Вступ

Сучасному світові притаманна велика свобода й незалежність. Створюються нові релігійні рухи, секти, товариства й організації світоглядного, ідеологічного, парарелігійного характеру. Вони заповідають швидкий кінець світу й остерігають перед ним та апокаліптичними подіями, закликають до моральної віднови, часто специфічно її розуміючи — залежно від того, з яких коренів виростають. В умовах масової глобалізації погляди таких згромаджень мають можливість проникати до найдальших закутків світу, хоч би яким був зміст їхніх послань. Індивідуальний вимір людської особи, як ніколи досі, сягає вершин незалежности й власної автономії. Така свобода, через впливи сект, загрожує відходом від Церкви й пошуком особистої реалізації в нових рухах, товариствах. У такій ситуації ті, що вірять у Христа, піддаються випробуванню щодо збереження власних релігійних поглядів, опертих на засади євангельської любови, щодо збереження моральних цінностей та визнання віри, переданої батьками.

Ще від початків християнства віра в Христа була великим випробуванням для навернених. Проповідування об’явлених правд наштовхувалося на труднощі й нерозуміння в часах, коли фундаменти християнської віри тільки починали створюватися. Згодом, з огляду на розбіжності в поглядах тогочасних пресвітерів і вірних і те, що, подаючи певні аргументи, дехто фальшував правду або помилково розумів об’явлену дійсність, поставали догматичні суперечки. У тих суперечках народжувалося правдиве вчення Вселенської Церкви. Однак багато хто, навіть серед духовенства, не погоджувався прийняти визнану Церквою правду, що тягнуло за собою церковні кари та навіть відлучення від церковної спільноти. Перебуваючи поза Церквою, дехто з відлучених творив собі власні релігійні спільноти, що ставали відламками Церкви, котрі відтягували вірних від правдивої віри.

Тепер розвиток таких феноменів часто є дуже інтенсивний, набираючи суспільно-світоглядного та «релігійного» характеру, і чисельність новостворених організацій надзвичайно велика. Припускають, що у світі (поминаючи пов’язання питомих африканських релігій з іншими релігіями, особливо християнською, бо це трохи інша справа) існує від п’яти до шести тисяч сект: у США їх понад 800, у Франції 350, у Німеччині 300, у Польщі 100, на території Росії близько 1100, в Азії 700, в Африці 2000[1].

Можливо, причина існування такої значної кількости сект і того, що вони здобувають собі численних нових прихильників, пов’язана з фактом, що практично всі сучасні секти щедро черпають зі східного містицизму. Представляючи реакцію на панівний у наш час матеріялізм, вони, треба визнати, збирають досить велике духовне жниво. З іншого боку, поширення сект є проявом глибоких перемін, що наступають у сучасних суспільствах. Зокрема, можна спостерігати такі часом протилежні явища, як відродження християнської віри, поширення ірраціоналізму та містицизму як форм «релігійности», зміщення цінностей у людському житті, що також виявляється зміною місць, де насправді приносять жертву.

Велика кількість сект — а кожна з них є виразом протесту проти суспільства й діючих Церков — має вагомий вплив на суспільні та релігійні стосунки. Можна ствердити, що до сімдесятих років минулого століття загроза стосувалася головно Церков. З приходом другої хвилі поширення сект загроза переноситься на суспільство. На Заході створюються суспільні товариства оборони від сект. Вносячи офіційні скарги в суди, родини жертв сект спричинюються до розпочаття судових процесів, а засоби масової інформації часто акцентують на цій проблемі. Для захисту свободи своїх членів, а особливо молоді, суспільство змушене зайняти тверду позицію в справі злочинних починань тоталітарних груп, котрі прикриваються релігійною вивіскою. Існуванням і діяльністю багатьох із них занепокоєні багато країн та автентичних релігій, хоч при тому не квестіонується право на релігійну свободу й особисті переконання. Отже, ця проблема стала світовою, і велике зацікавлення цим питанням спричинило останнім часом появу багатьох наукових праць, що стосуються розвитку та діяльности сект.

У цій доповіді спробуємо проаналізувати проблему сучасних сект. Об’єктом нашого зацікавлення буде розгляд можливости повернення члена секти до Католицької Церкви.

Метою праці є показати складність проблем, пов’язаних із поширенням, діяльністю та впливом сект, вказати позицію Католицької Церкви стосовно цієї проблеми, особливо щодо осіб, котрі покидають католицьку віру й переходять до різного роду сект і релігійних рухів, а також висвітлити можливість повернення сектанта до Католицької Церкви

У праці розкрито поняття секти та вказано найважливіші елементи, що означують секту, представлено різного роду поділи сект і вказано причини швидкого поширення новітніх релігійних рухів. У контексті правничого аспекту повернення члена секти до Католицької Церкви представлено, якими є правні наслідки відходу від католицької віри та переходу до секти, а також умови й можливості поновного поєднання члена секти з Церквою.

РОЗДІЛ 1. Поняття Церкви та її ставлення до сект

Від початку свого існування Церква мусила полемізувати з відмінною думкою: релігійною філософською, культурною, щоб зберегти власну тотожність, окреслити себе й сповістити світові основоположні євангельські істини. І тепер Церква мусить невідкладно давати конкретну відповідь на велику кількість проблем, що існують у сучасному світі, визначати свою позицію. Однією з таких поважних проблем є швидке розростання кількости сект і посилення їх діяльности. Отож, щоб вичерпно з’ясувати позицію Католицької Церкви стосовно сект, треба спершу застановитися над поняттям Церкви та відмінністю між Церквою і сектою.

1.1. Окреслення Церкви

Слово «Церква» (????????, з грецького ??-????? — «кликати поза») означає «скликання». Воно окреслює згромадження люду й має на загал релігійний характер (пор. Ді. 19:39). Це поняття часто використовується в Старому Завіті грецькою мовою щодо вибраного народу, згромадженого перед Богом, передовсім згромадженого перед Синайською горою, де Ізраїль отримав Закон і був вибраний Богом як Його святий народ (пор. Вих. 19). Перша спільнота тих, котрі увірували в Христа, окреслюючись як «Церква», визнає себе наслідницею того згромадження. У ній Бог «скликує» свій народ з усіх кінців землі. Поняття ???????, від котрого походять Church, Kirche, означає «та, котра належить Господеві»[2].

