«З тобою братались ми дуже довго, ділили воду та хліб на двох.
Казав, що не зрадиш, клявся Богом, але ти не знаєш, що значить Бог!
Скажи, що не так, чому відцурався? Скажи, чом пішов проти мене, за що?
До мене додому із криком ввірвався і все святеє вмить відцвіло…

Що трапилось брате, чому відцурався? Чом із зброєю до мене прийшов?
Царя свого слухаєш, ідеш проти мене, а що він тобі обіцяє, скажи?
Щастя, багатство, «золоті» гори, напевно?
Так-от, не вір подібній брехні.

Ти називаєш мене по-­різному брате, але я не відриваю від тебе шматки.
Кричиш, що це твої землі насправді – ти більше ніколи так не кажи.
З тобою ділили ми щастя і горе, ти клявся мені, що не буде зрад,
а в моїй країні вже із крові – море… Скажи, невже ти після цього брат?!»

Це уривок з виступу дитячого церковного хору храму Блаженного Миколая Чарнецького (керівник Лілія Венгер) перед військовослужбовцями, який відбувся нещодавно на сцені районного Народного дому. Дитячі уста розповідали історію двох країн-­братів, які в один момент, за безглуздого і тиранічного наказу каїна, стали ворогами. В Європі немає жодної країни, на території якої не проживали б національні меншини. Тому змінювати їх межі, пересувати кордони, пояснюючи агресію бажанням когось захистити – абсолютно неприпустимо, бо можна повернутись до пекла ХХ століття.

Із захопленням військові Навчального центру Національної гвардії України, рембату, спецпідрозділу «Донбас», а дехто і з сльозами на очах, слухали пісенно-­національно­-патріотичні та духовно-­просвітницькі виступи золочів’ян: Насті Улічної, Зоряни та Мар’яни Гриник, Віки Почонтек, Олега Венгера та Вероніки Жуковської.

Після короткої промови отця Михайла Сукмановського, декана Золочівського УГКЦ, військового капелана, командир в/ч 3007 полковник Михайло Кулик на знак подяки від особового складу роздав всім дітям подарунки, а наймолодшому виконавцеві «донбасівці» подарували м’яку іграшку.

Важко передати емоції, які вирували у серці кожного присутнього, коли Зоряна Гриник читала монолог матері, син якої загинув… Загинув за Україну. У мирний час, у ХХІ столітті, коли, здавалось би, такого просто не може бути.

«Жіночко, чого Ви плачете? Ваш син – герой!
Ви що, не бачите? Ще цей хлопчина і он той…
Героєм був мені завжди – з тих пір коли почав іти,
коли сказав він «мама»…

Від щастя сльози проливала, так ніби знала, відчувала…
Я так його тримала, оберігала…
Та все ж пішов за іншу битись маму,
а мені залишив вічну рану… І я його чекала…

І він приїхав не колись, а нині…
Моє дитя у домовині.
Та що ті люди, що вони там знають?!
Мій син – герой! Герої не вмирають!»

Воістину правдиві слова. І ми повинні докласти максимум зусиль, щоб добитися справедливого суду для тих, хто винен у смертях і каліцтвах тисяч українців та в інших злочинах проти нашого народу.

Зробімо все, щоб такі жахіття більше ніколи не повторились. Та гуртуватися потрібно не навколо ненависті, а навколо любові, навколо вищої мети. Щоб герої не йшли у кращий світ передчасно, а працювали і жили на радість рідним і близьким, мирно і щасливо.

Віктор КОВАЛЬ

Фото: zolochiv.net