а) Мучеництво

220. Християнські мученики у всі часи воліли радше смерть, аніж відступництво від віри, і сповідували свою віру зі щирістю, навіть якщо передбачали, що це могло коштувати їм життя. Коли ми говоримо про смерть мучеників, беремо до уваги той факт, що ці особи, перебуваючи у повній свідомості, хоч і вчинили вчинки, які призвели до втрати життя, але цієї смерти вони не бажали цілеспрямовано і не заподіяли її собі самі.

221. Мученики жертвували собою аж до пролиття крови, щоб засвідчити любов перед Богом, пригадуючи слова Євангелія: «хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе» (Мр. 8:36).

Вони вважали, що вічне життя, як повне та остаточне добро людини, є більш бажаним, аніж клопотання про дочасне добро, яким є фізичне життя. З іншого боку, найвищою вартістю для них є першість Бога, а людське життя є Його дар Божий. Оскільки наше людське життя призначене на службу та славу Божу, треба сказати, що через мучеництво воно стає не лише неоціненним, але й досягає повноти своєї цілі, задля якої і було нам дане (103).

б) Смерть з любови

222. Подібнoю до мучеництва є жертва, вчинена задля добра ближнього, так як це роблять ті, хто служить невиліковно хворим людям з інфекційними зараженнями (як наприклад, св. Франциск чи мати Тереза з Калькутти), або ті, хто жертвує своє життя за життя свого брата (як наприклад, св. о. Максиміліян Кольбе).

Вищі мотиви любови виправдовують геройські вчинки тих людей, які воюють на першій лінії фронту, або тих, хто ризикує життям задля порятунку життя інших. Тут варто пригадати біблійний приклад Самсона, який, бажаючи звільнити свій народ, спричинив падіння будинку філістимлян, хоч і знав, що таким чином і сам зазнає неминучої смерти (пор.: Суд. 16:23–31).

Виправдовуючи самогубство, у подібних випадках говорять про вияв любови, але при цьому беруть до уваги, що особа керувалася Святим Духом, який дав їй певність, що ця жертва становить Божу волю стосовно неї.

в) Релігійна жертва

223. Св. Авґустин i церковна Традиція зіткнулися з певними труднощами при формулюванні моральної оцінки вчинків дівиць, які під час переслідування християн заподіяли собі смерть, щоб запобігти тілесному насильству, яке їм загрожувало, і не заплямити свого дівицтва.

Ці жінки-самогубці, які керувалися суто релігійними мотивами, були і є шанованими, як святі та добровільні мучениці Церкви. Їхня відвага та чесноти були оспівані знаменитими Отцями, зокрема св. Йоаном Золотоустим (104). та св. Амвросієм. Св. Єронім у дусі свого часу твердив: «Оскільки панування над смертю не залежить від нас, тому навіть у випадку переслідувань не можна накладати на себе руки, хіба що лиш у разі, коли йдеться про небезпеку втрати чистоти» (105).

З точки зору моральної оцінки такого вчинку тут ідеться про цілеспрямовані (прямі) самогубства, до яких особа прагне як до засобу збереження власної чистоти і способу дотримання даної Богові обіцянки. Св. Авґустин критикує мотивацію, яка підштовх­нула цих святих жінок до самогубства: не можна сказати, що вони для уникнення гріха вибрали смерть без вільного рішення, а отже, чеснота не втрачається там, де немає внутрішньої згоди на зло. Авґустин не ставить під сумнів величі цього вчинку, але підкрес­лює, що тут не йдеться про приклад для наслідування, оскільки ці дії не відповідають розумній поведінці: «Не запитуємо себе, чи це було б сталося, але чи це було необхідно робити. Необхідно з розумом ставитись до прикладів [святих]» (106).

г) Політичне самогубство

224. Політичне самогубство не є негативним самогубством, учиненим з метою уникнення чогось на зразок тиранського режиму, заслання чи ганьби; навпаки, це — позитивне самогубство, яке, принаймні у намірі особи, що його здійснює, є вчинком любови до ближнього. У цьому випадку йдеться про самогубців, які вважають неефективними та неприйнятними інші шляхи протистояння злу і, завдаючи собі прилюдно та у гучний спосіб смерть, бажають через власну самопожертву висловити протест та досягнути звільнення для інших. У такий самий спосіб треба розглядати страйк-голодування з наміром його учасників дійти (якщо це буде потрібно) навіть до смерти через виснаження організму. Згадані форми самогубства є засудженими католицькою мораллю, але за певних обставин вони, бодай на суб'єктивному рівні, виправдовують осіб, оскільки з'являються у них як вияв розчарування та необхідність протистояння во ім'я свободи.

З одного боку, не існує такої ситуації, яка б виправдовувала пряме самогубство, бажане особою, як засіб для досягнення певної мети, навіть такої, що видається їй благородною. З іншого боку, ніхто не може засуджувати будь-якого самогубця, тому що він може діяти в добрій вірі, помилково сприймаючи свій вчинок, як розумну та справедливу дію, а також тому, що у крайніх тривожних ситуаціях лише Господь Бог може знати та зрозуміти страждання людського серця.

————————————————-

103 Іван Павло ІІ. Енцикліка Veritatis Splendor, № 92: «Мучеництво є також похвалою досконалої людськости та правдивого життя людини».

104 Joannes Chrysostomus. Homilia in Pelagiam // PG, т. 50, кол. 579–584; Його ж. Homilia 1 in Bernicem // PG, т. 50, с. 629–640; Його ж. Homilia 2 in Bernicem // PG , т. 50, кол. 641–644.

105 St. Hieronimus. Commentariorum in Ionam Prophetam liber, 1.16 // PL, т. 25, кол. 1129: «Unde et in persecutionibus non licet propria perire manu absque eo ubi castitas periclitatur».

106 St . Augustinus. De Civitate Dei, 1.22 // PL , т. 41, кол. 36: « Non modo quaerimus utrum sit factum, sed utrum fuerit faciendum. Sana quippe ratio etiam exemplis anteponenda est ».

Джерело: http://old.ugcc.org.ua/ukr/library/moral/19/