Християнське розуміння поняття «Церква» означає літургійне згромадження, а також місцеву цілу вселенську спільноту віруючих (пор. 1 Кор. 11:18; 14:19, 28, 34, 35; 1:2; 16:1; Гал. 1:13; Фил. 3:6). Ці три значення є, зрештою, нерозлучні, бо «Церква» є людом, котрий Бог згромаджує в усьому світі. Існує вона в місцевих спільнотах і здійснюється як літургійне згромадження, передовсім євхаристійне.

Церква живе словом і тілом Христовим, сама стає в цей спосіб Його Тілом[3]. Церква є задумом, зродженим у серці Отця. «Предвічний Отець найсвобіднішим і таємним задумом своєї мудрости й доброти створив цілий світ, постановив піднести людей до участи в Божественному житті», до якого закликає всіх людей у Своєму Сині: «Тих, що вірують у Христа, постановив скликати в Церкву святу». Ця «Божа родина» здійснюється поступово протягом етапів людської історії згідно із задумом Отця. Церква, отже, «прообразно сповіщена від початку світу, дивно, чудесно приготована в історії Ізраїльського народу і в Старому Завіті, заснована в тих останніх часах, явилася через злиття Святого Духа і буде завершена в славі в кінці віків»[4]. Другий Ватиканський Собор у Конституції про Церкву Lumen gentium наголошує, що Церква є таїнством, тобто людською дійсністю (складається з людей) і водночас дійсністю релігійною, Божою[5]. Отже, вповні пізнати та зрозуміти її можна тільки в площині віри й у дусі віри. Дійсність Церкви опирається на спасительній волі Бога Отця і на справі спасіння, котре Він звершує через Ісуса Христа у Святому Дусі. «Так то ціла Церква являється як люд, об’єднаний єдністю Отця, Сина і Святого Духа»[6]. Ця тринітарна таїна Церкви відображена в трьох біблійних образах Церкви, якими є: Божий люд, Христове Тіло і Святиня Духа Святого. Окрім згаданих окреслень, Церква — це ще спільнота. ІІ Ватиканський Собор навчає, що поняття ????????, communio — «спільнота» є центральною ідеєю для розуміння Церкви[7]. Це поняття глибоко шанували в давній Церкві та в Східних Церквах. В основі розуміння слова communio йдеться про поєднання з Богом через Ісуса Христа у Святому Дусі, яке здійснюється в слові Божому й у Таїнствах.

Церква має такі прикмети: вона єдина, свята, соборна (вселенська) й апостольська[8]. Ці чотири прикмети, нероздільно поєднані між собою, вказують на характер Церкви та її посланництва. Церква не посідає їх сама зі себе, — це Христос через Святого Духа чинить, що Його Церква є єдина, свята, соборна й апостольська, і кличе її до здійснення кожної з цих прикмет[9].

1.2. Відмінність між Церквою і сектою

Треба відразу усвідомити основну річ, а саме ясне й чітке розрізнення Церкви і секти: Християнство є відповіддю людини на об’явлення самого Бога, — об’явлення, вершина якого знаходиться в Ісусі Христі. І тут бачимо підставову різницю між Церквою і сектою. Секти є творінням людини, котра шукає свого призначення, а християнство є релігією Христа, Сина Божого, “дороги, правди і життя”[10].

Церква є природною дорогою спасіння, і тільки Вона посідає повноту засобів спасіння[11].

Секти є групами, що збирають, так би мовити, самих вибраних і самих спасенних[12]. Церква, натомість, звертається до всіх: вона є вселенською і помісною, має в собі святих і грішників. Церква ніколи не зможе містити в собі тільки вибраних, і тому вона за своєю природою не є налаштована на здобуття швидкого й безкомпромісного успіху, який, однак, є ціллю кожної секти. Твердження, що поза Церквою нема спасіння, залишається й надалі істинним, але Церква ніколи не зможе дати своїм вірним такої «певности» в спасінні, яку дають своїм членам секти, — з тої рації, що такої «певности» у Святому Письмі просто нема. Є тільки віра в спасіння завдяки нескінченному милосердю та вірності Бога. Не дає такої автоматичної певности навіть те, що ми належимо до правдивої Церкви. Звідси видно, як далеко секти відходять від духу Святого Письма, будучи у своїй істоті рухами, скерованими передовсім на успіх (насамперед у притягненні, віднайденні нових членів, але аж ніяк не на добре виконання обіцянок, даних новозалученим членам на початку!)[13].

У Церкві існує певна жива доктрина, яка постійно передається Святим Духом Єпископській Колегії, отож можемо говорити про інтерпретацію вчення Церкви. Аналізувати ж у подібний спосіб первісне значення того, що сьогодні проповідують секти, не можемо, тому що їм бракує вищезгаданого фундаменту, — можемо тільки спробувати проаналізувати відношення, котрі вони мали поміж собою (хоч важко говорити про безпосередній обмін) і з традиційними Церквами[14].

Порівнюючи секту з Церквою, мусимо сказати, що секті бракує вселенськости в тому значенні, у якому ця прикмета є важлива для спільноти віруючих усієї Церкви[15]. Згідно з твердженням історика релігій Е. Трелча, Церква позначається об’єктивною інституційною суттю. З огляду на неї приходимо у світ, і через хрещення в дитинстві входимо в її коло. Церква — реальна організація, обдарована чудесною силою як продовжувач дії Бога та Його Провидіння у світі. Попри можливу гріховність і слабкість осіб, що провадять Церкву і належать до Церкви, завжди зберігається універсальна святість Церкви як інституції. Церква є великою вихователькою народів; отож вона, як і всі вихователі, вміє використовувати оцінки та санкції, але може водночас осягати ціль і без них[16].

