Ієрм. Теодор ПИЛЯВСЬКИИ. ЧСВВ

Ми стоїмо на порозі Великого посту і дуже важливо, з якими думками, намірами вступимо в нього і переживатимемо його. Адже коли людина переконана у корисності певної речі, тоді вона цінує її і шукає, докладаючи всіх зусиль, а речей неприємних — уникає. Дуже важливо, чи цей час ми будемо сприймати як час корисний, важливий, благословенний, час особистої внутрішньої перевірки, вдосконалення, боротьби, духовного пробудження? Чи навпаки — будемо дивитись на піст як на час, який потрібно перечекати, перетерпіти? Адже для когось цей період церковного року може асоціюватися не стільки з оживленням духовного життя, як радше з періодом поклонів, довгих хресних доріг, нелегким утриманням від гучних забав і їжі.

Кожного року цей період церковного життя проповідники в храмах починають закликом до покаяння і навернення. Але що це властиво є – покаяння і навернення? Сумлінне виконання поклонів і участь в хресних дорогах, утримання від надмірностей? Не лише це! Насамперед це благословенний час прозріння, віднайдення втрачених скарбів, сенсу і радості життя!

Навернення є Божою ласкою. Божим даром. І в часі Великого посту ми з помноженою ревністю вимолюємо в Господа цей дар за допомогою поклонів, хресних доріг, відмови від поганих звичок й уміреності у їжі. Новий Завіт передає поняття навернення грецьким словом mеtаnоіа, дослівно mеtа — переміна; nоus — розум (переміна розуму, зміна способу думання). Здебільшого так перекладають цей термін, але деякі автори вважають, що такий переклад не є вдалим. Слово nous запозичене грецької філософії і в ній воно означає розум. Але в Писаннях Нового Завіту в контекстах, в яких воно вживається, це поняття потрібно розуміти радше як місце духовних відчуттів і тому можна було б його перекласти, як «дух» або «серце». Отже навернення — це переміна серця, очищення його.

Можливо, серед багатьох навіть практикуючих християн-католиків десь дуже глибоко, в темних закамарках серця, може виникнути запитання: «З чого, властиво, я повинен каятися і до чого навертатись? Я нікого не вбив, не обікрав! Можливо, цього покаяння більше потребують мої ближні, чоловік, невістка, сусід чи сусідка? Але ж я постійно молюсь, сповідаюсь і причащаюсь!»

Власне у такому способі думання і криється велика небезпека! Адже подібно думав фарисей, молячись у Єрусалимській святині. Бо коли люди, які є далеко від Христа і Церкви, живучи в гріхах пияцтва, сквернослів'я, перелюбу, шахрайства повинні каятись в них, то і практикуючі християни повинні каятися в гріхах браку любові до Бога і ближнього, гріхах літеплості, самолюбства, байдужості, поверховості, просити ласки прозріння зі своєї духовної сліпоти. Чи можна бути практикуючим християнином і одночасно сліпим? Щоденний досвід християнського життя показує, що так!

Що таке духовна сліпота? Переважно людина не бачить світ реально, таким яким він є, їй лише так здається. Людина не дивиться на світ очима, а серцем, і від того, яким є серце людини, залежить те, яким вона бачить світ. Звичайно, будинки, дерева, сніг, храм ми бачимо очима, але на світ наших постав, виборів, на наших родичів, друзів, чужих людей, на різні життєві вартості і обставини ми дивимось не очима, а серцем. І це є причиною сварок, гніву, розлучень, трагедій, самогубств, війн. Ми не можемо побачити реальності такою, якою вона є, бо дивимось на неї серцем, яке є хворим.

Розгляньмо хоча б ось таку ситуацію, з якою багато з нас, напевно, зіштовхувалися. Родинне свято, зібрались гості, всі щасливі, веселі, але на закінчення гостини, коли вже подали каву, одне горнятко падає на землю і розбивається. Розгнівана господиня, не побачивши, хто був винуватцем «трагедії», одразу кидається до чоловіка: «Ти такий-сякий, галамаго, безрукий, що ти наробив? Де я тепер візьму горнятко до цього сервізу?»

