Упродовж 10 років свого патріаршого служіння Глава УГКЦ Блаженніший Любомир був для всіх українських греко-католиків і не тільки моральним авторитетом і прикладом того, як треба жити в Христі. Про те, що стало основою його душпастирської харизми, та про його вплив на духовне життя українців читайте в розмові з владикою Венедиктом (Алексійчуком), єпископом-помічником Львівської Архиєпархії УГКЦ.

– Блаженніший Любомир є монахом Студійського уставу і певний час був архімандритом студитів. Владико, на Ваш погляд, як вплинуло і впливає на Патріарха УГКЦ його перебування в монашій студитській спільноті?

– Я б не казав, що на Патріарха вплинуло лише перебування в студитській спільноті, це радше те, що він, ставши Патріархом, і надалі залишився монахом. Коли монах живе глибоким християнським життям, то яке б становище в Церкві він не займав, він легко дозволяє Богові діяти в ньому. Для Блаженнішого саме його монаше життя є тією солідною основою, на якій проявилось його єпископське, а опісля і патріарше служіння. І це, гадаю, має для нього фундаментальне значення.

– Свого часу Блаженніший Любомир сказав, що уряд Предстоятеля Церкви – це для нього великий і досить важкий хрест, а основним своїм покликанням він вважає монашу молитву. Яку роль, на Вашу думку, відіграє в житті й розвитку цілої нашої Церкви духовний досвід Патріарха Любомира саме як монаха?

– На початку хотів би сказати, що Господь закликає кожного з нас як християн іти й бути Його свідками. В звичайному, світському, розумінні свідком може бути той, хто бачив якусь подію. Бо якщо людина того не бачила, але свідчить, – вона обманює. І тому бути Христовим свідком можна лише тоді, коли ти сам досвідчив, пережив Бога. Гадаю, що Блаженніший Любомир словами про те, що «основним своїм покликанням вважає монашу молитву», хотів звернути увагуна те, що коли ти є монахом, ти маєш лише своє особисте, досить часто не знане життя, свою «брань», свої труднощі. А у випадку Блаженішого, коли він приступив до патріаршого служіння, то це вже не лише його особисте життя з Богом, його особиста духовна «брань» – це означає мати духовну «брань» в контексті цілої Церкви і цілого суспільства. Бути також свідком Христовим для всіх, хто зустрінеться на його життєвій дорогі. Коли хтось прагне Бога, то має розуміння, що його досвід Бога є завжди менший, ніж хотілося б, ось чому ніхто з монашого середовища дуже не хоче брати на себе відповідальність бути свідком. Тому я цілком розумію таку позицію Блаженнішого.

– За результатами різних опитувань, Патріах Любомир є безумовним моральним авторитетом для українців, і не лише греко-католиків, а й вірних інших конфесій. Як Ви гадаєте, що в його поставі як душпастиря сприяє такому визнанню?

– Найперше – це його ідентичність, яка випливає із особистого досвіду Бога, та його сформована особистість, яку він осягнув у монашестві. Все це дає для нього можливість правдивого буття людиною і християнином. Саме те, що люди більше чи менше свідомо пізнають у ньому правдиву людину, й приваблює людей. Бо ж кожен із нас хоче сам стати такою людиною, і тому тягнеться до тих, хто цей приклад нам подає. Ця його внутрішня певність у прийманні правильних рішень, яку ми досвідчували в різноманітних складних ситуаціях, походить із того, що він живе в Бозі (адже якщо ти не маєш власного життя в Бозі, то позираєш на інших – що вони скажуть, що подумають, як зреагують). Глибоке життя в Бозі, духовне життя Блаженішого – саме воно творить його ідентичність, якою він живе й послуговуєтться, виконуючи свою місію Патріарха.

Важливим є й інше. Блаженніший Любомир народився в Україні, але багато років його життя минуло у вільному світі. Попри всі відомі нам вади того світу, це все-таки великий позитив. Саме там він здобув добре виховання і формацію. Адже ми, які жили в радянському суспільстві, маємо ту радянську свідомість, ментальність, культуру. Гляньмо хоча б на події кількох останніх років: як тільки відбувається зміна політичної ситуації, багато хто одразу готовий «перефарбуватися». Ми певною мірою деформовані нашим минулим, і це часто відображається в нашому суспільстві, в політиці. У нас є Україна, але більша частина населення її народилася, виховалась і формувалась ще в іншій державі, і серед них – значна більшість тих, хто керує нашою країною. Блаженніший не зазнав того отруєння «чадним газом радянщини», а кожен з нас надихався його доволі. Ми звикли до того, що корупція – це начебто нормально: ходимо до сповіді, але якщо треба десь дати хабара – даємо, якщо можна якось схитрувати і обдурити інших – робимо це не замислюючись. Тобто наша пострадянськість проявляється в багатьох і різних площинах. Дякуючи Богу, наш Патріарх не зазнав цього. Саме тому в ньому дуже гарно переплелися дві якості, про які я казав: його духовне начало, яке він почерпнув у монашестві, та його формація в доброму християнському середовищі – в родині, на парафії, в семінарії. Формація і духовне життя дали той плід, який і робить його авторитетним для різних людей.

– А особисто у Вашому житті яким чином відчувається вплив Блаженнішого Любомира – як монаха, як душпастиря, як Глави тієї духовної спільноти, якою є Церква?

– Я не можу сказати, що Блаженніший якось в надто особливий спосіб на мене вплинув, хоча ми знайомі віддавна, я мав багато оказій спілкуватись із ним на різні теми. Але я вчився в своєму житті нікого не ідеалізувати і не зачаровуватись ні в кому, що б потім не розчаровуватись. Не ідеалізую тому й Патріарха Любомира, який є так само людиною, як і всі ми, зі своїми людськими обмеженнями. Однак, ці його обмеження не зменшують мого захоплення і зачудування від того, що я бачу, як незважаючи на все це, Бог проявляється через нього – звичайну людину, «крихку посудину». Для мене Патріарх Любомир є прикладом того, хто, незважаючи на свою людську обмеженість, дозволяє Богові діяти в собі. Тому, думаю, ми повинні не лише радіти, що маємо такого Патріарха, а й наслідувати його.

Джерело: Релігійно-інформаційна служба України (РІСУ)