У сектах, як зауважує Трелч, дорога до досконалости веде не через Таїнства (як у Церкві), а через особисте свідчення. Це, як правило, спричинює наростання неприйняття щодо Таїнств. Секта не виховує широкі маси, — вона тільки групує відокремлені від суспільства покликані еліти й однозначно протиставляє їх світові[17].

Багато сект має езотеричний характер, скриває свої правдиві цілі та цінності, особливо від рядових членів, тимчасом як християнство діє явно і відкрито. З цієї причини завербовані адепти сект не знають, що їм загрожує, наприклад, утрата вічного життя. Євангелія, як і вся Апостольська Традиція, виразно й багато разів говорять, що набагато краще, ніколи не бувши християнином, грішити або ж вибирати чужих богів, ніж бути християнином, а потім учинити відступництво. Молодим християнам — бо ж до сект потрапляють переважно молоді люди — не говорять на початку, що вони муситимуть пройти якісь ініціяції або ж здійснити культові поклони, які на практиці є актами ідолатрії чи апостазії.

Виразним свідченням суттєвої відмінности між Церквою і сектою є їхні погляди на культуру. Церква навчає, що культура — це ніщо інше як сама людина, її права, її творчість; культура — це прониклива й чесна рефлексія над складністю людської природи, багатогранністю людського буття. Секта натомість (особливо деструкційна) обмежує людину в її можливостях, зачиняє в тісних рамках нашвидку вивченої ідеології, односторонньої дисципліни, вимагає від людини практично авторитарної диспозиційности. Тому культура завжди буде для сект загрозою.

Ставлення секти до панівної культури може бути різним, але, як правило, виключає готовність до компромісу. Релігійні секти мають теократичний характер, терапевтичні секти — тоталітарний. Отже, асоціяльний — чи, краще, антисоціяльний — характер сект виражається також у їхній антикультурній спрямованості, що починається з відкинення основних правил родинно-суспільних відносин. Секта виховує в адепта чорно-біле, негативне суспільне мислення, згідно з яким усіх, хто не належить до секти, трактують як людей нижчої категорії, непросвічених, як тих, що збилися з правдивого шляху або й зовсім на нього не ставали, упалих чи просто злих, проклятих, як демони, вигнанців.

Проявом ворожости до культури є також ворожість до науки. Прабхупада, засновник визнавців Крішни, стверджує, що не треба навчатися біології — досить співати мантри й читати Веди, бо тільки там криється правда. Більшість культів відкидає будь-яку освіту (також здобування професійної освіти), крім студіювання тієї ідеології, котру визнає секта.

1.3. Ставлення Церкви до сект

Церква від самого початку зіткнулася з проблемою «згубних помилок», розколів, із сіянням доктринального хаосу, з псевдопророками, котрі відкидали правду Христа (пор. 2 Пт. 2:1; 1 Кор. 11:19; Рим. 16:17; Гал. 5:10). Уся історія Церкви позначена появою єресей і схизм, діяльністю сект, що вносило поділи, помилки та спричиняло болючі рани на Христовому Тілі, яким є єдина, вселенська Церква.

Протягом кількох останніх десятків років почався дуже швидкий розвиток сект і їхня діяльність стала потужнішою. Ця нова, хоч водночас вона і давня, ситуація на світовому рівні спричинила необхідність розгляду проблеми сект у релігійно-моральному та душпастирському вимірах. Наприклад, Римо-Католицька Церква донедавна не зверталася до проблеми сект у своїх офіційних документах. Кодекси канонічного права: ККСЦ, ККПЗЦ, як і старий латинський Кодекс 1917 року, та документи ІІ Ватиканського Собору не формулювали позиції Церкви з цього питання. Щойно папа Іван Павло ІІ декілька разів висловлював занепокоєння з приводу поширення сект, остерігав перед їх згубною діяльністю та наказував скеровувати душпастирську діяльність на цей напрямок[18].

Римський надзвичайний Синод 1985 року, скликаний з нагоди відзначення двадцятиліття закінчення ІІ Ватиканського Собору, сформулював певні загальні положення, що стосувалися віднови сучасної Церкви. У них ідеться про загальні потреби Церкви, а також дано відповіді на потреби та аспірації, задоволення яких люди шукають у сектах[19]. У сучасному світі спостерігається явище повернення до «sacrum», і деякі люди свою потребу в «священному» намагаються заспокоїти в сектах. У зв’язку з цим Синод наказав ширше опрацювати тематику сект під кутом відповідей на виклики, які секти вносять у життя Церкви[20].

Наслідком співпраці Секретаріяту в справах єдности християн, Секретаріяту в справах невіруючих і Папської Ради в справах культури стало створення документа «Секти або нові релігійні рухи. Душпастирський виклик», виданого Римським Апостольським Престолом 1986 року. При укладенні документа його творці спиралися на близько 75 зауважень-опрацювань і документацію, зібрану до 30 жовтня 1985 року від регіональних і крайових римо-католицьких Єпископських Конференцій.

У документі сказано, що сучасна Церква бачить небезпеки, котрі виникають через існування нових релігійних рухів і сект, але далека від того, щоб накладати на них анатеми. Вона робить їх предметом своєї уваги, вбачаючи в них не тільки душпастирський, а й доктринальний виклик. Церква хоче вивчити явище створення сект, розпізнати їхню природу, форми та цілі діяльности, щоб на цій основі зробити їх оцінку у світлі Христового об’явлення, правди про Бога, світ і людину[21].

У п. 34 Післясинодального апостольського повчання Christifideles laici про покликання та місію мирян у Церкві та світі, проголошеного папою Іваном Павлом ІІ 30 грудня 1988 року, звернено увагу на секти як джерело розкладу релігійного життя сучасних суспільств.