Бідний чоловік борониться: «Слухай, люба, що ти в мене хочеш, та то мама перекинула моє горнятко!» — «А, то мама! Ой, мамцю, не переживайте, нічого страшного не сталось, не велика річ – горнятко, можна докупити!» Наче невелика річ — горнятко, але з таких малих речей починаються в родинах «німі дні» між чоловіком і жінкою, невісткою і свекрухою, матір'ю і сином. Ця жінка бачила те саме розбите горнятко, але як по-різному відреагувало її серце в обох випадках!

Ще одну історію я почув від одного священика. Дівчина-студентка приходить і скаржиться на свого батька-пияка, кажучи: «Отче, я його ненавиджу, не можу на нього дивитися, бо він не людина!» Священик намагається пояснити, що то все-таки тато і хоч в такому стані, але він є людиною і Божою дитиною. «Нехай мені отець не пробує пояснювати, я бачила що він робить як нап'ється – сквернословить, все трощить, б'є, я бачила на власні очі, яким він є!» Але через кілька місяців тато захворів на рак, висох на тріску і коли вже вмирав, хотів своїй дочці сказати щось дуже важливе, але не міг, бо до рота і носа мав приєднані трубки і тільки зміг вимовити: «Ганю!» Тато помер, дівчина знову прибігла до священика: «Я вже нічого не розумію, я не знаю, чому так сталося, чому тато помер, він міг би ще жити!» Перед тим вона казала я все бачила своїми очима, я все знаю, яким є тато, а тепер каже: «Я вже нічого нерозумію». Після похорону вона підійшла до стрийка, татового брата і попросила, щоби він розповів їй про тата, яким він був в молодості. Коли стрийко розповідав, очі дівчини робились щоразу більшими: виявляється її тато був дуже красивим хлопцем, багато дівчат в школі задивлялись на нього, а коли грав у футбол за шкільну команду, то стадіон був повен дівчат. «То тато колись грав у футбол?» — «Так! Але після одруження одного вечора в парку якісь хлопці тата дуже побили, до півсмерті!» — «Як, тата побили? А чому я не знала?» — «Бо тато не любив про це розповідати. І після цього він запив». — «Як же я цього всього не знала?». Ця дівчина думала, що бачить і все розуміє, а виявилося, що бачила лише свою уяву про тата. Переважно діти майже нічого не знають про життя своїх батьків, і батьки дуже мало знають про життя дітей і їхні проблеми. Деякі діти, християни-католики, не знають навіть дня народження своїх батьків. Коли запитаєш їх про батьків, то вся біографія вкладеться у десять секунд. Живемо під одним дахом і не бачимо одне одного, бачимо лише наші уяви. Скільки дівчат і хлопців вийшли заміж чи оженилися не на своїй дівчині чи хлопцеві, а на своїй уяві про цю дівчину чи хлопця. Перед шлюбом вона всім розповідала, що її хлопець — справжній ангел: і розумний, і сильний, і вихований, і уважний, і побожний, а через два роки приходить до священика і каже, що він ненормальний, садист і диявол у людському тілі. Але насправді він не є ні одним, ні іншим, а звичайною, немічною, грішною людиною. Не потрібно занадто покладати всю свою надію на іншу людину, навіть найближчу, навіть на священика, бо він також людина, може помилитись, не зрозуміти, поранити. Людина не дивиться правдиво, реально, вона проектує свої уяви на інших. А Христос своєю наукою і ласкою хоче повернути нам зір! Це також і нас, сучасних християн-католиків, стосуються Христові слова: «дивлячись, не бачать!» Ісус промовляє до нас: «Подивись, ким є Я, якими є твої батьки, твоя дитина, якою є Церква!». Христос хоче нам відкрити очі. Можливо, для когось це станеться саме цього посту?

