Після проведення Львівського псевдособору з точки зору радянської влади Греко-Католицька Церква більше не існувала, і кожен священик, який продовжував виконувати свої обов’язки, тим самим переступав закон. Про це під час вебінару з історії Церкви на тему «Питання ліквідації та формування підпільної Української Греко-Католицької Церкви (1946 – 1972 рр.)» сказав отець Тарас Бублик, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ.
«Досвід початку підпільного церковного життя суттєво позначився на тотожності церковних ієрархів. Довоєнний образ єпископа як визнаного державою князя Церкви змінився на образ духовного батька, який перебуває серед своїх вірних, ділить з ними усі складнощі та поневіряння», – зазначив автор вебінару.
Розповідаючи про найважчий для Греко-Католицької Церкви період кінця 40-х – початку 50-х років, коли ієрархія, священики і монашество зазнали знищення і ув’язнень, структура Церкви була розгромлена, а храми передані РПЦ чи закриті, отець Тарас Бублик констатував, що Церква таки вистояла. Так, «у 50-х роках вдалося відновити душпастирську структуру, завдяки вольовому рішенню підпільної ієрархії деякі «підписані» священики фактично повернулися у лоно Греко-Католицької Церкви, був закладений фундамент у формуванні духовної освіти, а вірні – саме ті особи, які себе чітко ідентифікували з Греко-Католицькою Церквою – не зважали на загрози і переслідування», – наголосив отець Тарас.
Зупинившись на темі ставлення ОУН-УПА до «возз’єднавчих» дій радянської влади стосовно Церкви, а також на убивствах учасника «ініціативної групи» о. Гавриїла Костельника та антиуніатського публіциста Ярослава Галана, автор вебінару піддав сумніву нав’язану сталінською пропагандою версію, що ці смерті були вчинені «націоналістичним підпіллям» у відповідь на ліквідацію Церкви та за її активної підтримки.
За словами отця Тараса, знищення Церкви не було звичайною для радянської влади атеїстичною боротьбою, а продовженням політики царської Росії: «Для Кремля це було важливим питанням – як боротьба з релігійною ідентичністю, так і знищення повстанського руху». На підтвердження цієї думки отець навів факт, що його виклав у своїй фундаментальній праці з історії Церкви професор Богдан Боцюрків: «І ліквідацією Української Православної Церкви у 20-х роках, і знищенням УГКЦ у 40-х, і найпотужнішими спецопераціями з придушення повстанського руху від органів радянської держбезпеки займався один і той самий спеціаліст – полковник МГБ Сергій Даниленко-Карін».
Найнезламнішою твердинею Церкви були монастирі, зазначив отець Тарас, і останній із них, у Гошеві, владі вдалося закрити лиш у березні 1950 року. Монахів очікували арешти або ж служба у радянській армії, а богопосвячених осіб похилого віку відправляли до старечих будинків. Однак, жорстока боротьба з чернецтвом зазвичай не досягала своєї мети. Так, попри те, що понад сотня насільників Унівської обителі зазнали арештів, лише 18 ченців погодилися вийти з чину.
Усі, хто бажає докладніше дізнатися про особливості ліквідації Греко-Католицької Церкви на Закарпатті та організацію убивства Владики Теодора (Ромжі), про боротьбу з греко-католиками на теренах, які відійшли до тодішньої підрадянської Польської Народної Республіки, про долі репресованих ієрархів Церкви і відновлення ієрархії в умовах підпілля, налагодження нелегальних семінарій та відродження таємних монастирів, а також про спробу Лаврентія Берії налагодити переговори з Патріархом Йосифом, можуть прослухати заархівовану версію вебінару за цим посиланням: www.ugcc.org.ua/webinars/2010-12-21.flv (25 Mб. 56:08 хв.).
Залишити відповідь