельської проповіді, яку нам пропонує Учительський Уряд Церкви: «Ніхто й ніщо не може дати дозвіл на вбивство невинної людської істоти — чи то плоду, чи ембріона, дитини чи дорослого, старця, невиліковно хворого чи того, хто перебуває при смерті. Крім того, ніхто не може прагнути цього вбивчого акту для себе самого чи для іншої людини, довіреної його відповідаль­ності, й не може давати дозволу на те вбивство ані безпосередньо, ані опосередковано. Жодна людина не може наказувати робити це законним шляхом ані взагалі дозволяти таких дій. Тут постає суттєве питання про порушення Божого закону, про образу гідности людської особи, про злочин проти життя, про замах проти людини як такої» (119).

241. Існують окремі випадки, коли люди через довготривалий і нестерпний біль, через глибоко особисті та інші причини припус­кають, що вони можуть легально просити про смерть для себе або для інших. Хоч у цих випадках вина особи може бути зменшена або й взагалі відсутня, все ж помилка судження, в яке попадає совість людини, яка, можливо, перебуває у добрій вірі, не змінює природи цього акту вбивства. Благання важко хворих людей, які інколи просять про смерть, не завжди мають розумітися як натяки правдивого бажання евтаназії; вони, як правило, є випадками болісного благання про допомогу і любов. Те, чого справді потребує хвора особа поза медичним піклуванням, — це любов, людська теплота, молитва і духовна опіка, що нею покликані оточити хвору людину близькі люди: батьки, діти, лікарі чи медсестри, душпастирі та інші члени церковної спільноти.

а) Значення страждання для християн і вживання знеболюючих засобів

242. Згідно з християнським ученням, страждання, особливо під час останнього моменту життя, мають особливе місце у спасаючому Божому плані. Вони є свідченням участи у Христових стражданнях і в Його спасительній жертві. Тому не повинно дивувати, що окремі християни надають перевагу поміркованому вживанню знеболюючих засобів, аби добровільно прийняти принаймні частину страждань у злуці зі страждаючим і розп'ятим Христом (Мт. 27:34). При цьому було б нерозсудливо вважати героїчність такого роду загальним правилом. Навпаки, людська і християнська розсудливість пропонують для більшости хворих людей вживання ліків, здатних зменшити біль чи позбутися його, навіть якщо вони можуть спричинити подвійний вплив на підсвідомість і зменшити свідомість. Для тих людей, які не в змозі виявити свої думки чи висловитися, можна логічно припустити їхнє бажання прийняти знеболююче відповідно до поради лікаря.

б) Пропорційність у вживанні ліків

243. У минулому моралісти вважали, що хворі не мають уживати надзвичайних засобів. Це твердження, що має статус принципу, все ще зберігається сьогодні, але не є таким чітким і ясним через невизначеність терміну «надзвичайні засоби» та швидкий прогрес у лікування недуг. Таким чином, Декларація про евтаназію говорить про пропорційні й непропорційні засоби. У будь-якому разі, для того, щоб прийняти правильне рішення щодо застосування лікувальних засобів, необхідно брати до уваги наступні елементи: складність медичного втручання та ризик ліків, їх вартість (економічний аспект) та їх ефективність отримати очікуваний результат, враховуючи стан хворого та його фізичні й моральні ресурси (120).

244. З усього сказаного можна вивести чотири основні тези, які мають велике практичне значення:

• якщо немає відповідних ліків, за згодою пацієнта дозволя­ється шукати порятунку в засобах, які забезпечені найсучаснішими медичними технологіями, навіть якщо ті засоби знаходяться на експериментальній стадії і їх застосування пов'язане з певним ризиком. Приймаючи їх, пацієнт може навіть виявити свою відданість у служінні людству;

• за згодою пацієнта дозволяється перервати вживання тих засобів, очікувані результати яких потребують доопрацювання. Але для прийняття такого рішення необхідно брати до уваги свідомі бажання пацієнта і його сім'ї, а також поради його лікарів, які є особливо компетентними особами у цій справі. Лікарі можуть вирішувати необхідність уживання лікарських засобів і характер праці персоналу та їх адекватність передбаченим наслідкам лікування. Вони так само можуть судити про доцільність засто­сування технологій, які наражають пацієнта на біль і страждання, але які згодом можуть принести йому добро;

• необхідно застосовувати перевірені й успішні засоби, які пропонує медицина; не можна наражати когось на ризик, зобов'язуючи застосовувати ті способи лікування й техніки, які вже використовувалися, але були пов'язані з ризиком для життя пацієнта. Відмова від таких засобів не є еквівалентом самогубства, а навпаки, повинна сприйматися як прийняття самозбереження, як бажання уникати застосування неадекватних медичних процедур до очікуваних результатів або як прагнення не наражати сім'ю чи спільноту на надмірні витрати;

• коли факт смерти є неминучим, незважаючи на всі вжиті засоби, дозволяється по совісті прийняти рішення про відмову від лікування, яке спричиняє безнадійне та болісне продовження життя. У таких випадках лікар не має причин докоряти собі неможливістю допомоги особі в критичному стані (121).