У 1991 році папа Іван Павло ІІ скликав кардиналів на спеціяльну зустріч, щоб обговорити справи, котрі визнав особливо важливими для діяльности Церкви в сучасному світі. Ця зустріч, учасниками якої було 120 осіб, відбулася 4–7 квітня того ж року у Ватикані. Однією з порушених тем стало поширення «нових релігійних рухів», і 6 квітня було обговорено питання релігійних сект[22]. Кардинали додатково заслухали п’ять рефератів, котрі представляли проблематику сект на певних континентах. З них випливало, що

у Північній Америці найчисленнішими є секти протестантського походження, а серед них Свідки Єгови та мормони, котрі ведуть агресивну антикатолицьку діяльність;

в Африці налічується близько десяти тисяч сект, з них 2 800 презентують себе як християнські. Загальна кількість послідовників сект складає близько 10 мільйонів членів, секти притягують до себе переважно протестантів і нехристиян;

у Південній Америці велику роль у поширенні сект відіграли політичні чинники;

в Европі експансія нових релігійних рухів особливо актуальна в країнах східної частини континенту. Найпоширенішими є секти: Церква об’єднання, Саєнтологічна церква, Трансцендентальна медитація та Свідки Єгови, динамічно розвивається New Age;

на Філіппінах секти проявляють антикатолицькі настрої, критикуючи набожність до Пресвятої Богородиці, культ святих, Таїнства та священичий целібат[23].

Важливим документом Церкви, що стосується ставлення католиків до інших християн, є «Новий екуменічний путівник», який з’явилася 8 червня 1993 року. Цей документ виразно виключає з числа своїх адресатів секти й нові релігійні рухи. Таким чином було наголошено, що Церква вбачає суттєву різницю між сектами, релігійними рухами і некатолицькими християнськими спільнотами[24]. Іво Фюрер, генеральний секретар Римо-Католицької Єпископської Конференції Европи (ССЕЕ), виступив на зустрічі єпископів Центральної та Східної Европи у Варшаві в жовтні 1994 року з інціятивою, щоб европейські Церкви випрацювали методи протидії наступові сект. Він наголосив на потребі євангелізації, катихези, християнської освіти та постійної просвітницької діяльности серед вірних, особливо на біблійну, богословську, екуменічну тематику, на рівні локальних спільнот, а також на потребі працювати з духовенством та особами, які проводять таку освітню діяльність.

РОЗДІЛ 2. Поняття і типологія секти

Упродовж віків поняття «секта» було здебільшого нейтральним. З часом, коли секти стали проявлятися через крайні доктринальні й культові вияви, їхня діяльність спричинила конфлікти з Цервами, державними системами, суспільством, і це надало поняттю «секта» негативного контексту[25]. Негативне розуміння збереглося і в наші часи, бо й сьогодні серед інших діють «деструктивні», антисуспільні, антидержавні, антивиховні за характером секти.

Слід також зазначити, що тепер поняття «секта» є досить багатозначним, отож його слід розглядати в різних площинах. Однак воно завжди стосується конкретної спільноти, групи людей, що відокремилася від котроїсь із великих релігій, якогось суспільного чи світоглядного руху.

Секту також визначають як спільноту, яка вирізняється специфічною поведінкою. Наприклад, має авторитарну структуру, застосовує різні форми «промивання мізків» та контролювання думок, використовує груповий натиск, а також плекає у своїх членів почуття провини, страху тощо [26].

Секти теж окреслюють як рухи релігійного протесту. Форми цього протесту в різних сектах можуть відрізнятися, однак їм завжди притаманне відкинення авторитету релігійних провідників головного напрямку, від якого відділилася секта, а часом і авторитету світської влади.

Досить вдале окреслення секти дає релігієзнавство. Воно трактує секту як групу чи рух, відокремлений від котроїсь із релігій, або спільноту віровизнання, що відірвалася від котроїсь із Церков чи релігійних спільнот, прийняла власні доктринальні й культові норми та створила власні організаційні структури [27].

Термін «секта» походить від латинських слів seco, secare — відтинати, відділятися від когось, або sequi, sequor — іти за кимось[28] У латинському тексті Нового Завіту (Ді. 5:17; 15:5; 24:5; 24:14; 26:5; 28:22) ним п’ять разів замінено грецький термін ??????, та іноді перекладач волів залишати грецький оригінал ??????. Обидва ці поняття в практиці рівнозначні. ?????? у класичній грецькій мові, а також у грецькій мові Нового Завіту означає вибір[29], — наприклад, вибір філософської школи. Пізніше це поняття набуло того значення, яке має в наш час: заперечення якоїсь правди віри, котру Церква подає до вірування, чи публічне висловлення сумніву щодо неї.

Уже в давнину поняттям «секта» означували різні релігійно-суспільні рухи, котрі відірвалися від християнства й присвоювали собі певні особливі якості. У ватиканському документі «Секти або нові релігійні рухи», причини, з яких люди йдуть у секти, представлено у формі потреб і людських очікувань, на котрі секта намагається дати свою відповідь із доктринального, культурного чи суспільного погляду. Ці причини такі:

1. потреба приналежности, почуття спільноти;

2. пошук відповідей на екзистенційні питання;

3. прагнення інтегральности;

4. пошук культурної ідентичности;

5. потреба бути особливим, відрізнятися;

6. пошук трансцендентного;

7. потреба духовного керівництва;

8. потреба чіткої візії, бачення;

9. потреба задіяности в якомусь виді праці.

Ватиканський документ, визнаючи перелічені вище причини головними в успіхові сект, звертає увагу й на інші, теж дуже важливі, якими є методи й техніки сект у вербуванні своїх адептів. Особливо це стосується сект, що належать до групи «деструктивних»[30].

