Проповідь
Високопреосвященішого Владики Ігоря,
Архиєпископа Львівського

Стрітення Господнє

Апостол: Євр 7, 7-17
Євангеліє: Лк 2, 22-40
Стрітення ГНІХ також є днем, приуроченим для богопосвячених осіб. Хто вони, ті люди, що посвятили своє життя Богові? Це звичайні люди, котрих кличе Господь Бог до свого служіння. У Святому Письмі Нового Завіту читаємо: “Потім вийшов на гору й покликав тих, що їх сам хотів…” (Мр 3, 13). У Старому Завіті бачимо багатьох осіб, котрих Господь Бог закликає до свого служіння, як-от патріархів, пророків, суддів, царів, а також священиків: “Ви будете в мене царством священиків, народом святим” (Вих 19, 6). Від певних людей Господь хоче, аби вони служили Йому, і кличе їх до служіння без жодної їхньої заслуги.

У 12-му розділі Кодексу Канонів для Східних Церков про осіб чернечого стану написано: “Чернечий стан – це сталий спосіб життя у спільноті в якомусь інституті, затвердженому Церквою, завдяки якому вірні під дією Святого Духа, наслідуючи докладніше Христа, Учителя і приклад святості, посвячуються гідно з приписами статутів з нового й особливого титулу для дотримання прилюдних обітів послуху, чистоти й вбогості під законним настоятелем, відмовляються від способу мирського життя і цілком присвячуються осягненню досконалої любові на службу Царства Божого для побудови Церкви і спасіння світу, будучи немов знаками, які провіщають небесну славу” (Кан. 410). Тут кожне слово дуже важливе для осіб, що посвятилися служінню Господові, котрі мають бути свідками досконалої любові й уболівати за освячення своєї душі та спасіння душі ближнього.

На Другому Ватіканському Соборі багато сказано про посвячене життя, цій темі присвячено цілий розділ – “Про пристосоване оновлення чернечого життя”. У ньому зазначено, що “від самих початків у Церкві були мужі і жінки, що практикою євангельських рад намагалися з більшою свободою йти за Христом та докладніше його наслідувати”. Сказано про різновиди чернечих громад, про їхнє різне завдання, але дуже чітко зазначено, що “остаточна норма чернечого життя є наслідування Христа, запропонована в Євангелії”, – і це має стати найвищим правилом для богопосвячених осіб. Слід пам’ятати, що завданням чернечого стану є глибоке життя євангельськими радами, що означає похід за Христом та з’єднання з Богом.

Святіший Отець Іван Павло II твердить, що “покликання є даром, але також відповіддю на цей дар” (“Vocation – a Gift of God”). Наша відповідь за дар покликання має бути постійною до кінця нашого життя. Святий апостол Павло пригадує нам, що дар Божий незмінний.

Подія, що трапилася під час принесення Ісуса Христа в сороковий день до єрусалимського храму, проливає ясне світло на життя осіб, що посвятилися служити Богові. Пречиста Діва Марія і святий Йосиф відразу, після того як сповнилися приписані дні для очищення, принесли Ісуса Христа до храму – так, як вимагав закон Мойсея, хоч вони могли цього не робити, тому що Він – Ісус і правдивий Бог, вищий понад усякий закон. Цей припис не стосувався Його особи, але Він не хоче відрізнятися від людей, а бути “подібно як ми, крім гріха” (Євр 4, 15). Не зволікали святий Йосиф і Марія із часом, не відкладали на пізніше, а старалися бути точними відносно приписаного часу. Пречиста Діва Марія не вимагала, щоб її пропустили, не проголошувала, що це Божий Син і годиться дати Йому перше місце, аби обряд відбувся без очікування. Ні. Вона покірно чекає, коли настане її черга, аби сповнити приписаний закон.