в) Надання звичайної чи паліятивної допомоги

245. Коли з терапевтичної точки зору вже нічого не можна вдіяти для того, щоб зупинити хворобу, в лікарів ще залишаються засоби, які вони можуть і повинні застосовувати вже не заради оздоров­лення чи продовження життя хворого, але з відчуття професійної етики та поваги стосовно пацієнта і в ім'я боротьби за якість життя, яке ще залишається в ньому. Ці засоби становлять звичайну допомогу і паліятивну допомогу. Ці два поняття не є тотожними.

246. Під звичайною допомогою мають на увазі забезпечення хворого харчуванням та гідрадацією (штучними чи ні), відсмоктування бронхіяльних виділень, лікування виразок, які виникають унаслідок лежачого положення.

Під паліятивною допомогою мають на увазі медичну допомогу невиліковно хворому пацієнтові, яка скерована радше на боротьбу із симптомами, ніж з основною причиною хвороби. Для цього хворому призначають процедури, які полегшують його існування. Паліятивна допомога включає в себе, наприклад, паліятивну онкотерапію (хірургію, радіотерапію, хіміотерапію), яка застосо­вується до пацієнтів, стан яких дозволяє боротися лише із симптомами хвороби (122).

Вона включає також так зване підтримуюче лікування, що передбачає:

• знеболюючі терапії, які не усувають причину хвороби, але є скерованими на пом'якшення чи усунення відчуття болю;

• психологічну підтримку, яка має особливо важливу роль у наданні допомоги хворому та його близьким (123).

247. Сьогодні завдяки прогресу, досягнутому в ділянці неврології і діагностичної техніки, лікарі майже одноголосно стверджують, що біологічна смерть особи може бути точно констатованою лише після підтвердження стану повної смерти головного мозку. Але тут слід окремо розглянути деякі конкретні випадки хворих у стані коми.

У разі коми, яку можна вважати зворотньою, необхідно вико­ристо­вувати всі засоби, які є в розпорядженні лікарів, для повернення пацієнта до життя; при цьому слід іти на економічні чи медичні жертви.

Коли кома, на думку експертів, є незворотньою, хворому у стані коми слід надавати звичайну допомогу (яка включає гідрадацію та парентеральне харчування), однак не є обов'язковим подальше використання болючих і важких для хворого засобів, які прирікають його на продовження агонії і нездатні повернути хворого до свідомости й контакту з людьми. Винесення рішення про незворотність коми і неспроможність повернення свідомости можуть прийняти лише компетентні медичні працівники.

Слід зауважити, що, незважаючи на ці детальні вказівки, залишаються нез'ясованими випадки не лише глибокої і незво­ротньої коми, але й пролонгованої коми, коли хворий продовжує залишатися в стані коми при наданні йому лише звичайної допомоги.

—————————————————-

114 Іван Павло ІІ. Енцикліка Evangelium Vitae, № 65.

115 Пор.: Э. Сгречча. Биоэтика. Москва 2002, с. 347.

116 Пор.: Пій ХІІ. Промова до міжнародної групи лікарів (24 лют. 1957) // Aсta Apostolicae Sedis 49 (1957), № 129–147; Конгрегація Святого Престолу. Deceretum de directa insontium occisione. (2 груд . 1940) // Aсta Apostolicae Sedis 32 (1940), № 553–554; Павло VI . Кожне життя — святе: Послання до французького телебачення (27 січ. 1971) // Insegnamenti di Giovanni Paolo ІІ 9 (1971), № 57–58; Промова до Міжнародної колегії хірургів (1 черв. 1972) // Aсta Apostolicae Sedis 64 (1972), № 432–436; ІІ Ватиканський Собор. Пастирська Конституція Gaudium et Spes, № 27.

117 Іван Павло ІІ Енцикліка Evangelium Vitae, № 65.

118 Пор.: ІІ Ватиканський Собор. Догматична Конституція про Церкву Lumen gentium, № 25.

119 Священна Конгрегація у справах доктрини і віри. Декларація про евтаназію, № ІІ.

120 Там само.

121 Там само, № IV.

122 N. Cellini. Presentazione // A. Ciabattoni, M. P ittiruti. Terapie palliative e cure di supporto in oncologia. Roma 1996, с. ХІ.

123 Там само.

Джерело: http://old.ugcc.org.ua/ukr/library/moral/21/