А найчастіше ми прив'язуємося до уяви про самих себе, яка дуже часто є помилковою. Часто боїмося пізнати, якими ми є насправді. Свідченням цього є те, як ми реагуємо, розглядаючи власні фотографії. Багато з них нам не подобаються, нам здається, що з вини фотографа ми не вийшли добре, і нам хочеться їх викинути, але насправді ми такими є. Таким тебе бачать інші люди щодня і ти дійсно так виглядаєш. Для багатьох людей важливим є не те, якими вони є, а те, якими їх бачать інші. Як сказав один священик: «Можливо, останній раз ми були собою, коли мали два або три роки, коли плакали, як нас щось боліло, сміялись, коли нас хтось розсмішив, говорили про те, що бачили». Підростаючи, наслідуючи старших, навчилися говорити неправду, лукавити. Чи ми знаємо, коли ми є собою, коли ми є правдивими? Коли грубимо батькам, старшим, чи коли в храмі побожно склавши руки і піднісши до неба очі молимось за них? Можливо, найбільш правдивими ми є тоді, коли ввечері залишаємось наодинці, знявши всі маски, почуваємось вільними і робимо те, що в нас насправді лежить на серці: хтось поїсть собі добре від душі, хтось вип'є, щоб розслабитися, при телевізорі, ще інший пройдеться по різних не дуже пристойних інтернет-сайтах, чи подивиться непристойний фільм тощо.

Дехто каже: я молюся, сповідаюся, але не відчуваю Божої присутності. А причина в тому, що Бог чекає на нас правдивих, а ми показуємо Йому свою візитку: магістр, адвокат, богослов, лікар, монахиня, поважний громадський діяч, побожна церковна і громадська діячка, практикуюча християнка… Розумні, досвідчені, правильні і досконалі. А Ісус каже: «Я чекаю на тебе правдивого!» Господь хоче з нами порозмовляти про важливі для нас речі, а ми Йому відразу: «Ісусе я є практикуючим католиком, не п'ю, не курю, не проклинаю!» Господь послухає і каже: «З тим не маю про що говорити. Маєш ще якесь обличчя?» — «Так, згадав, також в праці я дуже відповідальний, всі мене хвалять, я ніколи не запізнююся». — «І з тим не маю про що розмовляти. Маєш ще якесь обличчя?» — «Ще я постійно молюся вервичку, різні набожества, маю на стіні Папське благословення!» — «Маєш ще якесь обличчя?» — «Так, але про нього мені якось стидно говорити!..». Але власне про це правдиве обличчя, якого часто стидаємось, Ісус дуже хоче з нами поговорити. Представляємо часто Господу Богу так, як і оточенню, свої проекції, а Бог хоче порозмовляти з тобою правдивим нагадуючи: «Пізнай правду і правда визволить тебе!» І ми в часі цього посту почнімо молитись разом з євангельським сліпцем Вартимеєм, можливо, цього разу вперше не просячи доброї роботи, здоров'я і легкого навчання для свої дітей чи внуків, але прозріння: «Господи, подай мені ласку, щоби я прозрів! Я завжди думав, що я зрячий, хоча був бідним сліпцем!» Це кілька думок про духовну сліпоту, яка заважає нам бачити свої гріхи. Бога, себе і ближніх такими, як вони є.

Відомо, що лікаря потребують хворі. Чому так мало християн регулярно відвідують Богослужіння, чому таке мале число їх приходить до Ісуса? Бо їм здається, що вони здорові, не мають гріхів. Перша заповідь любові каже любити Господа всім, серцем, всією душею, всією силою і всіма своїми думками! Чи навіть практикуючі християни сповідаються з гріхів проти цієї заповіді? Часто від Ісуса ми щось хочемо, але чи хочемо Його самого? Чи ми любимо Його? Здебільшого навіть у храмі бачимо себе і свої проблеми, але чи бачимо Ісуса? Що Він відчуває? Чого бажає? Навіть під час адорацій хочемо, щоби Христос адорував нас і наші проблеми, замість того, щоби трохи відірвати свій погляд від землі і власних проблем та піднести його до Господа, до Неба, пригорнутись до зранених Христових ніг і сказати: «Ісусе, як я Тебе люблю за те, що Ти відкупив мене! Ти для мене найдорожчий!» В Старому Завіті, коли Мойсей виводив ізраїльтян з Єгипетської неволі, то люди стомлені довгою подорожжю і різними випробуваннями почали нарікати на Мойсея за те, що він їх завів на пустиню і морить голодом. Бог, почувши ці нарікання, послав їм на поживу перепелиць, але потім наслав на них також багато отруйних змій, після укусів яких люди помирали. Вони зрозуміли, що згрішили наріканням. Тоді Бог наказав Мойсееві зробити мідяного змія і повісити його на високім палі, і запевнив, що ті, які будуть дивитись на мідяного змія — уникнуть смерті. Уявімо собі цю картину: біля їхніх ніг повзали отруйні змії, а вони не могли дивитись під ноги, але піднісши високо голову, повинні були дивитись на мідяного змія, який у Старому Завіті є прообразом розп'ятого Ісуса Христа. Кожен з нас має тих отруйних гадюк: це наші клопоти зі здоров'ям, з дітьми, з начальником, різні страхи. І ми так постійно зі страхом на тих гадюк дивимось, що стаємо нездатними піднести погляд на Ісуса.