Святе Письмо також звертає увагу на двох осіб, котрі перебували у святині під час пожертвування Ісуса Христа, а саме старець Симеон і пророчиця Анна. Про старця Симеона написано, що він був чоловік праведний і побожний. Був людиною поважних років, і Святе Письмо згадує, що Святий Дух, що був на ньому, відкрив йому, що він не помре “перш ніж побачить Христа Господа”. Симеон, котрий очікував приходу Спасителя, мав відповідні чесноти – слово “праведний” означає, що він мав їх у належному ступені. Виконував свою послугу так, як було потрібно. Можливо, його служба не була великого масштабу, але найменшу послугу, котра була йому визначена, він виконував сумлінно і праведно. Виконував не тому, що доручила влада святині, а тому, що він своєю пам’яттю завжди стояв перед Господом і виконував все з любов’ю до Бога.

Інша праведна особа, котра була присутня у святині, – побожна жінка Анна, котра була дуже похила віком: після сімох років подружнього життя прожила в молитвах та постах при святині вісімдесят чотири роки. Ця жінка, мабуть, мала помешкання в місті, але рідко бачила його, тому що залишалася завжди при святині. Її не знали при Іродовому дворі, але вона була відома своїм перебуванням у храмі і тримала добрий зв’язок із Богом, своїм Творцем. Анна розуміє своє завдання – молитися і провадити життя, поєднане з Богом. Ці дві душі Господь приготовляв довгими десятиліттями для єдиного акту, для одного чину – бути присутніми під час пожертвування свого сина у святині. їхнім завданням було не навертати поган на правдиву дорогу ані не збирати плодів навернення інших людей – вони були покликані стати свідками години, коли Господь хотів об’явити свого Сина людям.

У служінні Богові не важить, яку посаду обіймаємо, скільки галасу вчиняємо навколо себе, важить, аби ми були подібні до Симеона й Анни, які виконали своє завдання найдокладніше. І коли тебе, дорогий священику, брате чи сестро, що посвятилися служити Богові, Господь буде готувати до того, аби сповнити одне завдання у твоєму житті, виконати одну послугу у твоїй спільноті, сповни це найкраще – тим закінчиш своє життя пречудовою послугою твоїх жертв. Не йдеться тут, ким ти є і яку послугу виконуєш, але важливо, подібно до Симеона й Анни, в глибокій тиші та любові до Бога гідно виконувати своє служіння.

Уявімо, скільки тисяч жертв принесено в Єрусалимській святині від часу її спорудження, але жодна жертва не була така досконала, покірна й незвичайна, як ця, що здобулася із серця Пречистої Діви Марії. Стараймося наслідувати Пречисту Діву Марію у виконанні наших послуг, аби не гнатися за популярністю і визнанням світу чи нашої спільноти, але покірно і з великою увагою виконуймо наші найменші завдання. Колись станеться так, що це найменше, котре було виконане з любові до Бога і, може, ніким не зауважене, стане великим й обернеться нагородою та визнанням у Бога.

Стараймося зрозуміти вагу малих речей, що їх нам доручають сповнити наші настоятелі та приписують наші устави. Не наважуймося легковажити дрібними приписами наших статутів, але кожний припис навчімося уважати за великий і потрібний перед Богом. Наша послуга не потрібна Богові – вона потрібна нам, щоб бути оправда­ними перед Господом.

Чудовий приклад показують нам святі Симеон і Анна, котрі радо уступають місце іншим, що приходять після них, і молодшим, які займають їхнє місце. Вони прекрасно розуміють, що їм слід маліти, а тим, хто приходить після них, треба рости. Невелика річ – розуміти певні правди нашого життя і наших приписів, але велика річ виконати те, що вимагається від нас, а ще більша – коли розуміємо і допомагаємо молодшим духовно зростати і йти вперед у богопосвяченому житті. Нехай приклад осіб, що зібралися навколо Ісуса в єрусалимській святині, принесеного сорокового дня як жертва Богові Отцеві, заохочує нас бути вірнішими Господові в нашому покликанні. Хай наша жертва буде завжди мила Богові.

Собор Св. Юрія, м. Львів, 15.02.2002.

Слово Господнє живе та діяльне: Проповіді. – Львів: Свічадо, 2009. – 296с.