2.2. Поділ сект

Щоб краще висвітлити проблему, пов’язану з поширенням і діяльністю сект, спробуймо представити певний поділ сект. Досі не існує чітких критеріїв, що сприяли б презентації окремої типології сект, хоч багато авторів намагалося це зробити тим чи іншим способом. Зокрема, можна спертися на погляди Ж. Вернетте й З. Павловіч, котрі виводять окремі секти або з головних світових релігій та їхніх книг, або з цілей, котрі ставлять перед собою секти[31]. Ми ж у прийнятому нами поділі керуватимемося поняттями та структуральним поділом, які подає документ «Секти або нові релігійні рухи». Отже, поділяємо секти на: псевдохристиянські; ті, що мають релігієзнавчий вимір; деструктивні; псевдорелігійні рухи; світоглядні спільноти.

2.2.1. Псевдохристиянські секти

Згідно з ватиканським документом, це секти, які певною мірою пов’язані з християнством, оскільки користуються Біблією і покликаються на християнство та Христа. Щоб зрозуміти, чому слід трактувати ці групи як секти, звернімося до критеріїв, представлених у документі «Секти або нові релігійні рухи» або в цілості, або в окремих елементах. Отже, треба трактувати як секти групи, котрі:

1. окрім Біблії, мають інші «об’явлені» книги або «пророчі послання»;

2. виключають із Біблії певні протоканонічні книги;

3. радикально змінюють зміст Біблії[32].

Переходячи до детальнішого поділу псевдохристиянських сект, запропонуємо такий:

1. релігійні спільноти, які очікують кінця світу й тисячолітнього царства;

2. спільноти, які покликаються на Нового Месію.

2.2.2. Секти, які мають релігієзнавчий вимір

Джерелом таких сект є нехристиянські релігії. Ватиканський документ окреслює як секти з релігієзнавчим виміром релігійні групи, котрі мають особливий світогляд і виводять своє вчення з науки котроїсь із чотирьох зі світових релігій: індуїзму, буддизму, ісламу та юдаїзму, однак із жодною з них не ототожнюються[33]. Пізнання сект (чи релігійних рухів) такого типу вимагає принаймні загальних знань про світові релігії, з якими вони пов’язані.

2.2.3. Деструктивні секти

Документ «Секти або нові релігійні рухи» окреслює цією назвою групи з конкретною програмою та окультними формами, які несуть небезпеку для свободи громадян і суспільства, а також наносять велику релігійно-етичну й суспільно-виховну шкоду. Представлені у ватиканському документі техніки вербування та формування нових членів сект, а також способи індоктринації стосуються перш за все деструктивних сект[34]. Такі секти мають авторитарну структуру, використовують різні форми «прочистки мозку» та контролю думки, групового тиску, а також навіюють адептам почуття вини, страху тощо.

2.2.4. Псевдорелігійні рухи (рухи «нової релігійности»)

У 1960–1970 роках розвинули активність ряд псевдорелігійних рухів, котрі окреслюють себе як рухи «нової релігійности». Коли йдеться про їх програмний і доктринальний зміст, то на першому місці стоїть «східна релігійність», а отже елементи індуїстичного, буддистського і таоїстичного походження, до яких долучаються елементи гнози, неогнози, езотеризму, теософії та психології. Псевдорелігійні рухи обіймають передовсім молодих людей західної цивілізації — з їхніми пошуками самореалізації, самостановлення, а також якоїсь спільноти, що давала би зцілення й убезпечувала перед труднощами. Звідси походить одне з окреслень цих рухів — «молодіжні релігії» (Jugendreligionen). Багато з таких рухів приймає як підставу своєї діяльности східну медитацію під керівництвом гуру, поєднуючи з цим західні психотехніки та окультні практики[35].

2.2.5. Світоглядні спільноти (замінні релігії)

Релігія як свідомий і вільний зв’язок людини з Богом, а також релігія як певна галузь культури, котра містить доктрину, культ і релігійну суспільність, є незаперечним фактом, що існував у минулому та існує тепер. Проте, окрім різнорідности релігій, треба також ствердити факт постійної критики релігії, опозиції щодо релігії, яка набирає форми боротьби з релігією, а навіть спроб її ліквідувати. Характерним є те, що ці явища набувають форми замінних релігій.

Такі сурогати релігії проявляються там, де є брак віри в Бога: людина, яка зі своєї природи відкрита до трансценденції, виражає тугу за вищими цінностями через абсолютизування земних цінностей, котрі обожествлює та оточує «релігійним поклонінням». Нігілізм і консумпціонізм сучасного світу створюють добрий ґрунт для поширення сект, бо, послуговуючись природними схильностями людини, яка в глибині свого єства не хоче жити без авторитетів і зобов’язань, її легко обманути[36].

Замінні релігії мають релігійний культ без віри в Бога. На місце загубленого ними Бога люди поміщають якогось божка, до котрого скеровують свою підсвідому релігійну тугу, окреслюючи її як гуманістичне, расове, пролетарське, класове і т. д. змагання до кращого[37]. Усі ці божки мають спільну рису — обожествлення людини в різному сприйнятті. А отже, постає культ розуму (Г. Геґель, Р. Ойкен), релігії морального обов’язку (І. Кант), культ пролетарської солідарности (соціялізм), культ сили і свободи (Ф. Ніцше, Л. Клаґес, Ж.-П. Сартр), культ еросу (А. Стрінберґ, О. Уайльд), культ грошей (капіталізм).

РОЗДІЛ 3: Правничий аспект повернення члена секти до Католицької Церкви

Католик, який покидає Католицьку Церкву, накликає на себе відповідні правні наслідки, тобто кари. З’ясуймо, чому так є.

Отож, установлена Христом Церква, що існує як духовна спільнота людей, поєднаних участю в тих самих цінностях віри, надії та любови, є водночас ієрархічно впорядкованою інституцією, наділеною владою. Завданням її є скеровувати людей до осягнення надприродної цілі. Це скеровування було б неефективне, якби сфера завдань церковної влади не обіймала рівно ж влади карання. «Церква посідає вроджене і власне право застосовувати карні санкції стосовно християн, котрі допускаються злочину»[38] й такою своєю дією наносять шкоду Церкві. Ця влада обіймає можливість встановлення карних норм[39] та застосовувати кари щодо вірних, котрі скоїли злочин. У свідомості Церкви завжди існувало переконання про посідання цієї влади. Уже апостоли послуговувалися нею в обороні чистоти віри та звичаїв (пор. 1 Кор. 5:5; 2 Кор. 13:1–3; 1 Тим. 1:20). Цю свідомість засвідчують також постанови Вселенських Соборів, як і численні папські та єпископські акти.

