Проповідь
Високопреосвященішого Владики Ігоря,
Архиєпископа Львівського

П’ятнадцята Неділя після Зіслання Святого Духа

Апостол: 2 Кр 4, 6-15
Євангеліє: Мт 22,35-46

З євангельського читання п’ятнадцятої неділі бачимо, що після того, коли Ісус замкнув уста садукеям, фарисеї знайшли законовчителя і послали його до Христа з провокаційним запитанням про найбільшу заповідь у законі. Як можна було б охарактеризувати цей вчинок? Можемо судити про велику ненависть більшості провідників ізраїльського народу до Ісуса Христа. їх ніщо не зупиняло. Хоча вони бездарно програвали всі підступні задуми в зустрічах зі Спасителем, проте знову й знову старалися Його спіймати, бодай на слові. Якої відповіді вони очікували, коли запитували про найбільшу заповідь? Не очікували, що Христос вкаже на цю, котру дав їм Господь через Мойсея на горі Синай. А святий Іван Золотоустий здогадується, що вони чекали від Христа поправлення даної заповіді так, що Він назве себе Богом, – у такому разі в них була б можливість звинуватити Його (пор. св. Ів. Золот., 71-а Бесіда на Матея). Син Божий спокійно вказав, що потрібно найбільше любити Бога, і відразу додав про любов до ближнього, як до самого себе. З цього випливає, що хто не любить ближнього, не може похвалитися любов’ю до Бога. Такою відповіддю Месія бажав навчити законовчителів, що вони тільки тоді можуть втішатися любов’ю до Бога, коли будуть любити кожну людину “Любов, отже, – виконання закону” (Рм 13, 10). Вони ж, натомість, шукали зачіпки, як би Його зловити на чомусь та як би Його вбити. Це зовсім не означало любові, вони не любили Ісуса Христа, тим самим показуючи своє ставлення до Бога-Отця, Творця всього видимого й невидимого. Найважливіше, щоб кожна людина свідчила любов до ближнього не тільки словами, але на практиці, переживаючи це глибоко у власному серці. Хто не має такої любові до ближнього, той не любить Господа. Ісус Христос застерігав: “Через те, що розбуяє беззаконня, любов багатьох охолоне” (Мт 24, 12). А беззаконня, гріх, поповнюється у серці людини, що також виливається назовні. Під час зустрічі Христа з апостолом Петром після воскресіння Спаситель запитував про любов до Нього, і коли той відповів позитивно, Христос доручив йому пасти вівці. Ніхто не може бути пастирем овець, хто не любить їх. Вівці не завжди слухаються свого пастиря, часто блукають, віддаляються від стада. Однак завдання пастиря їх шукати та приводити до стада, а це може чинити тільки люблячий пастир, і ніколи цього не буде робити наймит.

Чи існує любов у нашому суспільстві? Мабуть, вона шукає притулку в людських душах. Любов тиняється в Україні, тиняється у світі. Як було б добре, коли б Божа любов знайшла собі постійне місце в серці вчителя, лікаря, політика, військового, священика, простого робітника, пенсіонера та всіх інших. Немає любові до ближнього, бракує любові до Бога. Коли немає любові, що ж тоді міститься в серці людини? Не існує нічого середнього. Хто не любить, той ненавидить, засуджує свого ближнього, погорджує ним, вбиває його в собі. Чому ж таке ставлення людини до людини? Тому що людина занедбує боротьбу “проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах” (Еф 6, 12). Злий дух приспав людину, переконав, що їй не потрібно воювати, що він її друг і в усьому допоможе. І людина часто вірить цьому так, як це зробила Єва у раю. Диявол не твердить, що Господь поганий, але переконує, що він, нечистий дух, кращий, його пропозиції вигідніші, котрі реалізовуються на землі, а не в іншому світі, не після смерті, що він дарує правдиву свободу Переконує людей, що Господь все забороняє: не кради, не вбивай, не чужолож… Диявол не обмежує людину заповідями, навпаки: кради, вбивай, зраджуй… Але який усьому кінець? Хто встановить правду після вбивств, крадіжок, зрад тощо? Той, хто сказав: “Я – путь, істина і життя!” (Йо 14,6). Людина прагне справедливості, яку встановить найвищий Суддя. Хто він – суддя? Святий апостол Петро, проповідуючи в Яффі, сказав такі слова про Ісуса з Назарету:”… то Він призначений Богом суддя живих і мертвих” (Ді 10, 42). Та й сам Спаситель сказав про себе, що прийде у своїй славі з ангелами, щоб сісти на престолі й судити всі народи (пор. Мт 25, 31). Озброюймося любов’ю й уважаймо, щоб не бути зведеними.

Котра найбільша заповідь? Люби Бога всім серцем, усією дущею… Сатана й тут не має нічого проти цієї заповіді, однак замість Бога він пропонує людині інших богів: гроші, дорогоцінності, дорогі автомобілі, шикарний одяг, гонитву за пристрастями, авторитети серед людей, посади тощо. Ось твій бог, повторює диявол, служи йому, тим самим ти мій слуга, бо я “князь світу цього”. А “князь цього світу” лише тоді не буде мати нічого у людині, коли в її серці буде панувати любов до Небесного Отця.

Ісус нагадує сьогодні про любов до Бога Отця і до ближнього. Дуже часто Божі дари ми використовуємо лише для себе, для звеличання свого “я”, щоб покращити свій образ в очах людей. Це – втрата. І найгірше тоді, коли думаємо, що любимо Бога і служимо Богові, але вибираємо до виконання лише деякі заповіді, ті, котрі нам легше зберегти, які більше нам подобаються. Ми губимося в усьому цьому і забуваємо, що головним є любов і милосердя. Любити – не означає використовувати інших, порівнювати себе з іншими на власну користь. Любов не означає погорди іншими, як це, наприклад, чинив фарисей. І знову ж, не можна правдиво любити, якщо перебуваємо у гріховній темряві. А показова любов – це пустка, котра нікому не потрібна. Така любов потішає власний егоїзм, утверджує думку, що я найкращий і правда завжди за мною. Таким чином люди стають як ті садукеї і фарисеї, що спокушали Христа запитанням, котра найбільша заповідь, причому робили це підступно.

Ми почитаємо апостолів, святих, але мало хто з нас бажає їх наслідувати, бо мало хто бажає забуття і терпіння заради Ісуса. Любимо судити інших, “полоти чужі городи”, а наші, тим часом заростають “гріховним бур’яном”. Наша поява у другому світі перед Богом не така вже й далека. Якого духовного добра повні наші руки? Може, вони порожні або наповнені гріховним тягарем? Утиски, труднощі пригноблення, гоніння, пониження – як ми боїмося цього, відштовхуємо від себе, тому що не розуміємо і не хочемо розуміти Божих речей, бажаємо собі багато слави та шани на землі. Апостол Павло писав: “Увесь час носимо в тілі мертвоту Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним” (2 Кр 4, 10). Замислімося сьогодні: що чиню я, щоб досягти щасливої вічності?

Докладаймо зусиль, аби часто каятися перед Господом за наші провини, про котрі дуже часто забуваємо. Цар Давид, як згадує Святе Письмо, каявся перед Богом до кінця свого життя. Вмів грішити, але вмів перепрошувати Господа та каятися перед Ним. Наслідуймо його, бо каятися – означає любити Бога.

Слово Господнє живе та діяльне: Проповіді. – Львів: Свічадо, 2009. – 296с.