А чи любимо ми нашого ближнього, як себе самого? Чи сповідаємося ми з гріхів літеплості, байдужості у ставленні до ближнього і до всього оточення? Як правило, байдужість у ставленні до Бога призводить до байдужості до всього оточення. Як за радянських часів багатьох людей навчили, що все те, що тебе оточує, не твоє, а спільне, так за таким принципом більшість людей і продовжує жити сьогодні. Але байдужість, літеплість не має нічого спільного з Христовою вірою. Суспільство байдуже до правдивих вартостей, до виховання молоді на християнських ідеалах, до природи, до рідної землі, деградує, розкладається і врешті гине! Святе Письмо навчає, що байдужі будуть засуджені разом з безбожниками. Добрий християнин, який любить Бога, буде любити також своїх батьків, родину, своє село, природу, роботу, свою Батьківщину. Людина, яка не любить Бога, рідних, — не рахується ні з ким і ні з чим. Чи каємося ми, християни-католики з гріхів самолюбства, що бачимо тільки себе і бажаємо щоби лише навколо нас крутилося все життя? Чи ми уважні до людей, які нас оточують, до природи, до своїх станових, громадських, і релігійних обов'язків?

Чому часто приходимо сумні до сповіді і такі самі сумні відходимо після неї? Тому що кожного разу говоримо завчену формулку. Такі сповіді є сумними, бездумними, бездушними і формальними. Добре, що ми визнаємо те, що порушили піст, чи обмовили когось, чи пропустили молитву, але чи ми взагалі любимо Ісуса? Деякі католики взагалі кажуть, що не мають гріхів. Які там гріхи? Не вбив, не вкрав, чого в мене хотіти?! Навіть Папа сповідається щотижня, або що два тижні, а ти, брате чи сестро, що є кращими від Папи? Ходиш до сповіді раз у році і кажеш, що не маєш з чого сповідатись? Від чого залежить, що людина бачить чи не бачить своїх гріхів? Від світла. Коли жінка хоче побачити, чи блузочка чиста, то йде на денне світло, біля вікна, і там добре видно бруд, різні плями. Багато людей не бачать своїх гріхів, бо живуть в темноті! Дуже добру пораду дав один священик тим, які не бачать гріхів у своєму житті: «Прийди, любий брате, сестро, до сповідника і скажи йому, отче мій духовний стан настільки поганий, я перебуваю у такій великій темноті, що не бачу жодних гріхів. Нехай отець рятує мене, бо моє серце так сильно закам'яніло!» Переважно перед смертю важко хворій людині стає легше, бо відмирає її нервова система і людина не чує більше болю, їй видається, що вона видужує, але насправді вона вже вмирає. Як пізнати, що в людини вже відмерло сумління? Коли вона каже: «Я є порядною, а та моя сусідка — то страшна грішниця, а та моя невістка точно піде до пекла, чи ті міністри, чи ті банкіри, чи ті поліцаї — то самі злодії!» Коли людина так говорить, це є ознакою, що вона духовно помирає, вона не співчуває тим немічним людей і, напевно, не молиться за них.

Дорогі у Христі брати і сестри, перед нами час Великого посту, в якому нас очікує радість покаяння і духовного прозріння, просімо в люблячого Господа Ісуса цієї ласки, щоб ми прозріли і очищеним серцем поглянули на цей прекрасний Божий світ та прославили Господа за всі Його добродійства для нас!