Церква карає з метою виправити злочинця та покарати злочин. Отож Церква, яка є також доброю матір’ю, дає покараному шанс, після виконання ним певних умов, з’єднатися з нею знову.

3.1 Правові наслідки переходу католика в секту

Кожен вірний — як мирянин, так і той, хто має духовний сан, — зобов’язаний належним чином перебувати в єдності з Церквою: «Вірні зобов’язані, діючи кожен по-своєму, зберігати завжди єдність із Церквою»[40]. Обов’язок цей виникає з природи Церкви: Церква є спільнотою, що об’єднує всіх вірних.

Божою і католицькою вірою треба вірити в усе, що міститься в слові Божому, написаному або переданому, а саме в єдиному депозиті віри, дорученому Церкві, і що одночасно, як об’явлене Богом, подає до вірування Учительський уряд Церкви, чи то в урочистій постанові, чи у звичайному і загальному навчанні; це виявляється у спільному визнаванні вірних під проводом священного учительського уряду; отже всі вірні зобов’язані уникати суперечних цьому доктрин.[41]

Єдність зі спільнотою Церкви необхідно зберігати також у дрібних діяннях, котрі виникають із приписів права, як загального, так і партикулярного.

Вірні повинні якнайліпше виконувати обов’язки як щодо всієї Церкви, так і власної Церкви свого права, до якої належать.[42]

Католик, який покидає католицьку віру й переходить у секту, цілковито нехтує обов’язок перебування в спільноті Церкви, котрий виражається у визнанні віри, прийнятті святих Таїнств і визнаванні ієрархічної структури Церкви. Покидаючи католицьку віру, особа чинить злочин апостазії або схизми[43], однак часто їм передує єресь. Розгляньмо ці злочини почергово.

Єретиком (haereticus) є той, хто після прийняття Таїнства Хрещення заперечує котрусь істину, в яку слід вірити на підставі божественного і католицького віровчення, або бере її під сумнів[44]. Єресь дуже часто приводить до відступництва й схизми. Починаючи від перших століть християнства, віровідступництво завжди зараховували до найважчих церковних злочинів.

Відступник від віри (apostata a fide) — це охрещена людина, котра цілковито покинула християнську віру.[45] Кара для відступника існує з огляду на оборону віри, котра є фундаментальним добром Церкви, завдяки якому росте християнська спільнота[46]. Злочин віровідступництва вважається скоєним тоді, коли особа виявляє назовні своє бажання відступитися від християнської віри (наприклад, словом, листом або вчинком, про які має стати відомо іншим).

Схизматиком (schismaticus) є охрещена людина, яка не хоче підлягати єпископові Риму або ж перебувати в спільноті з членами Церкви, котрі підлягають цьому єпископові[47].

Католик, який допустився вищеперелічених злочинів, має через карний процес бути покараний великою екскомунікою[48]. Щодо нього можна теж застосувати експіаційні кари:

1. Заборону перебування в певному місці або на певній території (стосується священнослужителів і ченців) або наказ перебування на певній території (стосується священнослужителів, приписаних до єпархії).[49]

2. Позбавлення влади, урядів, служінь, завдань, прав, привілеїв, повноважень, ласк, титулів, відзначень. Це може стосуватися, крім духовних осіб, теж і світських, якщо ці уряди, завдання, права, ласки, відзначення не є застережені виключно духовним особам[50].

3. Карне перенесення на інший уряд (і духовних осіб, і світських).

4. Позбавлення духовного сану[51].

Часто відступники, єретики, схизматики чинять також інші злочини:

1. Злочин участи в літургійному культі з некатоликами (ККСЦ, кан. 1440);

2. Злочин віддання дітей на хрещення або на виховання в некатолицькій релігії (ККСЦ, кан. 1439; пор. ККПЗЦ, кан. 1366);

3. Злочин публічного оголошення засад, принципів, що суперечать християнській вірі та звичаям (ККСЦ, кан. 1448, § 1; пор. ККПЗЦ, кан. 1369) ;

4. Злочин непослуху (ККСЦ, кан. 1446; пор. ККПЗЦ, кан. 1371);

5. Злочин публічного розпалювання бунту чи ненависти щодо Римського Архиєрея, патріярха, єрарха (ККСЦ, кан. 1447, § 1; пор. ККПЗЦ, кан. 1373);.

6. Злочин приналежности до організації, що діє проти Церкви (ККСЦ, кан. 1448, §2; пор. ККПЗЦ, кан. 1374);

7. Злочин перешкоджання свобідному виконанню завдань Церкви (ККСЦ, кан. 1447, § 2; пор. ККПЗЦ, кан. 1375).

3.2. Умови та процедура поєднання з Церквою

Звільнення від кари — це відпущення або дарування кари (занедбання карання), виконане компетентною особою. Умови щодо звільнення від церковних кар, котрі є в ККСЦ, можна розділити на три групи:

1. загальні умови;

2. умови, що стосуються влади звільнення від кар у звичайних випадках;

3. умови, що стосуються влади звільнення від кар у надзвичайних випадках.

У кан. 1419–1425 ККСЦ праводавець встановлює законні умови, що стосуються влади звільнення від церковних кар (пор.: КПК, кан. 1354). Зокрема, у кан. 1419, § 1, 2 ККСЦ сказано:

Хто може диспензувати від карного закону або звільнити від карного наказу, може також звільнити від кари, накладеної силою того ж закону або наказу. Крім того, законом або карним наказом може бути надана також іншим влада звільняти від кар.

Далі праводавець конкретніше вказує, хто може звільнити від кари, накладеної силою загального права. Це:

– ієрарх, який розпочав карний процес або своїм декретом наклав кару;

– ієрарх місця, у якому в цей момент перебуває винуватець, але порадившись з ієрархом, про якого мова вище (див. ККСЦ, кан 1420).

Ці приписи стосуються також кар, накладених силою партикулярного права або карного наказу, хіба що партикулярним правом Церкви свого права застережено інше. Від кари, накладеної Римським Апостольським Престолом, може звільнити тільки цей Апостольський Престол, хіба що звільнення від кари делегується патріярхові або іншим. Слід зауважити, що на підставі самого права не є дійсним звільнення від кари, коли воно вимушене силою, залякуванням, підступом (пор. ККСЦ, кан 1421).

Владу звільнення від кар Римський Апостольський Престол може зарезервувати собі або іншим; також

Синод Єпископів патріяршої або верховноархиєпископської Церкви на підставі закону може внаслідок важких обставин застерегти Патріярхові або Верховному Архиєпископові звільнення від кар для підданих, які постійно або тимчасово проживають у межах території очолюваної ним Церкви. Будь-яке застереження слід тлумачити стисло (ККСЦ, кан 1423).

Звільнення від кари не може бути надане, якщо винуватець не розкаявся щиро у вчиненому злочині й не забезпечено належного виправлення згіршення та заподіяної шкоди (див. ККСЦ, кан 1424). Водночас у світлі кан. 725 ККСЦ «кожний священик може правосильно і дозволено розгрішити з усіх гріхів будь-яких каяників у небезпеці смерті, хоч би був присутнім інший священик, який має повноваження уділяти святе Таїнство Покаяння».

Закінчення

Сьогодні, коли складається враження, що ? як сказав Андре Мальро ? «вічність відходить на дальший план» перед пустинею, у котрій «щораз більше самотніх особистостей», зрозумілими є пошуки людиною духовних цінностей і людського тепла. Багато хто вирушає в дорогу, щоб віднайти «інший світ» і приятелів, котрі вже знають, як цей інший світ відшукати.

У цій доповіді ми шукали відповіді на питання про можливість повернення в лоно Церкви тих вірних, котрі з різних причин відходять від правдивої Церкви, шукаючи реалізації своєї ідентичности в інших спільнотах.

Зважаючи на теперішній рівень зацікавлення сектами, можна ствердити, що велика кількість людей — часто з необізнаности, наївности, однак щиро та з доброю волею — хочуть шукати там Бога. І коли ці люди потрапляють у тенета безчесних ловців душ, Церква не може не реагувати на таку ситуацію. Обов’язком Церкви є також указувати на часто дуже поважні відхилення, яких допускаються ці рухи. Багато фахівців у галузі сектознавства стверджує, що значний відсоток суспільних патологій є наслідком діяльности сект і нових релігійних рухів; крім того, скритими цілями їхньої діяльности є торгівля зброєю, наркотиками, живим товаром, поширення брехні й маніпулювання людською свідомістю ? усе це під виглядом релігійної діяльности. Істинними мотивами засновників такої організованої діяльности є прагнення влади та багатства.

Секти наносять значну шкоду своїм адептам, особливо коли йдеться про так звані деструктивні секти. Повернення у світ (суспільство) і реконвалесценція колишнього члена секти триває в середньому близько двох років, якщо він користає з допомоги спеціяліста. Декотрі секти залишають у психіці своїх членів тривалий слід, причому цікаво, що зовсім не конче це мусять бути особи, котрі беруть участь у багатогодинних обрядах, або люди, котрих піддають індоктринації. Стверджено, що випадки з колишніми визнавцями Церкви Саєнтології належать до найважчих, хоч там «богослужіння» займають у тиждень набагато менше часу, ніж, наприклад, віддавання пошани Крішні чи обряди в Церкві Об’єднання (мунисти). Коли кришнаїти проводять 70 годин у тиждень, прославляючи свого бога, то мунисти присвячують релігійним обрядам 53 три години, а саєнтологи — менше 43 годин. Повернення до нормального життя екс-кришнаїта триває в середньому 11 місяців, екс-муниста — 16 місяців, а коли йдеться про колишнього саєнтолога, то цей термін становить 25,5 місяця. Навіть коли жертва секти вважає себе «здоровою», така людина мусить згодитися з тим, що наслідки приналежности до секти чи визнання культу триватимуть довше за час реконвалесценції. Деякі спеціялісти, котрі займаються з екс-членами сект, навіть стверджують, що повне одужання є неможливим.

Отже, діяльність і методи впливу деяких сект мають особливо деструктивний вплив на особистість, спричиняють дезінтеграцію родин і суспільства, а доктрини релігійних сект часто дуже далекі від учення Христа і Церкви. Тому обов’язково треба застерігати вірних, особливо молодих, закликати їх до пильности, організовувати фахові порадні, центри правничої допомоги тощо. Це справді дуже важливо, бо залишається фактом, що великий відсоток членів різних сект становлять особи, які перейшли туди з Католицької Церкви. Зважаючи на це, конче треба провадити катехизацію, щоб вірні глибше пізнавали навчання Церкви про діяльність сект, усвідомлювали різницю, яка є між Церквою і сектами. Важливо роз’яснювати людям тяжкість злочину апостазії і схизми, щоб вони розуміли, що через скоєння цього переступу такий християнин стає живою раною в тілі Церкви.

А звідси висновок, що позиція Церкви стосовно проблеми діяльности сект має бути виразно остерігальною, роз’яснювальною, захисною. Велика частина сект зовсім не схильна до діялогу та співпраці для добра людини й загального блага. Навпаки, секти нерідко займають поставу ізоляції, специфічного «ґетто». Однак слід пам’ятати, що не можна трактувати членів сект як людей нижчої категорії, — навпаки, треба проявляти любов, згідно з ученням Христа. З іншого боку, наша постава не може бути наївно-іренічною. Щодо релігійних рухів, схильних до діялогу та релігійної співпраці для спільного добра, то Церква й окремі християни чи їх групи готові взятися за таку діяльність. Однак Церква, маючи за ціль добро людини та її спасіння, завжди пригадує, «ким є людина», бо власне «людина є дорогою Церкви». Якщо ж секти чи релігійні рухи (пов’язані, наприклад, зі східними релігіями) перекручують концепцію людини, її життєвий шлях і дорогу спасіння, пропагують відрив від Христа і Церкви, тоді Церква остерігає своїх послідовників перед помилкою і злом, яке з неї випливає.

Стаття друкована в журналі з церковного права «??????-Міра», № 5-6 (2009), с. 172-195.

---

[1] Загальну кількість сект у світі представляють дуже по-різному. Пор.: E. Sliwka. Slowo wprowadzajace // Nowe religie і sekty wyzwaniem dla Kosciola? Pieniezno 1994, с. 6. Трудність з окресленням кількости сект полягає, зокрема, у тому, що більшість із них має суто езотеричний характер і що офіційно вони не виступають як групи певного віровизнання.

[2] Катехизм Католицької Церкви (далі — ККЦ), 751.

[3] Там само, 752.

[4] ІІ Ватиканський Собор. Догматична конституція про Церкву Lumen gentium (далі — LG), 2.

[5] Пор.: ККЦ, 771.

[6] LG, 4.

[7] Див.: W. Kasper. Kosci?? jako wsp?lnota // Communio 6 (1986/4) 26–42.

[8] Пор.: LG, 8.

[9] ККЦ, 811.

[10] A. Zwoli?ski. Drogami sekt. Krak?w 1998, с. 236.

[11] Пор.: ІІ Ватиканський собор. Декрет про екуменізм Unitatis redintegratio, 3; Декрет про місійну діяльність Церкви Ad gentes divinitus, 7.

[12] Див. : W. Dzieza. A. Posacki. S. Pyszka. Katolik wobec sekt. Krak?w 1997, с. 7.

[13] Там само.

[14]O. D. Santagada. Wsp?lnoty koscielne, niezalezne grupy religijne, sekty. Warszawa 1994, с. 17

[15] Там само, с. 15.

[16] E. Troeltsch. Kosci?? a sekta // Socjologia religii. Krak?w 1983, с. 108.

[17] Там само.

[18] Пор.: Апостольське звернення Christifideles laici, 34; Окружне послання Redemptoris Missio, 31; Апостольське звернення Pastores dabo vobis, 6; Звернення на світовий день мігранта (1990).

[19] Пор.: Sekty albo nowe ruchy religijne: Wyzwanie duszpasterskie // L’Osservatore Romano (wyd. polskie) 7 (1986/5) 3–6.

[20] Див.: Z. Paw?owicz. Ko?ci?? i sekty w Polsce. Gdansk 1996, с. 123.

[21] M. Rusecki. Dlaczego sekty s? niebiezpieczne // Problemy wsp??czesnego Ko?cio?a / ред. M. Rusecki. Lublin 1996, с. 209.

[22] A. Zwoli?ski. Drogami sekt, с. 239.

[23] Там само, с. 241; пор.: E. Berlie. Sekty a emigranci // Communio 11 (1991/3) 92–99.

[24] Пор.: U. Altermatt. Katolicyzm a Nowoczesny ?wiat. Krak?w 1995, с. 535–552.

[25] Z. Paw?owicz. Ko?ci?? i sekty w Polsce, с. 121.

[26] Там само.

[27] Z. Paw?owicz. Ko?ci?? i sekty w Polsce, с. 105.

[28] M. Rusecki. Dlaczego sekty s? niebiezpieczne, с. 207.

[29] H. Cazelles. Czym jest sekta religijna? // Communio 11 (1991/3) 3.

[30] Sekty albo nowe ruchy religijne: Wyzwanie duszpasterskie, с. 4.

[31] M. Rusecki. Dlaczego sekty s? niebiezpieczne, с. 205.

[32] Sekty albo nowe ruchy religijne: Wyzwanie duszpasterskie, с. 3.

[33] Там само.

[34] Пор.: Sekty albo nowe ruchy religijne: Wyzwanie duszpasterskie, с. 3; Z. Paw?owicz. Ko?ci?? i sekty w Polsce, с. 128нн.

[35] Z. Paw?owicz. Ko?ci?? i sekty w Polsce, с. 275.

[36] Там само, с. 295.

[37] Там само.

[38] Кодекс канонів Східних Церков (далі — ККСЦ), кан. 1401; пор.: Кодекс канонічного права (далі — ККПЗЦ), кан. 1311.

[39] Див.: ККСЦ, кан. 1405, § 1; пор.: ККПЗЦ, кан. 1315, § 1.

[40] ККСЦ, кан. 12, § 1; пор.: ККПЗЦ, кан. 209, § 1.

[41] ККСЦ, кан. 598, § 1; пор.: ККПЗЦ, кан. 750, § 1.

[42] ККСЦ, кан. 12, §2; ККПЗЦ, кан. 209, § 2.

[43] ККСЦ, кан. 1436–1437; пор. ККПЗЦ, кан. 1364.

[44] Див.: ККСЦ, кан. 1436, § 1; пор.: ККПЗЦ, кан. 751; пор. також: ККСЦ, кан. 598, § 1–2; ККПЗЦ, кан. 750, § 1–2; Іван Павло ІІ. Апостольський лист із власного почину даний Ad tuendam fidem, 4.

[45] Див.: ККСЦ, кан. 1436, § 1; пор.: ККПЗЦ, кан. 751.

[46] ІІ Ватиканський собор. Декрет про служіння і життя пресвітерів Presbyterorum ordinis, 4.

[47] Див.: ККСЦ, кан. 1437; пор.: ККПЗЦ, кан. 751.

[48] ККСЦ, кан. 1436, 1437.

[49] ККСЦ, кан. 1429, § 1.

[50] ККСЦ, кан. 1430, § 1.

[51] ККСЦ, кан. 1433, § 2; див.: ККСЦ, кан. 1430, § 2.

http://www.risu.org.ua/